Я гасав по всій академії, та ні в кабінеті, ні в класах, ні в залі, ні на кухні його не було. Тоді я зійшов на горішній поверх і зазирнув до лікарні хворих речей.
Пан Ляпка був там. Але що він робив, годі навіть уявити. Крихітний, не більший за Хлопчика-мізинчика, він, ухопившися ніжками й ручками за маятник, навчав годинника ходити. Пан Ляпка розгойдувався на маятнику, як на гойдалці, й без упину вигукував:
— Тік-так, тік-так, тік-так!
У цю мить годинник заходився вибивати час, і пан Ляпка підхопив густим басом:
— Бім-бам-бом!
Побачивши мене, він зіскочив з маятника й тут-таки, у мене на очах, виріс.
— Завжди ви заважаєте! — буркнув він сердито.—
Чого тобі? Хіба не бачиш — мені ніколи, я навчаю годинника розмовляти.— Але зразу ж опанував себе і, як звичайно, ласкавим голосом сказав: — Даруй, Адасю! Не дивися на мене так. У всьому винен підлий Філіп. Він мене згубить. Я став меншати. Мені дедалі важче боротися за свій зріст. А тут ще одна неприємність. У мене в кишені спалахнули пломінці свічки. Довелося заливати їх водою. Важко все це, ой як важко! Благаю, нікому про це не кажи. Гаразд? А що тебе привело до мене?
Я розповів панові Ляпці про те, якого лиха він заподіяв, вибравши воду із ставка, й попросив вернути мені ключика.
Моє сповіщення неабияк засмутило його.
— Жаль! Ой жаль! — зітхнув він.— Жаби не будуть більше складати нам вірші. Та мені не лишалося нічого іншого. Якби я не загасив вогників, до пня згоріла б уся академія. Доведеться зробити собі вогнетривку кишеню. Що ж його вдіяти з рибою? Гаразд, щось та придумаєм!.. Але ж ти просив віддати тобі ключика... Зараз... Зараз...
Він занишпорив у кишенях.
— Знаєш,— сказав він пошепки,— в мене ще одна неприємність. Після історії з Філіпом поглибшали мої кишені. Я ледве дістаю дна... Ось, нарешті знайшов твого ключика. На, передай Царівні-жабі й вибачся за мене.
Він знову ухопився за маятник і почав розгойдуватись, повторюючи:
— Тік-так, тік-так, тік-так!
Я гайнув до парку й поклав ключика Царівні-жабі до ніг.
— Я тобі дуже вдячна,— сказала Царівна-жаба.— А в нагороду візьми собі Жабеняточко-послухняточко. В скрутну хвилину воно стане тобі в пригоді.
Царівна-жа6а сказала кілька слів по-жаб'ячи. З величезного жаб'ячого табуна вискочило малесеньке, завбільшки з муху, жабеня. Воно було яскраво-зеленого кольору й вилискувало, як полаковане.
— Візьми його,— сказала Царівна-жаба,— заховай у своїй чуприні й щодень давай йому по одному рисовому зернятку.
Я посадив 6абенятко собі на голову — воно враз сховалося в моїй чуприні,— подякував Царівні й, перестрибуючи через жаб та раків, подався до ставу. Там я побачив пана Ляпку в гурті хлопців. Вигляд у нього був такий, як звичайно, тільки на зріст він став менший.
За його наказом хлопці принесли кілька великих кошиків і склали в них рибу.
— За мною! — скомандував пан Ляпка.—Згинаючись під вагою кошиків, ми пройшли каштановою алеєю, продерлися крізь малинник і вийшли до огорожі. Пан Ляпка зупинився перед хвірткою з написом "Казка про рибалку та рибку" й відімкнув замка. Ще здаля ми побачили рибалку, що стояв на березі моря й ловив неводом рибу. Рибалка усміхнувся й, не виймаючи з рота череп'яної люльки, привітався з нами.
Ми випустили рибу в море, а потім за порадою рибалки скупалися. День видався жаркий, і вода була тепла.
Коли ми вернулись до ставу, жаб і раків там уже не було. В рідкому мулі повзали самі черви та равлики.
Раптом над нами з'явився Матеуш. Він був дуже схвильований і щосили кричав:
— Ага, увна улька! Ага, увна улька!
Пан Ляпка перший здогадався, в чому річ, і поглянув на небо. Відтак він теж заволав:
— Увага! Надувна кулька!
Високо в небі з'явилася маленька цяточка. Вона швидко наближалась, і невдовзі ми побачили блакитну кульку з прив'язаним до неї кошичком.
Пан Ляпка дуже зрадів, задоволено потирав руки й весь час приказував:
— Моє око повертається з Місяця!
Коли кулька опустилася, пан Ляпка відклеїв пластир і вставив око на місце.
— Ні! Це щось неймовірне! — вигукнув він, аж захлинаючись від захоплення.— Такого ще нікому не випадало бачити! Ну й чудеса! Життя на Місяці чарівніше за будь-яку казку.
Ми заздрісно дивилися на пана Ляпку, а він не міг натішитися картинами, що їх зафіксувало його око, побувавши на Місяці.
Та ось пан Ляпка заспокоївся і сказав:
— Казка про мешканців Місяця затьмарить усі казки на світі! Ви тільки майте терпіння.
— А може, ви розкажете її зараз, пане професор? — запропонував Анастазі.
— На все свій час! — відповів пан Ляпка.— Тим паче, казкам. А тепер ходімо обідати. Після обіду я прочитаю вам сон, що наснився Адасеві Незгодці.
Почувши про це, хлопці дуже зраділи. Ми швиденько пообідали й зібралися в шкільному залі.
Пан Ляпка сів на кафедру, розгорнув грубу книжку, в якій було зібрано кращі сни, й почав читати:
Сон про сім склянок.
Мені снилось, що я прокинувся.
Пан Ляпка обернув усі стільці, столи, ослінчики, ліжка, вішалки, шафи та інші речі на хлопчиків, отож усіх нас стало понад сто душ.
— Сьогодні ми поїдемо в Китай,— повідомив пан Ляпка.
Я визирнув у вікно. На подвір'ї стояв маленький поїзд, злагоджений із сірникових коробочок, а за паровоза правив блакитний емальований чайник. Він був на колесах, і з нього валувала пара.
Ми сіли до вагончиків, і, хоч як це дивно, всі помістилися.
Пан Ляпка осідлав чайника, й поїзд дав сигнал рушати.
Раптом небо вкрила велетенська хмара. Налетів страшний вітер і перевернув усі вагони, тобто сірникові коробочки.
Надходила страшна гроза.
Тоді я подався до кухні, дістав із буфета сім склянок, поставив на тацю, витяг із комірчини стару драбину й виніс усе це на подвір'я.
Пара, що валувала з чайника, сягала хмари. Хмара загрозливо росла на очах, і пан Ляпка даремне намагався заткнути носик чайника пальцем.
— Адасю, порятуй мого поїзда! — вигукнув пан Ляпка, підстрибуючи разом із кришкою чайника.
Я прихилив драбину до стіни й, тримаючи лівою
рукою тацю із склянками, подерся на дах академії.
Коли я виліз на найвищий щабель, драбина раптом видовжилась, сперлася на хмару, і я легко дістався до неї рукою.
Я взяв ложку,— її я теж прихопив на кухні,— й заходився подрібнювати хмару.
У першу склянку я зібрав дощ, у другу зшкріб і зсипав сніг. Третю склянку я виповнив градом, четверту — громом, п'яту — блискавкою, шосту — вітром.
Так у склянках опинилась уся хмара, я зібрав її з неба, як збирають вершки з молока, й небо зразу проясніло.
Я тільки не розумів, навіщо мені сьома склянка.
Коли я спустився додолу, поїзда вже не було. Хлопці перетворилися на срібні виделки й лежали рядочком на землі.
Тільки пан Ляпка й досі сидів верхи на чайникові, силкуючись заткнути йому носика.
Я поставив тацю з сімома склянками на траву й накрив хустинкою, як роблять факіри в цирку.
— Що ж ти наробив! — закричав пан Ляпка.— Ти вкрав хмару. Тепер ніколи не буде ні дощу, ні снігу, ба навіть вітру. Ми загинемо від посухи й спеки.
Я позирнув у небо. На ньому не було ані хмарини. І тут я збагнув, що це не небо, а блакитний емальований чайник, точнісінько такий, як і той, що на ньому сидить пан Ляпка, тільки набагато більший. Із чайника на землю струменіло сонячне проміння, певніше, золотий окріп. Спека ставала нестерпна.
Пан Ляпка не витримав і заходився швидко роздягатись, проте на ньому було стільки сюртуків, що роздяганню, здавалось, не буде кінця-краю. Раптом я помітив, що із чуприни пана Ляпки заклубочився дим.
Я злякався, що пан Ляпка згорить, і, схопивши з таці склянку з дощем, вилив панові Ляпці на голову.
Ринула злива. Вона йшла знизу догори, ніби водограї, що били із землі.
— Снігу! — волав пан Ляпка.— Снігу, бо згорю!
Я схопив другу склянку, зачерпнув ложкою снігу й заходився обкладати панові Ляпці голову.
Несподівано сніг почав розлітатись по парку. З-під снігу вискочили срібні виделки й, стрибаючи, як очманілі, взялися грати в сніжки. Я впізнавав у них по черзі то Артура, то Альфреда, то Анастазі, то ще когось із хлопців.
Виделки підняли таку віхолу, що годі було хоч щось розгледіти. І я вирішив здмухати сніг вітром. Я взяв третю склянку й вихлюпнув із неї весь вітер.
Такого вітру я ніколи досі не бачив. Він налітав одночасно з усіх боків і здмухував геть усе, що траплялося йому на путі. Він розвіяв сніг і підкинув виделки так високо, що вони зависли в небі, як зорі. Стало дуже холодно. Я позирнув на пана Ляпку і в першу мить навіть не впізнав його. Він перетворився на сніговика й весело наспівував:
Дід Мороз через ліс
Везе снігу повен віз!
Я подумав, що пан Ляпка відморозив собі глузд і, вхопивши чайника, вилив йому на голову весь окріп.
Сніг розтав, потеплішало, й пан Ляпка розквітнув.
Спочатку на ньому з'явилися бруньки, потім листя, а далі його голову й руки вкрили проліски. Він зривав їх з себе, голосно прицмокував, їв і на весь голос виспівував:
Коли я поїм всі квіти,
Мине осінь, буде літо.
Та доброго гумору вистачило ненадовго. Бджоли, принаджені квітами, обсіли пана Ляпку з усіх боків, і не одна, мабуть, ужалила, бо він заскімлив, і з очей йому потекли великі краплі густого меду.
Не гаючись, я вхопив четверту склянку, із градом. Град був як великі шротини.
Я висипав град на долоню й заходився натирати ним панові Ляпці голову. Йому зразу покращало.
В цей час емальований чайник у небі перевернувся закіптюженим дном донизу.
Запала темрява. Тільки срібні виделки яскраво ряхтіли.
Тоді я дістав із п'ятої склянки блискавку й застромив її в землю.
Вона давала стільки світла, що було видно як удень.
— Я б охоче щось уже з'їв! — сказав мені пан Ляпка.
У мене нічого більше не було, крім склянки з громом.
— Чудово! — вигукнув пан Ляпка.— Хіба є щось смачніше за грім! Давай-но його сюди!
Я дістав грім і простяг панові Ляпці. Це була велика червона куля, схожа на плід гранату.
Пан Ляпка дістав із кишені складаного ножика, здер із грому шкурку, поділив на часточки і з насолодою з'їв.
Нараз пролунав оглушливий гуркіт. Пан Ляпка вибухнув і розлетівся на тисячу дрібнесеньких шматочків. Кожен із них перетворився на маленького пана Ляпку.