Се велике — щастя. Ось воно! Ось чого треба людині і ось чого вона не має. Яка ж може бути віра в частини, коли не існує ціле?
Та й частини ті, хоч і кожну нарізно розібрати,— в їх так само не можна вірити. Ні правда, ні добро, ні краса, ні воля, ні братерство, ні рівність не панують ніде на землі, ні серед якого народу, ні серед якої держави — ніде. Існують тільки поривання до їх та, може, уривково часом виявляються вони в приватних відносинах. І він має вірити в те, що, відколи світ стоїть, існує тільки як ідеал і ніколи не зіходило в життя? Чому ж, коли так, не вірити в кайдани, в кров, у темряву, в неволю, в зло — вони більше панують на світі, ніж усе те!
Щастя! Щастя людині треба! Щастя вона не має! Вбачав колись щастя в правді — і бачить, що щодня ламає правду в житті, найбільше щодо Ганни; в добрі — і чує в себе в серці саме зло; в красі — і бачить, як краса одцвітає; в волі — і повинен бути невільником шматкові хліба! Це щастя? — Але ж це може бути дочасним! — казав йому якийсь голос.— Ви могли з Ганною не зрозуміти одне одного, але прийде час, і ви погодитесь, і зло у тебе в серці одміниться на добро. А неволя з-за шматка хліба, нелюба праця — невже ж це річ довічна, невже це річ така, що її не можна відмінити? Борись і досягнеш!
Так, він може боротися і він боротиметься. Він виборе волю, працю любу, хоча мільйони людей стогнатимуть невільною тяжкою працею. Нехай він погодиться й з Ганною. Це все добре. Але що потім? Буде потім щастя? Ні. Принаймі — воно нічого не варте, се щастя.
Еге, те щастя, що його так бажає людина, що в йому вона вбачає мету своєму життю,— справді не варте нічого.
Яке це щастя, коли я, напившися вранці чаю, вийду з дому і забуду застібнути пальто на верхній ґудзик і через це буде якесь там запалення в легенях чи ще якась погань, і я дам дуба! .
Смерть — це та річ, що вона собою знищує всю вартість чого б там не було на землі. Що може важити хоч би й найвище щастя на їй, коли смерть відразу і щохвилини може знищити все? І тоді темрява, ніщо...
Він згадав, як читав колись у часописах, скільки важив мозок у одного великого, що зажив собі європейської слави, письменника. Він не пам'ятає, скільки саме, але не забув, що в тому-таки часописі описано було й те, як великому письменникові розпиляно голову, винято мозок... Не знає він, чи поховано мозок потім у яку золоту урну, чи просто прийшов сторож, скіпкою зскріб шматок мозку у черепок — укупі з попелом од тих цигарок, що їх анатоми курили,— і притулив черепок до голови...
Згадав це, і його всього мов скрутнуло. Людина, найкраща людина, ідеал людини, жила і мала щастя — робити своєю працею добро мільйонам — і ось тепер що? Брудні сторожеві пальці пхають мозок у черепок, ні, навіть не пальці, а скіпка. А цей шматок, що до його сторож гидує доторкнутися руками, цей шматок є те, що дало нам ті великі твори! І все це скіпкою, скіпкою!
Щастя! Ось він — прообраз того щастя. Він боротиметься — нащо? Щоб умерти?
Добре тим, що вірять у життя інше, тогосвітнє! Добре! Як би він тепер бажав вірити, та не може! Ця віра дає надію, дає мету в житті, дає розуміння, вагу життю. А без неї все скінчається чорною, безнадійною, абсолютною смертю.
На який же чорт ці зорі — довічні, невмирущі, цей місяць, земля — все це німе, мертве — і невмируще, а я — вмирущий, я — живий, тямущий? Ба, ні! "Наука" (він іронічно всміхнувся) каже, що й вони вмруть, що й сонце вмре, що це все якась безодня поглине. А там? Він хоче знати, хоче розуміти, що там — може, тоді він знайде й собі відмову. Але що там — він не знатиме і не зрозуміє — хоч не питайсь.
— Und ein Narr warter auf Аntwort...— згадалась йому його ж одмова Демидові.
Дурень дожидає відповіді,— запевне, дурень! Одмови бути не може. А коли так, то нащо це все — життя, сонце, зем щастя — все це, що є, що бачиш, що знаєш? Ні на що! геть усе к чортовому батькові!
Гордій плюнув і встав з ослону. Він озирнувсь. Міський садок був порожній і темний, бо сторож уже погасив у йому ліхтарі. Була вже ніч.
Гордій пішов додому порожніми вулицями. У його в душі не було нічого, опріч того почування, що викликало його останню фразу: ну й геть усе к чортовому батькові! І прийшовши додому, він уперше, відколи одружився з Ганною, не скінчив суперечки згодою, навіть не промовив і слова до жінки, а ліг спати в другій хаті на канапі.
Тяжкі дні почалися з того часу і Гордієві, й Ганні. Він мучився своїми питаннями і мало коли й озивавсь до Ганни. Все, що він помічав перед себе, він зараз припинав до одного — до свого питання. Бачив, що Ганна сумує, і йому навіть хотілося її розважити, але думка: "нащо? Більше, чи менше суму — однаково черви у ямі з'їдять!.." — спиняла його від того. Ця думка отруювала йому все, і він усюди, з-за всього кільки день бачив саму смерть.
Несподівано перепинила такий напрямок у думках одна річ. Мало не через два роки після одруження Ганна породила сина.
Як почалися породіллині муки, то спершу вони не зробили на Гордія ніякого вражіння, але дедалі вони все більшали та дужчали. Уночі вони зробилися такі, що в Гордія стиснуло серце з жалю, і він одразу забув усе, що його мучило і мучився тепер самими Ганниними муками. З острахом, затаївши духа, дожидався він кінця і відразу стрепенувсь, як почув дитячий крик...
І як уперше взяв Гордій на руки шматок цього червоного м'яса, то він зараз же подумав:
— Нащо це? Адже...
Але ту ж мить шматок червоного м'яса заворушився, скрикнув, Гордія мов струсонуло щось. Життя! Живе життя!
І надзвичайна любов обхопила Гордія на деякий час до цього живого життя. Він колихав сина, він цілував його, в упивавсь його рівним диханням. І потім, положивши дити у поруч із матір'ю, він став навколішки біля ліжка, припав головою матері до ніг, і сльози закапали в його з очей...
Але все це запомогло Гордієві перебути тільки гострий біль своєї душі, але не могло відвернути його від тих фатальних, неминучих питань, не могло дати на їх одмови. Правда Гордій повеселішав, життя з Ганною зробилося рівнішим, але носив він у душі, не покидало його ніколи — воно його гризло, воно отруювало йому кожну годину.
Несподівано надійшла ще одна зміна. Бездітний дядько умер і все, що мав, одказав небожеві. Гордій робився багатою людиною.
Вернувшися з похорону, Гордій розказав Ганні, що Демид не йде в лікарі, живе дома, господарює... Гордій не міг до нього придивитися, бо бачився з їм нашвидку, але помітив, що він якось якось одмінився. А проте й Ганна мала незабаром побачила його: Гордій кидав судову практику і їхав на свій новий хутор господарювати. Він радів з цього, як дитина він був такий веселий, такий щасливий, що й Ганну зробив щасливою та веселою, хоча їй і не хотілося через дещо їхати на хутір...
VI
Демид Гайденко справді одмінився: немов постарішав, споважнів, а поміж бровами в його лягла глибока риска...
Демид радий був приїхати додому. Як його батько, невисокий, але кремезний дідок з сивими вусами, без бороди, сидячи біля його в якомусь передпотоповому хутірському повозові, штовхнув його в бік і сказав:
— Дивись, уже наші луки видко! — то замислений Демид стрепенувся. Він почав глядіти на широкі, тепер пожовклі, луки, що по їх бігла, виблискуючи на сонці, вузенька річка, на гайок понад річкою і, нарешті, на рідну хату, що тільки верхом своїм визирала з буйного саду. Він дививсь на їх так, мовби вш не два місяці, як покинув їх, а бачить їх знову після довгої кількарічної розлуки. Якесь давнє-давнє почування любе знов обхоплювало його, і все здавалось йому таким новим і таким гарним. Колись давно почувався він так саме... Але то було Давно,— і тепер мовби на його новим духом віє...
— Що це? — подумав Демид.— Чого се мені так покращало це все, таким ріднішим, любішим зробилося?
І він згадав, як виїздив з міста і як місто здавалось таким адзвичайно похмурим, темним, гнітючим...
— Демиде, голубчику! Синочку! — скрикнула старенька ухорлява Демидова мати, вискочивши на рундук та обхопивши сина.
— Боже мій! Як же ти змарнів! — скрикнула вона знову, глянувши йому в обличчя.
— Дарма,— ось ви, мамо, мене підгодуєте,— усміхнувся Демид.
— Біжи, стара, вари галушки, вареники, книші, пироги, пундики...— промовив Кирило Семенович.
— Бозна-що ти, старий, кажеш!.. Та й де ж таки видано, щоб книші, пироги та пундики варили! — одмовила Марта Іванівна і повела сина в хату.
Демид увійшов у просту, добре йому знайому світлицю, що звалася в їх пишним ім'ям — вітальня,— тим, що тільки в їй можна було вітати гостей,— уздрів знайомі, помазані білою глиною стіни, кілька стародавніх стільців попід стінами, ще стародавніші два крісла біля столу, канапу стару та малюнків кільки по стінах — уздрів це все і почув себе так спокійно. Глянув на батька та на матір: обличчя у їх сяли з щастя. Демид обняв матір і поцілував щиро, потім батька.
— Ну, ось я й дома! — і правда ж, що нема і не буде ніде так гарно, як дома!
— Йо? — перепитав зрадівши батько.— Тільки тепер гляди, бережись, а то мати загодує тебе всякими своїми...
— Бозна-що ти кажеш, старий!..
— А то й ні? А ти б краще спиталася, чого це Демид приїхав.
— Авжеж чого: мабуть, попрощаться та на свої лікарі їхати! — і обличчя у Марти Іванівни засмутилося.
— От же й не вгадала, стара! Поганий ти угадько, поганіший за тих трьох циганових синів, що, знаєш...
— Та знаю вже!.. Але що ж там таке, коли не лікарі? — питалася Марта Іванівна.
— Лікарів, мамо, ще поки ніяких і нема, ще коли там будуть, а я приїхав просто у гості до вас,— сказав Демид.
— Оце гарно, синку, вигадав, хоч я на тебе надивлюся...
— Якщо ми з їм не помремо з голоду!..— перепинив Кирило Семенович.
— Ой, лишко!.. Я ж і забула за обід! — скрикнула мати і побігла до пекарні.
— Ну, а я піду в свою хату,— промовив Демид,— трохи вмиюся,— і вийшов. Його хата, та, що в їй він звичайно жив, як бував дома, була малюсінька світличка з одним вікном, з ліжком з одного боку та з лавою, селянським килимом укритою, з другого — з столом та з стільцем. Якщо додати сюди полички та книги та два-три письменницькі портрети, а серед їх великий Шевченків, то це й усе, що було в їй. Демид умивсь, передягсь і пішов до гурту. Там гарячий борщ уже парував на столі.