Зі злістю почала читати, а там – уся нісенітниця, яку він щойно ніс. А скільки помилок! "Ось я тобі покажу "розумне щеня"", вирішила я. Взяла зі столу червоний олівець і повиправляла, як в школі, всі помилки. Розписалась. Страшенно раділа – нарешті помстилася.
Зайшов. Взяв протокол до рук…
Отямилась я на підлозі, коли сунули під ніс ватку з нашатирем.
Наче крізь вату почула голос слідчого:
– Давно хотів провчити це щеня. От тепер нарешті заробила. П'ять діб карцеру!
-15-
Остаточно прийшла до тями вже в карцері. Холодно. Побачила, що лежу на підлозі, на чомусь такому, що й матрацом не назвеш, та й ковдра була не кращою. Обмацала себе. Голова ціла, але дуже боліла, ліве вухо наче горіло, ліве око набрякло й сльозилось, губи були розбиті й кровоточили, боліла нижня щелепа, а при глибокому вдиху – і лівий бік. Слава Богу, хоч ніс залишився цілий. "До весілля заживе" – намагалася подумки пожартувати, розрадити себе. Вирішила не надавати значення тому, що сталося – фізичний біль не такий страшний, як душевний.
Та через деякий час мені стало гірше: не могла їсти – дуже боляче було відкривати рота й рухати щелепою, до того ж я марила – щойно заплющувала очі, як переді мною поставало синє з висунутим язиком обличчя нещасної Фріди Абрамівни. Схоплювалась, прокидалась, та через деякий час знову засинала. І тоді волохаті, довгі руки слідчого тягнулись до мене, хапали за горло і починали душити. Задихалася, намагалась кричати, пручалась, вдарялась головою об стіну, прокидалася. З усіх сил намагалася не спати, але сон швидко зморював змучене тіло, і все починалось спочатку.
Ні, не можна ж так, не можна. Стала робити фізичні вправи, рухатись, потроху їсти. А як втомлювалась, то вголос читала бадьорі вірші Шевченка, Лесине "Contra spem spero", баладу Моріца Гартмана "Біле покривало" або молитви, яким вчила мене панна Ольга.
І кошмари відступили, почала нормально спати, навіть щелепа стала менше боліти. Зрозуміла: щоб вижити, треба бути міцною духом. Згадувала панну Ольгу, яка просила мене розказати про війну і окупацію, а я не встигла. Почала розповідати їй подумки…
22 червня 1941 року було дуже сонячно і тепло. Ніщо не віщувало біди, і цей день пройшов для всіх як звичайнісінький вихідний. До нас з Харкова завітав мамин двоюрідний брат, поет Володимир Свідзинський. Розказав, що у них у Спілці письменників почались арешти, що його вірші не хочуть друкувати, бо вони надто ліричні, немає в них жодного слова про партію і про її вождів. Увечері батько проводжав його на вокзал і в трамваї почув, що вночі бомбили район заводу "Більшовик". Учбові маневри? Війна? Ніхто нічого не знав напевне.
А наступного ранку по радіо повідомили, що Німеччина без попередження напала на Радянський Союз, що на кордоні йдуть запеклі бої.
Але ж там, на кордоні – у Бресті – служив Вітя, мій брат! 29 червня йому виповнювалося 20 років. Це ж тільки початок життя! Він у вересні мав демобілізуватись, мріяв продовжити навчання в інституті...
У кінці червня я з подругою поїхала відпочити до санаторію в Пущу-Водицю. Там було багато молоді, ми роззнайомились з усіма і цікаво проводили час. Один молодий хлопець з нашої тамтешньої компанії – Віктор – дуже мені сподобався. Однак в цьому санаторії ми пробули трохи більше тижня – йшли запеклі бої, поранені все прибували, і його переобладнали на госпіталь.
Коли повертались до міста, то ми з Віктором домовились про побачення. Це мало бути моє перше побачення в житті, хотіла до нього ретельно підготуватись, тому наполягла, щоб зустрілись через три дні, не раніше. Однак, як для воєнного часу – це занадто довго! В перший же день нашої появи в Києві Віктор був мобілізований в трудармію і відправлений на Донбас. На побачення замість нього прийшов його молодший брат Володя, передав листа, зашарівшись.
Віктора ж я побачила лише 26 липня у дворі воєнкомату під час відправки на фронт. Він записався добровольцем, не дочекавшись року і трьох місяців до свого повноліття. Тоді ж познайомилася з його мамою Оленою Іванівною. Почувала себе дуже незручно, червоніла. Олена Іванівна виглядала такою суровою, зажуреною. При прощанні з Віктором я подарувала йому свою фотографію. А Олена Іванівна мені сказала:
– Оксано, у мене два сини, та ти вже теж ввійшла в моє серце і будеш мені дочкою.
І це була щира правда. Олена Іванівна і Володя стали нам найкращими друзями. Всі роки окупації ми допомагали одні одним; з Володею бачились майже щодня, багато читали, Володя гарно малював, як і мій брат. Начитавшись книжок вирішили поріднитись: надрізали пальці на лівій руці, назбирали трохи крові в чарки і випили – він мою, я його, і стали "кровними" братом і сестрою. Чекали кінця війни і повернення наших старших братів – обох Вікторів. Та не дочекались…
Коли ж мама не мала де жити після арешту батька і конфіскації майна, тільки Олена Іванівна не побоялася взяти її до себе, тільки вона разом з мамою носила до в'язниці нам з батьком передачі, тільки вона допомагала мамі продавати книжки, одяг – все, що можна було продати або виміняти, аби назбирати хоч трохи грошей…
Скільки днів провела я в карцері, не знала – загубила їм лік. Вартовий, що подавав в обід пайку, завжди мовчав. Через кормушку бачила лише його руки. Нарешті наважилась.
– Який сьогодні день? – спитала тихенько.
– Середа, – так само тихо відповів.
Середа. Ну і що це мені дало, а число? Я ж навіть не пам'ятала, коли потрапила у карцер. Наступного дня запитала скільки мені ще тут бути. Вартовий показав один палець. Значить завтра останній. От добре. Око вже бачило, не сльозилось, і щелепа вже набагато менше боліла. Мабуть, на обличчі все ще був великий синець, та дзеркальця не мала навіть в камері – заборонено. Гадала, чи впізнає мене панна Ольга. Так хотілося швидше з нею зустрітись, вона така приємна.
Через день мене нарешті перевели в "рідну" камеру. Та панни Ольги, на жаль, там вже не було. Куди її відправили, на який етап, в яку зону? Сумувала за своєю приятелькою, роздумуючи, чи зустрінемось ще колись…
-16-
Через два тижні худу й змарнілу після карцеру знову привели до слідчого. Він уважно роздивився мене, однак зробив вигляд ніби нічого не сталося, ні слова не зронив про карцер. Я теж гордо мовчала.
Пояснив мені, що слідство уже закінчилось і нас з батьком судитиме військовий трибунал. Я здивувалася – ми ж не військові і ніякої участі у війні не брали. Сказав, що звинувачують нас у зраді батьківщини і належності до організації українських націоналістів, це стаття 54 пункти 1а і 11.
– Що значить зрада батьківщини? – здивовано й обурено запитала. – Як я її зрадила, що конкретно зробила проти своєї країни?
– Все слідство підтверджує це, а ти не зрозуміла! Ти або справді дурна, або прикидаєшся.
– А організація яка ж? Хто її члени? – допитуюсь я.
– Ти та твій батько!
– Як? І це вже організація? З двох чоловік?
– А як же ти думала? Досить і цього. Є ж речові докази – батькові друковані праці і його членство в СВУ.
– Та ж батько мій філолог, – починаю я своє…
– Отож, український філолог – значить, націоналіст!
– А які ж це докази щодо мене? Праці були видані, коли я була ще зовсім дитиною, це ж курам на сміх.
– От і посмієшся у таборі. Бачу, під час слідства ти нічому не навчилась, може, там порозумнішаєш. Поїдеш до Виправного трудового табору в Сибір.
У моїй уяві постали величезні простори, вкриті білим-білим снігом…
– Повезуть тебе далеко, там важко. Дивись, Оксано, – вперше назвав мене на ім'я, – не зіпсуйся. Там різні люди, багато урок, такий народ…
– Чому ж я маю зіпсуватись? Я ж поїду у виправний заклад, як ви сказали, – відповіла з сарказмом.
– Ох і важко тобі буде з твоїм характером!
Слідчий пильно-пильно подивився на мене, похитав головою і викликав вартового.
Знову потягнулись однакові дні в одинокій камері. Тиша, лише іноді приглушені голоси в коридорі, брязкіт ключів і знову тиша. Так хотілося щось почитати, тоді б і час йшов швидше, але за погану поведінку на допитах мені вже давно заборонили користуватися бібліотекою. До слідчого більше не викликали. Чекала суду – військового трибуналу. Гадала, чому трибунал? Може нас з батьком розстріляють? Ходила по камері, думала, стиха читала українські вірші, милуючись нашою гарною і співучою мовою. Я так її любила. Школа не могла привити любові до власної мови, бо твори українських письменників, які ми тоді вивчали, були жорстко рецензовані або написані на замовлення партії. У тонкого лірика Тичини ми вчили тільки:
На майдані біля церкви
Революція іде!
Хай чабан! – усі гукнули,
За отамана буде!
З Франка читали лише "Борислав сміється", і зубрили напам'ять вірші Бажана:
З піснею про Сталіна
Зустрічаймо день,
Кращих ми не знаємо
На землі пісень.
А от німецька окупація та слідство розбудили в мені гордість і любов до української мови і до України. За таку любов могли дати строк, навіть розстріляти, знищити рідних, близьких і просто знайомих.
Та я нікого не обмовила, не назвала жодного прізвища, не долучила до справи, не зробила ворогом-націоналістом. Так само і батько. І по справі нас проходило лише двоє – я і тато. Так, ми з ним націоналісти, вірніше патріоти, і за це нас мали судити. Влада нас чомусь боялася, ховала у камери і за колючий дріт.
Та ось настало 29 серпня 1946 року. По команді "Збирайсь з речами!" я востаннє переступила поріг своєї слідчої камери, не відаючи, що чекало мене попереду.
ЧАСТИНА ДРУГА
-1-
29 серпня 1946 року видалося сонячним теплим днем. Де-не-де вже кружляло у повітрі пожовкле листя, в парках та скверах буяли квіти, виглядали з трави блискучі карі очі каштанів.
Та не бачила цієї краси мамуся, нічого не бачили її тужливі, заплакані очі. Важко, ой як важко було у неї на серці. Від слідчого дізналась, що сьогодні буде суд, і який суд! Її чоловіка і єдину дитину судитиме… військовий трибунал! Це ж і подумати страшно – військовий трибунал! Вони ж не військові, у війні участі не брали, у полоні не були. Чому ж? Адже цей трибунал засуджує до розстрілу!..
Вже з шостої години ранку стояла вона під залізною брамою суду з невеликим натовпом таких же бідолах, чиїх рідних теж повинні були привезти сюди в цей день.