Подружжя вхопилося за господарство, і жило б щасливо, аби ж не той невдалий бій на станції: у Григора знову відмерли ноги. І скільки не їздив він по військових шпиталях, лікування не допомогло, і він назавжди залишився калікою. Але вірна жінка не покинула чоловіка, не розгубилася, натомість клопотала по усіх інстанціях і, зрештою, здобула йому пенсію інваліда Громадянської війни.
Ще задовго до одруження бравий парубок Макар Лелека мріяв завести сина. Він уявляв собі цілу зграйку, не менш шести, жвавих хлопчаків, яких він навчатиме господарської роботи, музики і гендлярства. Степаня старалася з усіх сил і вже догодила чоловіку, але синочок помер, проживши якусь годину.
— Не треба було мамку у живіт бити, — роз'яснила баба-повитуха.
Але Макар не вгамовувався: як уявить ласуху в обіймах слинявого панича, так і віддубасить. З-за того й друге дитя, дівчинка, народилася кволою. Назвали її Фаїною, і матір пестила доньку, не відпускаючи від груді. На початку 1922 року Макара, разом із конем, мобілізували до Армії УНР генерала Тютюнника, що здійснювала свій останній рейд Правобережною Україною. Покидаючи дім, Макар проникливо звернувся до дружини, яка знову була при надії:
— Дивись, стерво, народиш ще одну курву, таку ж, як сама, краще зразу втопи: бо вб'ю обох.
Коли ж знову народилася дівчинка, Степаня перелякалася. Що робити? Чоловік ось-ось повернеться! Попросила бабу Колодачиху втопити немовля, але та відмовилась. Тоді матір, аби позбавити доньку молока, перев'язала груді шворками.
— Ой, Боженьки! Навіщо я тебе народила? Краще б висцяла десь у кропиву, — причитала вона раз від разу.
Дитинку врятувала Макарова мати, циганка. Забрала немовлятко до себе і вигодовувала розжованим хлібом: ліпила з нього квачики і пхала в рота. Все б нічого, аби ж не хворіла стара на сухоти: згодом хвороба відгукнулася на здоров'ї онучки. Мамка ж схаменулася лише на четвертий місяць: забрала дитинку до себе, привернула до грудей, і маленька, надолужуючи згаяне, до трьох років усе ще тягнулася до циці. Хрестили дитину Ганною, і, попри негаразди, зростала вона жвавою й голосистою. Вже в дорослому віці вона жартувала, що завдяки Петлюрі врятувалася від каліцтва в материнському череві: вчасно забрав батька на війну. Макар же, повернувшись із розгромленого війська, почув мелодійний голосок дівчинки і свою погрозу виконав частково: віддухопелив дружину.
— Шукав я твого кривдника в Польщі, аби пристрелити, та не судилося, — заспокоїв він її.
Про те, що його день народження припадає на п'яте січня 1913 року, наймолодший Платонів син Гнат дізнався, отримуючи метрику, коли переходив до п'ятого класу. А навіщо йому було про те знати, якщо дні народження все одно не відзначалися? Батьки піклувалися, щоб діти не голодували, були одягнені та взуті, і їм було не до панських витребеньок. Платон навіть збився з ліку і на питання щодо Гнатового року народження, примруживши ліве око, відповідав:
— Оце й точно не скажу: чи до війни, чи після...
Гнатко був ще малим, коли сестри Степаня і Онися повиходили заміж, покинули домівку і вже народили власних дітей. Найстарший із братів Григір жив окремо; Тарас ще парубкував, Іван і Пилип його наздоганяли, а наймолодша сестричка Тетяна тільки-но народилася. Штанці і сорочки Гнатко доношував після Пилипа, який в свою чергу наслідував їх від Івана. Працювати хлопчик розпочав із восьми років, відтоді, як дідусь Яків забрав його навесні до себе на вулицю Задвірну пасти вівці. Худобу пасли до Михайла, до того, як трави на луках покривалися снігом. За перший свій літній сезон пастушок заробив пару домотканої білизни. Після вдалого пастухування мати зібрала молодшенького синочка до школи. Дала йому з собою буханець щойно спеченого хлібу для учителя і перехрестила. Всі діти прийшли до школи не з пустими руками: доверху заклали учительський стіл паляницями. Насправді першу школу в Цюрківцях заснував Гнатків дідусь по материнській лінії Яків Кисіль. За часи турецької війни 1878 року він служив денщиком у штабс-капітана Муравйова. Їхня рота всю зиму простояла в обороні, і командир від нудьги вивчив денщика Киселя грамоті. За допомогою похідного молитовника кмітливий солдат опанував літери, засвоїв читання, а повернувшись з війни, прославився грамотієм на все село. Своїм знанням він охоче ділився з дітлахами. Батьки радо заохочували те навчання, і зимовими вечорами хата колишнього вояка перетворювалася на початкову школу. Попервах батьки витрачалися лише на букварі і грифельні дощечки, але згодом, скинулись громадою на справжню школу. У будинку колишньої сільської управи поставили два довгі столи з лавами і завезли на зиму дрова. Першою вчителькою стала сестра священика Березовського, вдовиця. Пізніше з'явився викладач Петро Опанасович. Дід Кисіль допомагав їм вести шкільне господарство і вважався начебто третім учителем. І ще, дідусь полюбляв теревенити з учнями. Ото присяде на призьбі в їх оточенні, заведе розповідь про походи в Болгарію, а діти уважно його слухають.
— Діду Якове, розкажіть нам ще про війну з турками.
— Та хіба ж турки то вояки? Взимку вони мерзли і не витримували нашого натиску. А як прибув до нашого війська генерал Скобелев, так вони і зовсім покотилися з гори Шіпки. От вже ми їм дали! От дали! Тож, повесні їхній цар, якого вони називають султаном, остаточно перелякався і забрав свої полки геть з Болгарії.
— А що потім?
— За своє звільнення від бусурманів місцеві люди нас вітали, наче рідних. Навіть плакали від радості. Запрошували до домівок, пригощали вином і солодким сушеним виноградом.
Попервах школа залишалася трикласною. Школярики звичайно пустували, і педагоги застосовували до них "палочну" дисципліну. Одного разу Петро Опанасович і Гнатка хряснув лінійкою по немитих руках. А вже пустотливого Сашка повсякчасно ставив біля дошки колінами на кукурудзяні зерна. Але той не каявся і продовжував приносити до школи жаб, мишей, пацюків, вужів і лякати ними дівчат. І тільки до третьокласників Петро Опанасович ставився з повагою.
Втративши в боях здоров'я, старший брат Григір не впав у журбу, не склав руки, натомість щосили допомагав дружині. Він топив піч, підмазував підлогу, ладнав стільці і варив борщ. У теплій затишній хаті його часто навідували товариші по службі і друзі дитинства. Знаходили там порозуміння й ті односельці, що воювали на протилежному боці. Взяти хоча б зятя, Макара Лелеку... Хіба ж хтось сам вибирав військо, до якого його загребли? Федора, Григорова жінка, радо зустрічала всіх і, щоб вони й надалі навідували чоловіка, годила, як могла. Не заперечувала проти смердючих цигарок-самокруток; не переривала нескінчене базікання; пригощала, чим Бог послав. Кожен приятель приносив із собою якусь улюблену байку.
— Нумо, Василю, розкажи, як Митрофан вівцю продавав? — запитував Грицько.
Василь, теж колишній червоноарміець, припалював чергову самокрутку, затягувався ротом і носом і неквапно заводив: "Отже, збирається якось Митрофан у Джулинку на базар продати вівцю, і дружина, Федосія, наказує йому просити за неї тридцять фунтів цукру. Сидить собі Митрофан на возі і торочить усім, хто підійде, одне й те саме: тридцять фунтів, тридцять фунтів. А я ж при своєму возі стояв якраз поряд, усе чув і одного разу задумав пожартувати. Підговорив я кілька знайомих мужиків пропонувати Митрофану цілий пуд цукру за овечку. Митрофан же стоїть на своєму: "Чого причепилися зі свої пудом? Наказала Федосія тридцять фунтів, отже, тридцять, та й годі!"
Хоча історію всі вже чули, і не раз, все одно вдоволено сміялися.
— А якщо запитати Митрофана, скільки в нього овечок, він скаже: "краще спитайте Федосію".
— Я ж разом із Митрофаном до школи ходив. Учитель навчав його грамоти, навчав, а він — пень пеньком. Учитель нервує, а Митрофан так гордівливо його й заспокоює: "Мене навіть сам Ленін не зміг би навчити!"
— Не такий він вже й дурень, Митрофан. Одного разу я його підштрикнув: дуже вже поганкувата на вигляд твоя Федосія. А він у відповідь: "А ти знайди у селі бабу, яка б в'язала снопи міцніше від моєї. З обличчя води не пити, а красива дружина, що прудка конячка: завжди стережися, щоб копитом не хвицнула".
— Кожна людина розумна по-своєму. Що б ви не казали, а такого чистого двору, доглянутого городу та врожайного поля, як у Митрофана з Федосією, на селі більш ні у кого й не побачиш, — підбив Григір.
Розділ VI. Хлібороби
Остаточно панську землю в Україні більшовики поділили у 1920 році. До того, ще у листопаді 1917 року, вони скасували приватну власність на землю і оголосили її всю — царську, поміщицьку, церковну, селянську (ту, що отримали при скасуванні кріпацтва, і ту, яку надбали згодом) — всенародним надбанням. Але через три роки, зіткнувшись з нестачею продовольства і непримиренним спротивом ошуканих селян, вони схаменулися і об'явили безоплатну роздачу землі тим, хто на ній власноруч працюватиме. Влада сподівалася вбити кількох зайців: позбавити повстанські загони особового складу і заохотити селян до роботи, щоб здирати з них в казну якнайбільше хліба.
Думки стосовно розмірів польових наділів розійшлися. Ті, хто розраховував багатіти, проштовхували принцип паювання "на плуг". Тобто давати більше землі тим, хто здатен її обробити. Борці ж за справедливість вимагали виділяти землю "на їдця".
— Який смисл надавати землю голодранцям, що не мають ні коня, ні вола, ні реманенту? — запитували заможні.
— А як прогодувати сім душ, не маючи власного поля? — обурювалась біднота.
— Не оброблю, так здаватимув оренду.
— Краще найматимешся до мене.
— Це що ж, знов батракувати? Навіщо ж тоді революція?
— Заштовхни її собі у дупу, ту революцію!
Зрештою землю поділили з розрахунку одна з гаком десятини на їдця. Платон, родина якого на той час складалася з шести душ, отримав сім з половиною десятин орного поля. Той пай, відповідно відвічним сівозмінам, він розклав на три ділянки: озимі, ярові з просапними, та обліг. Земля у Цюрківцях родюча і, втративши можливість заробляти на гендлярстві, Платон із радістю ухопився за хліборобство. Невдовзі родина обзавелась двома кіньми, коровою і птицею.