Блекі викрикував тепер із глибини своєї бідної душі ввесь біль там захований і приспаний, а ніколи ще не висказаний. Він кидав на голову містера Ріджвуда найважчі прокльони, бажав йому всіх нещасть і язв єгипетських, а при тому так галасував і так завзято погрожував кулаками, аж стійковий полісмен висунувся з-під якогось закапелка і, насунувши капу непромокального плаща, рушив службовим кроком до нього…
В цій хвилині закрутились скляні двері ресторану "Амбасадор" і на тротуар вискочив бартендер Джов, без шапки, в білому халаті. Розпустив над головою газету, ніби парасолю, і загукав до надходячого "кала":
— Офіцере, а гей! Ходіть-но мерщій сюди. В нас випадок.
— Що сталося? — спитав полісмен.
— Нещастя: містер Ріджвуд з "Люкс-компанії" вмер нагло від розриву серця…
Обидва швидко потім щезли за дверима ресторану, а свіжий подмух вітру приніс та поклав Блекові просто під ноги відкинене бартендером, мокре і заболочене число "Трибуни".
ВЕСНА МІЖ РУЇНАМИ
Недалеко від моєї хати "валять Америку" — знищують старі будинки й прочищують місце під якийсь великий готель, що має тут постати. Таким способом збурили майже цілий квартал, лише при 43-ій вулиці стояв ще донедавна один наріжний дім, з забитими дошками вікнами й виламаними дверима. Коли ж дібралися й до нього і впала задня його стіна, за нею появилось мале подвір'ячко, а на ньому — розквітла вишенька, вся облита рожевим квітом, як морозивом із полуниць!
Серед цвинтаря румовищ та розвалин, це самотнє розквітле деревце стояло, як символ, немов заблукана душа янгола, і робило на прохожих таке враження, що люди зупинялись раптово на вулиці і вдивлялися в нього, наче в яке чудо-диво, дарма, що мешканців Метрополії не так легко чим небудь здивуєш! Навіть п'янички, "боми", що блукали туди сновидами, шукаючи даремне вчорашніх мурів, щоб знайти якусь життєву підпору, побачивши розквітлу вишеньку, на момент протвережувались і з радости вишкірювали зуби, раді, як малі діти, що вгледіли в крамниці, за вікном, якусь гарну цяцьку…
А з редакції "Трибуни" приїхали фоторепортери, сфотографували вишеньку з усіх боків, а потім, у вечірньому виданні газети, появилось її фото з таким поетичним підписом: "Весна завітала між руїни".
Потім я виїхав на три дні з міста, а коли в неділю ввечері вертався зі станції додому, — я не впізнав наріжника 43-ої вулиці… Руїни й румовища зникли, площа була прочищена, рівнесенька, гладко заасфальтована ще й дротяним тином обгороджена, а на тому місці, де цвіла і красувалась вишенька — стояла дерев'яна будка з написом: "Паркінґ"…
В будці сидів якийсь чорний симпатяга і завзято маніпулював коло радіоприймача: слухав репортажу з бейсбольного матчу "Єнків" з "Тиграми".
Я поздоровкався з ним і спитав:
— Який вислід?
— П'ять до трьох для "Єнків", четвертий іннінг. Подумайте, Ментєл знову завалив гоум-рана, той чортяка!
— Знаменито!.. А де поділася та вишня, що стояла тут ще три дні тому?
Чорний глипнув на мене безжурними, веселими очима:
— Ха, ха! Він питається — де поділася мала вишенька?.. А де поділись десятки акрів вишень та яблунь, що цвіли колись-давно на цьому узгір'ї?… Недармо ж воно колись називалося "Орчард Гілл". Люди знищили сади і збудували місто. А тепер розвалили місто і роблять "паркінґ спейс"… Чудасія та й годі. Між іншим, як хочете знати, така доля жде всі міста і села, на цілому земному ґльобі! Еге!.. Прийде такий день, — нас тоді з вами, звичайно, не буде між живими, — що люди зрівняють з землею все дощенту, гори будуть розкопані, ріки висушені, вся земна куля буде зацементована і порожня-порожня! На ній стоятиме лише один високий стовп з кольосальним написом: "Паркінґ".
— А де ж люди тоді подінуться, за вашою теорією? — питаю.
— Ха, ха!.. "Люди"? По-перше, людей тоді вже не буде, самі "супермени". Всі вони переселяться на Марса чи на Венеру і там житимуть; а тут, на Землі, буде одна велика газолінова станція і місце для паркування їх суперсонічних ракет. Тут вони набиратимуть пального по дорозі на якийсь міжзоряний Бродвей — до театру, вар'єте, чи що. Отак, добродію, виглядатимуть справи майбутнього! А ви турбуєтесь — "де поділася вишня?"… Просто сказати, це таки смішно!
Так "потішив" мене чорний-філософ у дерев'яній будці… Та мені не промовили до душі ці слова потіхи, як не захопили мене, вичаровані його буйною фантазією, міражі майбутнього. Мені жаль стало малої вишеньки, що з'явилась соняшним променем серед руїн і звалищ, серед цього понурого довкілля, і роз'яснила його сіризну своєю красою, непорочною, як усмішка дитини. І так, як химерний, соняшний мигунець, вона й зникла… Якби не число "Трибуни" з її фотом, що залишилось в мене на столі, могло б здаватись, що вона мені приснилась..
ЯЛИНКА ДЛЯ ТІНЕЙ
На площі Астора стоїть і мерехтить лямпочками Ялинка.
Може, не така чудесна й величава, як її горда посестра на Рокефеллер Плаза, на 60 стіп висока, що примандрувала в це залізобетонне місто аж з далекої Каліфорнії.
Ялинка на площі Астора тиха і скромна, як і все довкілля долини міста, особливо в холодний, грудневий вечір, коли вже й машини сповільнюють свій божевільний танець та й червоні автобуси показуються зрідка, і вогкі, білі тумани снуються поміж мурами, як причинні душі.
Тоді саме з тих туманів, із сіризни вечора, висуваються дивні, покручені фіґури й окружають Ялинку мовчазним колом. Товариство збирається справді надзвичайне: в кого борода, як у циганського ватажка, і волосся колтунами, в кого обличчя замащене сажею, нагадує маску старокрайового коминяра, в цього ніс поцарапаний, в того очі попідбивані і солідна ґуля на лобі…
Про якийсь окреслений фасон у гардеробі — шкода й говорити. Ще добре, як на кому теліпається сяка-така опанча чи камізолька, є цілі штани і черевики одновимірного формату. А то буває дуже різноманітно: один черевик республіканський, другий демократичний, на плечах ніби картина з виставки абстрактного мистецтва (значить, латка на латці) та й капелюх десь запроторився на шляху життєвому, на якому так часто приходиться відпочивати, простягнувшись денебудь, у застійну, чи таки посеред тротуару…
Тепер уже зайвим буде пояснювати, що довкола Ялинки зібралися хлопці з Баверів, оті, як каже притча Христова, птиці небесні, що не сіють, не орють, не працюють, але якось живуть, бо на плящину завжди собі зажебрають. В американському красному письменстві ця порода громадян США називається "гобос", а так, у поточній мові, і трішки ніби зневажливо звуть їх "бомами".
Саме в цій частині міста, на Баверах, знаходяться їхні "готелі", тобто нічні притулки під патронатом Армії Спасіння та інших добродійних місій. І ось, подаючись на нічліг, ці людські злидні линуть з темряви, мов нетлі, до світел розіскреної, блимаючої кольоровими лямпочками Ялинки на площі Астора.
І дивна річ: вони можуть отак стояти довкола неї годинами в німому безрусі, мовчки, без одного слова, приглядаючись грайливим світляним зиґзаґам, що раз блимають, раз пригасають, серед запашного чатиння…
Які думи-мрії снуються в цих кудлатих-нечесаних, буйним чупером покритих, або й лисих уже головах?.. Які візії ввижаються їхнім блудним очам, що зайшли імлою горілчаного чаду?
Може, ввижається неодному казка золотого дитинства — дитяча кімната на Свят-вечір, а в ній, мов на образку в ілюстрованому журналі, усміхнені батько й мати, весела ялинка і гора гостинців під нею. Над дверима завішений вінок з "міслету" — зелені листочки, перетикані червоними ягідками, під сволоком висять панчохи, наповнені горіхами й цукерками, а через вікно в'їжджає в хату червонощокий Санта, в санях запряжених у рогаті реніфери, і так радісно тінь-тінькають срібні дзвіночки в його небесному запрязі!
Може, у декого, в душі, дзвонять ці дзвіночки ще й по-сьогодні?
Адже всі вони колись були людьми, давно-давно перед тим, поки скотилися на дно. А під брудними лахманами й тавром "бома" лежить у цього і того, замкнена на сім печатей, власна життєва драма. Цьому зруйнувала життя жіноча зрада, тому — зламана кар'єра, втрачене багатство, невилікована недуга, розхитані нерви, чи Бог-зна яка хандра. Бувають же тут, між цими бродягами, і люди високого інтелекту, — письменники, артисти, лікарі, офіцери, бізнесмени…
"Не зішкрябуйте тупими ножами іржі з наших душ", — писав один поет з Баверів, якого потім знайшли неживим у тунелі підземки. — "Не питайте тіней, — чим ви були, бо тіням байдуже, вони так і так утікають від сонця…"
…Від 4-ої вулиці надходить "з'єднання" Армії Спасіння: попереду хорунжий, старий дідок, з прапором і трубкою під пахвою, за ним крокують в ногу його підкомендні — троє бліденьких дівчат у темносиніх одностроях Армії. Відділ зупинився біля Ялинки. Дівчата витягли кантички з нотами, дідок заграв на трубці, і в сіризну грудневого вечора поплила колядка про тиху ніч, святу ніч, про Боже Хлоп'я, що заснуло у Вертепі в небесному спокої…
І ось, чорні, покручені фігури довкола Ялинки заметушились: одні, тверезіші та й пристойніше зодягнені, приєднуються до хору своїми прохриплими голосами. Ті ж камрати, що замазані сажею, побиті та покривавлені, відсуваються назад у присмерк ночі, ніби вони недостойні в такому жалюгідному вигляді хвалити Боже Дитятко.
На площі Астора починається дивний концерт і дивне свято — Ялинка для Тіней.
ШОЛОВИЛО
Всі казали: той шоловило-Джіммі, це найділовитіша, найрухливіша молода людина в містечку! Він працював посильним у великому департаментовому складі і цілісінький Божий день те тільки й робив, що роз'їжджав на своєму байсиклі з вулиці на вулицю і розвозив господиням по домах різні, замовлені телефоном товари, а переважно харчові продукти.
Джіммі був побожний хлопець, це так. Коли вирушав уранці на своєму байсиклі на роботу, завжди подорозі вступав до церкви помолитись Богу. Насправді, його розмова з Богом була дуже коротка, не тривала й півхвилини… До речі кажучи, Джіммі тільки вскакував до церкви, майже на бігу приклякав на одне коліно перед вівтарем, хрестився з-манькута і зараз же кулею вилітав з Божого дому, просто на сідельце свого байсикля!
Аж одного разу старенький о. Венедикт затримав на сходах богомільника-скорохода і спитав його:
— Слухай-но, Джіммі, скажи мені, під милість Божу, котру молитву ти вспіваєш проказати за півхвилини часу?
— Бачите, панотче, — відповів Джіммі, трохи зніяковівши, — це всі знають, що я людина страшно зайнята, і напевно знає це теж Ісус Христос, бо перед Його небесним оком ніхто і нічого не скриється.