Незабаром поїдемо до Америки...
Хлопцям було шкода того чудового острова, лагуни, свого човна, але вони раділи від думки про нове, ще цікавіше майбутнє...
МІСТО ХМАРОЧОСІВ.
Перший день прибуття до Нью-Йорку нагадував хлопцям шалену гонитву на каруселі, що мчить згори донизу, несподівано гойдається, провалюється десь у безодню, захопивши дихання.
– Хлопці, від мене ні на крок! – наказував Григорій Білаш.
Вони бігли за ним, зосередивши всю увагу, щоб не загубитися у цьому Вавилоні. Вони стрибали з поїзда на поїзд, що мчав то під землею, то високо над нею, несподівано врізаючися у величезні будинки – хмарочоси. Височенні куби з залізобетону, немов давили своєю масивністю, і Романові здавалося, що він такий маленький і нікому не потрібний в цьому найбільшому в світі, сучасному людському муравникові. І нікому нема діла, чому Роман Журба опинився в цьому місті. За чим він приїхав сюди? – хіба лише, щоб не згубити свого проводиря Григорія Івановича.
Все нове – необізнане. Куди не глянь, що ступиш крок – то новина, небачене. Шуміли поїзди, авта, їх клаксони рвали тишу, у місті, що мабуть було єдиним, чого не можна було купити за гроші. У голові шумить – вона немов гумова забавка – чортик, що надувається і пищить.
П'ять хвилин вони чекають поїзду.
– Як вам Америка? – питає Білаш.
Мовчать хлопці, бо на це питання так швидко не відповісти.
– Нічого, хлопці. Я теж тут себе почуваю не дуже добре. Ось незабаром приїдемо до Мінезоти і там заспокоїтеся. В тій Америці, немає цієї Америки. Проте, маємо п'ять хвилин. Ходімо щось перекусити до аптеки, – запропонував Білаш.
– Аптеки? Та ми не хворі.
– Коли хочеш швидко поїсти – йди до аптеки.
Незабаром вони купують цілий пакунок сендвічів, п'ють коктейль і йдуть далі. Нарешті зупинилися на перехресті сороксьомої авеню і якогось стриту. Заходять до готелю.
– Ось що, хлопці. Мені потрібно день перебути в Нью-Йорку, отримати демобілізаційні папери, також і ваш дозвіл на побут, – промовив Білаш. Їх швидко ліфтом відвозять на сороквосьмий поверх до їх кімнати.
– Можете трохи піти розважитися до Луна-парку. Чекайте мене до завтра. Гроші маєте?
– Маємо.
Незабаром хлопці пішли до парку. Тягли щастя за п'ять центів у кольорової папуги, спускалися з американських гір, крутилися на шалених колесах, то їх продувало циклоном вітру. Здавалося, ввесь світ крутився перед ними.
ФАРМА У ДОЛИНІ МІНЕЗОТИ.
Вони їхали експресом, що мчав мальовничою долиною. Роман і Олекса з цікавістю спостерігали у вікно краєвид, що швидко мінявся, немов у калейдоскопі. То вже була одноповерхова хліборобська Америка – без хмарочосів і шалених темпів життя. Навколо ліси, хутори, фарми, добре оброблені поля, городи, сади. Траплялися невеликі фармарські села з охайними вулицями.
Чудовий асфальтовий шлях біг поряд з залізницею. Щокілька кілометрів зустрічалися лінії високо вольтової мережі, що вп'яли в небо свої ажурні щогли.
На залізничній станції, де вони висадилися, до пасажирів поспішав стрункий юнак.
– Тату!
– Марку! Я ледве тебе впізнав, та й виріс же ти нівроку! Парубком став. Ось тобі друзі, українці. Знайомтеся, хлопці.
Юнаки стиснули один одному руки.
Білаш підійшов до синенького "фордика".
– Їздить? – запитав батько у сина.
– Та нічого, бігає.
– Сідаймо.
Чверть години і вони вдома у Білашів. Радісна зустріч. На обличчі Маркової матері, блищать сльози радости.
– Хвала Богові! Дочекалися врешті.
– Хвала Богові!
І подружжя мовчки творило молитву перед образом Божої Матери.
– Чекали з години на годину. Напекла, наварила. Сідайте, дорогі гостоньки, за стіл. – Метушилася господиня, несла і варене, і печене.
– Борщ! Ой, і борщик! – задоволено вигукнув Білаш і, звертаючися до хлопців, запитав, – не сподівалися їсти борщу в Америці?
– Признатися, ні, – відповів Роман.
– Українцеві, коли нема борщу – нема обіду. Мене не задовольняють ніякі пундики.
Хлопці припали до чудового борщу. І який то був борщ! З свинячим м'ясом, помидорами, молодою квасолею, червоною перчичкою і з сметаною – жирний, що не продуєш, червонястий, немов захід сонця у вітряний вечір. А смачний!
Потім господиня частувала печенею, пирогами з різноманітними начинками.
Господар розпитував дружину про господарство. Вона лагідно розповідала, як телилися корови, який приплід має фарма, скільки зібрано збіжжя, скільки грошей отримала від покупців.
Після обіду вони разом з господарем пішли оглядати фарму. Навколо чепурного будиночка під черепицею, молодий сад – яблуні, груші, сливи.
Будинок на шість кімнат. За ним збудовано короварню, стайню і великий піддашок під цинковою бляхою. Сім штук великої рогатої худоби, десяток великих свиней, ціла череда поросят. Чимало птиці.
У піддашку стоїть жниварка "Мак Кормік", невеликий трактор. Хлопці оглядають машини. Оглядує їх і господар, чи не зносилися.
– Що це за бричка з трибами? – запитав Роман.
– Машина для розкидання гною, – відповів господар.
– І це все ваше? – здивовано питає Олекса.
– Так. Це все моє, придбане власною працею. Підчас війни трохи запустилася фарма – не було господарського ока. Перед війною фарма давала до десяти тисяч долярів прибутку за збіжжя, тютюн і худобу.
– Це ціла купа грошей? – запитав Роман.
– Так. Це пристойний зиск, – з повагою відповів господар, і щось роздумуючи, запитав, – коли б я мав таке господарство на Україні, скільки б я мав прибутку?
– На жаль, такого господарства в особистому користуванні ви б не могли мати. Чули ви про це?
– Чув, але не вірив...
– Побачивши вашу фарму, я переконався, що Америки ніхто не переможе, – промовив Роман.
Вони обходили всю фарму. Після смачної вечері, Марко відвів їх до невеликої затишної кімнати на другому поверсі.
– Це у нас для гостей. Відчувайте себе як вдома. Доброї
ночі, хлопці!..
Роман оглянув чистеньку кімнату з подвійним широким ліжком, застеленим клітчатою ковдрою. Олекса роздягнувся, впірнув у пуховики і щиро розсміявся.
– Романе! Згадаймо нашу постіль на пароплаві у вугіллі?
– Не пізнавши гіркого, не розумітимеш солодкого, – відповів Роман. – Добраніч, друже!
– Добраніч!...
КОЛЬОРОВИЙ ФІЛЬМ.
В глибині старого парку, крізь густу зелень платанів і сріблястих буків, просвічує старосвіцький білий будинок з масивними колонами.
Кілька авт з поважними літніми місстріс і джентльменами, зупиняється на площадці для паркування, старанно всипаній гравієм.
Гості парами, по троє, не поспішаючи йдуть до вітальні старої аристократичної фамілії, яка відома на всю округу.
На стінах залі у золотих рамах великі портрети військових і громадських діячів. То поважні діди і прадіди теперешніх господарів. На них можна побачити всі мундири американської армії, від війни за незалежність, за часів Нельсона, війни півночі проти півдня, яка повстала навколо питання про невільництво.
На почесному місці національні герої – Джордж Вашінґтон і Авраам Лінкольн.
У той вечір велика заля виглядала дуже урочисто.
Поважні предки урочисто дивилися з рам портретів на велике товариство гостей.
Увагу гостей привертала до себе постать господаря дому. З обвіяного далекими вітрами, мужнього обличчя американця пашіло здоров'я і життєрадісність.
На його скронях серебріло волосся, але не дивлячися на півсотні літ, він рахував себе ще молодим чоловіком і мав здоровий глузд. Його новенький парадовий армійський мундир, з доброго зеленого шевіоту, прикрашений двома рядами різнокольорових стрічок нагород і орденів. Він шуткував з гостями. Вітався, питав про здоровля у своїх сусідів плантаторів і землевласників.
Шість вечора. Урочисто пробив у гонг слуга мурин.
– Леді та джентльмени! Прошу до столу! – запросив полковник.
Гості займали місця за багато сервованими столами. Безшумні льокаї, мов привиди, наливали вино, розносили сервети і посуд, накладали страви.
Велике хрустальне свічадло, немов променисте сонце, освітлювало радісні і породисті обличчя людей, що прожили все життя у достатку, вечірні вишукані сукні пань, білі плястрони і смокінги джентльменів.
Лилося вино. Інеєм вкривалися різблені стінки бокалів. Господар з великою іскристою чарою в руці підвівся з свого місця і почав коротку промову.
– Леді і джентльмени! Мої друзі – мої гості. Я дуже радий бачити вас всіх, після двохлітньої перерви і військових подій, тягар яких жертвенно ніс на собі американський нарід у величезній битві за демократичні принципи і краще майбутне людства. Ми перемогли ворогів і в Європі ї на Далекому Сході. І я гордий за нашу націю. Я гордий за Америку!
– Браво! Браво!
Музика грала врочистий гімн.
Лилося вино. Сяяли, всміхалися обличчя щасливих людей. Грала чарівна музика, підіймала ще вище настрій людей... І непомітно минали години банкету.
– Чудово жити в двадцятому столітті, – промовила молоденька вродлива міссіс Сузана, з гордощами поглядаючи на свого дядька – героя.
– Добре бути переможцем! – відповіла їй не менш вродлива сусідка.
– Просимо шановного господаря дому, розповісти нам про свої славні пригоди. А їх мабуть було чимало? – запропонував сусід господаря, сенатор.
– Просимо! Просимо! – заплескала в долоні ексцентрична Сузана. її очі заблищали вогником великої цікавости.
Господар вклонився і відповів:
– Шановні гості! Дякую за ласку і увагу. Я вояк, а не розповідач. Але я приготував вам невелику несподіванку. Ніякі слова так не ознайомлять вас з подіями, як мій коротенький кольоровий фільм, заснятий під час бойових походів і в хвилини відпочинку. Перенесімося, мої друзі, туди, на далекі острови. Фільм нажаль не звуковий, але я пояснюватиму події.
– Браво! Браво! Просимо!
Полковник подав знак і на стіні з'явився невеликий екран, погасло світло і заля опинилася в темряві. Ледве помітний синюватий промінь та стрекотіння апарату.
І от у залі з'явилася і пливе грізна армада кораблів. Червоніє, грає сполохами променів сходяче сонце. На зустріч ранкові пливуть силуети кораблів. Ще пливуть кораблі. Пливуть... Почувся голос полковника:
– Ми плили на схід. Довгий був наш шлях. Двадцать два дні ми дрейфували у двох океанах і двох морях. Підходячи все ближче і ближче до підступного ворога, частіше зустрічалися з ним у повітрі.
… Над ескадрою вихорем проносяться мисливці, вони відгоняють ворожі літаки.