Повірте, що доля такої людини є більше трагічна, як доля того, якому за хвилину мають закинути петлю на шию. Бо цей присуджений на смерть вже знає, що його жде, а безіменний початкуючий автор не знає, що принесуть йому оці мертві чорні рядки на білому папері: чи принесуть славу, і підйом, і належне місце під сонцем, чи невдачу, страшну невдачу і злім, чи ці бездушні рядки, що стоять йому перед очима, як німий докір, — не стануть йому присудом смерти, виписаної власною рукою, найбільш жахливої смерти з усіх інших, якою є непам'ять і забуття… Ах, пробачте мені, я… я говорю теревені… я направду гарячкую… Голова в мене лопається.
Ірка (кладе йому руку на чоло). Прошу вас, говоріть ще, дуже прошу. Так мило вас тепер слухати.
Поет (задивлений у стелю)… І що мені було робити? Що діяти? Куди я не звертався, кого не просив надрукувати мої вірші — всюди я зустрічався з відмовою, з кпинами і глузуванням… Тоді я вирішив за всяку ціну видати збірочку власним коштом. Пустився шукати грошей. Ну, і прийшов сюди, в ці гори… Стрінув Молодецького… Старий шкільний товариш, думав — щось поможе… А він — падлюка…
Ірка. Ну, і що далі, пане Ґенику, що далі? Та ж це дуже цікаво!
Поет (глухо). Та що далі… А далі — якийсь там пан Скакун, прославлений футболіст, мав приїхати зі Львова до клюбу "Хуртовина". Ну, і не приїхав. На моє нещастя, я називаюся дослівно так, як він: Євген Скакун.
Ірка. Ах, це так!
Поет. Еге ж, це так. Ну… і той Молодецький… Фарисей… Почав мене юдити, підмовляти: так і так… для добра української літератури, підшийся під ім'я цього футболіста. Дістанеш у фабриці посаду, заробиш гроші і матимеш змогу надрукувати свої вірші…
Ірка. І ви послухали?
Поет. Та послухав.
Ірка (сплеснула в долоні). Ах, так!.. Бідний, нещасний поете, футболіста з тебе зробили. Ах, тепер я вас розумію!
Поет. Ну, нарешті одна людина на світі мене зрозуміла.
Ірка. Пане Ґенику, знаєте, хто ви є?
Поет. Кажіть, слухаю.
Ірка. Дуже… велика…
Поет (сідає на постелі). Що?
Ірка. Оферма.
Поет (лягає назад). Дякую.
Ірка. Ну, як же можна бути таким незарадним? Чоловіче, та ж ви пропадаєте! Та ви зовсім нездібні до життя. Сьогодні крізь життя треба йти пробоєм. Сьогодні скрізь обов'язує право твердих ліктів, ви це розумієте?
Поет. Про те я переконався на власній шкірі…
Ірка. Мій батько каже: в житті і політиці треба придержуватися одної засади: брати все, що дають, і кричати: за-ма-ло!
Поет. Та добре, добре, але мені нічого не дають…
Ірка. Мовчіть і не стогніть мені тут! Тепер я до вас візьмуся. Треба негайно щось придумати… Гм!.. Тепер ви мусите лежати. Це добре, бо татко не зможе вас запрягти до м'яча. Можете за те бути вдячні маґістрові Молодецькому.
Поет (скривився). Ага, є за що бути вдячним…
Ірка. Не нявкайте. Лежати мусите якнайдовше. Нікому — ні пари з рота. Ні татко, ні Юрко, ні хто інший не сміють знати, що ви — не футболіст. Маґістра треба зацитькати, а татка відповідно настроїти, щоб у догідний момент сказати йому всю правду. Все те я беру на себе. Ага, а як там насправді з тою вашою ногою?
Поет. Та вона в мене так дуже не болить…
Ірка. Це власне зле. Треба, щоб ви занедужали на щось поважніше. От хоч би на нервовий розстрій. З тим вам навіть буде більше до лиця. Чудово! Занедужайте на нервовий розстрій! А я біжу до татка і скажу, що вам погіршилося. (Вибігає).
Поет. Що? Занедужати на нервовий розстрій?! Боже, що ці люди зі мною роблять? Ні, втікати звідсіля!.. Втікати мерщій! (Вхопив штани і сховав під ліжник, бо саме хтось надходить).
ЯВА 6
Мелася (входить і вводить Молодецького). Прошу, пане Славку, прошу дитинко, до того покою, він тут лежить, цей непотріб. Ірця його доглядає, але він цього не варт.
Молодецький. Цілую руці, пані добродійко, цілую руці.
Мелася. Ох, мої коханенькі, які тепер часи настали! Люди не мають Бога в серці! Та ж він міг вас замучити, закатувати цей негідник. Яке то щастя, що ви спаслися з життям. Такий коханий з вас хлопець, пане Славку, з такої порядної священичої сім'ї. О, я добре знала вашого дідуся, заболотівського декана; який це був світлий душпастир! Свята людина, кажу вам, свята людина. А подібний був до вас, пане Славцю, як дві краплі роси, мої коханенькі. Викапаний з вас дідуньо, пане Славцю!
Молодецький. Дуже дякую, пані добродійко, цілую руці. (Розглядається). А де ж він лежить?
Мелася. Хто? Ваш покійний дідуньо? А таки на останній своїй парохії, похований, на заболотівському цвинтарі. Сто рочків дозволив йому прожити Господь милосердний. (Просльозилась). О, гарна і світла була людина. А з якої порядної священичої сім'ї! Його батько був архідияконом при святому Юрі! А який патріот!..
Молодецький. А, патріотизм — це наша родинна прикмета, Я також великий патріот. Але я питався вас, пані добродійко, де лежить той футболіст?
Мелася. А ось тут, мої коханенькі, в нижі… Тільки вважайте на себе, дитинко, щоб ви знову не побилися. Шкода вас, шкода, ви з такої порядної священичої сім'ї… (Виходить).
ЯВА 7
Молодецький. Цілую руці, пані добродійко… Ну, і розкудкудакалась, мов квочка! (До поета). Сервус, Ґеню, як твоє цінне здоров'ячко? Як почуваєшся під материнською опікою панни Ірки?
Поет. Слухай! Раджу тобі щиро — забери від мене всі важкі предмети, коли не хочеш вийти звідсіль з розваленим лобом!
Молодецький. Е, ні, я тільки сховаю крісло з твоєю ґардеробою, і все буде гаразд. Бо, чей же, не відважишся йти зі мною на двобій неприодітий з уваги на близьке сусідство пань. Мой, а кажуть, що поети дуже ніжної вдачі, а це такі кровожадні горлорізи, слово чести даю!
Поет. Прошу тебе по-доброму: забирайся звідси.
Молодецький (сідає). Дякую дуже за чемне запрошення, сяду собі на хвилину. Знаєш що, Ґеню? Я прийшов поговорити з тобою в одній справі… Думаю, що ти не матимеш нічого проти, бо це якраз іде по лінії твоїх бажань.
Поет. Що ти хочеш зробити? Знову якусь підлість?
Молодецький. Навпаки — хочу зробити наскрізь моральний вчинок. Хочу викрити перед директором Басом, доктором Кліщиком та цілим спортовим і неспортовим світом одного підступного, скажімо, типа, що прикидається тут великою спортовою зіркою, а справді не має нічого спільного зі спортом. Хочу кинути сніп денного світла на брудний обман, що його допустився цей типок, підшиваючись під прізвище відомого нашого футболіста.
Поет. Але ж ти мене до цього намовив!
Молодецький. Ха-ха-ха! Мой, і хто тобі в це повірить? Дивіться — маленький наївний хлопчик — дав намовитись до гріха. Ох, бідацтво моє, слово чести даю…
Поет. Славку, ти цього не зробиш!
Молодецький. Побачиш.
Поет. Славку, прошу тебе, не роби цього. Мені тепер дуже залежить на тому, щоб директор нічого не знав. Я маю надію… лишитись тут на посаді.
Молодецький. Ге, ге, я знаю, чому ти хочеш тут лишитися, ти мені очей не замилиш! Приворожили тебе тут чарівні оченята одної феї, ти, замотеличений трубадуре з Печихвостів, правда? А він мені блахмана пускає з посадою.
Поет. Слухай, Славку, але ж це лежить у твоєму інтересі, щоб я тут залишився. Сам же ти мені це говорив.
Молодецький. Лежало, а тепер перестало, розумієш? Мой, ти не крути, не верти, я вже проглянув ваші ходи — хо-хо! Прошу — яка ідилія! Панна Іруся в ролі милосердної самаританки біля нещасного, окалічілого поета… Ну, ну, ми знаємо, чим то пахне. Ні, братіку, не свиснеш мені дівчини з-під носа. Мурин зробив своє — мурин може йти собі на зломану голову. Зараз таки повідомлю Баса про все, а він не терпітиме довго під своїм дахом такого обманця.
Поет (витягає з-під ліжника заховані штани). Так, так, але перед тим я з тобою порахуюсь ти, мерзенний молочаре.
Молодецький (вихопив йому штани з рук). Ха-ха, і що мені тепер зробиш, ага? Ох, яка символічна картина! Поет — без штанів! Прометей, прикований до скелі, Ікар, якому облетіли крила, Самсон з обстриженою гривою. Хо-хо-хо, згину від сміху!
ЯВА 8
Входить Бас, за ним Ірка.
Бас. Що тут діється? Що тут робиться? Хто де так ірже, як жеребець? А, хто ж би, як не пан маґістер Молодецький. Той, що косить і фавлює моїх змагунів, що? Но, но, нівроку, маґіструню, то ви добре б'єте. Може б, ви так записалися до боксерської секції нашого клюбу?
Молодецький. Не знаю, про що вам іде, пане директоре? (До Ірки). Мій найнижчий поклін, панно Ірусю.
Ірка (холодно). Добрий вечір.
Бас. Ну, дивіться, то він навіть не знає, що сталося. Герр Ґот, а хто ж це так документно второщив ногу моєму правому лучникові — якраз за два тижні перед змаганнями за мистецтво?
Молодецький. Ах, ви маєте на думці мого щирого друга, Ґеня Скакуна?
Бас. Ага, ага.
Молодецький. Ну, тепер то розумію.
Бас. Нарешті. Слава Богу!
Молодецький. Тільки я не розумію, пане директоре, чому ви вважаєте пана Скакуна, загально відомого у Львові, як молодого і талановитого адепта поетичної штуки, — своїм найкращим футболістом?
Бас.