(Нагадав їм, як ти ніде не міг знайти видавця на твою добру популярно-наукову книжку, аж термін цензурний минув.) Розказав їм, як ми з тобою постановили щомісяця давати десяту частину своїх грошей, і на те, що збереться, друкували книжки.
— І багато ж ви зібрали? — Тапчанський сміється.
— Небагато,— кажу, але стільки, що могли вже видати Кравченкову книжку, та й ще єсть рублів з тридцять. Не смійтеся: з малого велике буває.
Старий Овсієнко каже:
— Та воно що правда, то не брехня: з малого велике буває, і як скинутись грішми, то щось буде. Але добре скидатись, як є що видавати. А ми ж що видаватимем? Хто писатиме? Та й чи пустить цензура?
І таке інше, відоме тобі, як звичайно в наших "хвилів". Тоді я взяв та й здивував їх звісткою, що вже є кілька готових рукописів у тебе та в інших, та почав ганити за всякі страхи. Змовкли про се, почaли про інше. Заходивсь Овсієнко доводити, що кулішівка17 занапастила нашу літературу та що треба книжки друкувати етимологічним правописом.18 Почалася спірка про правопис — звісна нудота. Та таки договорились до того, що кожен даватиме щомісяцеву вкладку по карбованцю і на ті гроші видавати книжки. Усе, що від виданнів матимем, повертати туди ж таки знов. Нас було дев'ятеро, але я заздалегідь сказав, що ти будеш десятий. Мене настановлено збирати ті гроші,— і я до їх притулив і ті, що лишились після нашого видання, бо певний, що й ти се зробив би. Ну, зрадів? Таки вчимося гуртової роботи! Посилай свої рукописи до цензури!
Що ж тобі ще сказати? Здається, нема нічого нового. Старий Овсієнко і досі лає молодих, що псують мову, бо він яку чув мову ще змалку в тій слободі, де народивсь, то й досі тільки таку й признає, і письменників тільки тих признав, що читав ще замолоду, і таке інше. Стара нудота. А проте — він щирий дідусь, і я його люблю.
Тапчанський знайшов собі посаду тут; він і досі такий задерика, як і був. Кричить, верещить та все вщипнути силкується. Як я почав у Овсієнка говорити про гурт, він каже: — Се Лісовський хоче заснувати товариство, щоб у йому головою бути. — Ну, й язик!..
Сей лист підняв Маркові духа вгору, в його мов побільшaло сили.
— Початок є!
І він нервово ходив по хаті, і в його думки не могли потовпитись за думками. Він давно вже марив про якийсь гурток, що заходивсь би коло видання книжок для народного читання, книжок, яких не було і яких прикро було треба. Йому вже уявлялося, як се діло ширшає, росте, як книжка видається за книжкою — все дешеві гарні книжки.., і вони йдуть у народ, і народ їх чита, і самосвідомість починає прокидатись... Обхоплений тим напливом енергії, Марко кинувсь до столу, вхопив нескінчену роботу і почав нервово, швидко писати. Думка за думкою напливала, слово за словом, поспішаючись, лягало на папір, і в кожній думці, в кожному слові горіло бажання зворухнути темний народ, засвітити йому в душі світло розуміння, світло свідомості й любові до високих ідеалів,— любові, що робить дива, що може зробити все!..
Він на хвилину кинув писати, бо перед ним на мить уявилася така ясна, така без міри радісна картина діяльності освіченого, національно свідомого вкраїнського народу, що в його руки затремтіли, і він не міг удержати пера. Але се тільки на хвилину, а дaлі воно знов швидко забігало по паперу, знов почали перегортатися картки. Марко писав годину, другу і не помічав, як линув час... Він писав би хто й зна поки, якби двері не відчинились і на порозі став його сільський учень Корній. Треба було кидати роботу...
Після науки Корній несміливо мнявся на одному місці і не йшов додому.
— Тобі, мабуть, чогось треба? — спитав Марко.
— Еге ж...
— То кажи!
— Та... прохaли батько, й мати, і я просю, щоб ви прийшли до нас у неділю в гості.
— Спасибі! Прийду.
— Йо? — зрадів хлопець.
— Чого ж — йо? Прийду, та й годі.
— Глядіть же! А то батько та мати кажуть: ти хоч би покликав свого вцителя в гості! А я кажу: хіба вони підуть до нас?
— А чом же ти думав, що я не піду? — спитався Марко.
— Так ви ж пан, а ми мужики! — щиро відмовив Корній.
— Чим же я пан? — знов запитався Марко. — Аже ви в панській одежі... і з панами живете... і по-панському вчені.
Марко почав розказувати хлопцеві, що не повинно бути ні панів, ні мужиків, тільки люди; розказав за своїх батька й матір і страшенно здивував Корнія, сказавши, що вміє пошити чоботи.
— Йо пошиєте? — спитався дивуючись хлопець.
— Пошию. Як я був малий, то батько шив мені чоботи, а як батька не стало, а я підріс, то грошей часом не було, щоб заплатити шевцеві, то я й шив сам собі чоботи.
— І вчились у отій великій школі — ув уні-вер-си-те-ті, і шили чоботи? — скрикнув, ще більше дивуючись Корній, і широко розплющив очі.
— Чого ти так дивуєшся? — засміявся Марко.— Хіба ти думаєш, що хто вчиться, то вже повинен одрізнятись од простих людей та цуратися простої роботи?
— Ні... я... Оце скажу батькові,— скрикнув одразу Корній,— ну що вони тоді скажуть?! Та ви ж прийдете? Глядіть! Ми коло церкви живемо. Вийдіть до церкви завтра, а відтіль я вас до нас доведу.
V
Другого дня, в неділю, Марко пішов до церкви. Маненька церква повно натовпана була людьми. Спереду стояли чоловіки, а позаду жінки та дівчата. Але кілька жіноцтва стало попереду ще від чоловіків. Тільки се були особи не прості, а повбирані по-міщанському. Дві дівчини були навіть у міських пальто з великими блискучими гудзиками. Марко спершу подумав, що це якісь панни, дочки сусідніх панків: але великі прості хустки, накручені у їх на головах, доводили, що він помиляється.
Марко вистояв службу і пішов з народом з церкви. Поміж натовпом Корній ухопив його за руку.
Скоро вийшли на вулицдо, Корній зараз же почав розповідати, як він дома казав, що Марко не пан:
— Я їм кажу: вони такий саме простий чоловік, як і ми, тату. А батько кажуть: не можна сьому повірити, бо він з панами живе. А я кажу: у їх батько швець був і вони самі чоботи шити вміють. А батько тоді: — Йо? — А я кажу: — Авжеж!.. А ось і наша хата.
Хата Корнієва була невеличка, але чистенька. Двір обгороджено по-степовому — камінням. У дворі стрів їх батько Корніїв і повів у хату.
Уся сім'я була дома: батько — високий чоловік з такими очима, як і в Корнія, з підстриженою темною бородою, з довгобразим українським обличчям; мати — моторна, ще не стара молодиця, та дві сестри. Одна, років десятьох, злякалась Марка, втекла на піл і стала біля печі; друга, вже дівка, вразила Марка своїм блідим обличчям.
— Сідайте, будьте ласкаві! Просимо! — заметушилась мати, вхопила ганчірку і зітерла лаву там, де сідати Маркові.— От спасибі, що зайшли! Старий усе казав, що ні, не зайдете! А я кажу: якби він був гордий, то не вчив би нашого сина.
— Та сідайте ж бо,— промовив батько,— щоб старости сідали,— додав він шуткуючи. Марко глянув на дівчину: вона сиділа на полу, склавши руки на колінах, така ж бліда, як і перш, і великі темні материні очі навіть не змигнули.
— Давай нам, стара, обідати, шоб веселіше було! — сказав батько.
— У вас хата й так весела! — промовив Марко. Хата й справді була весела та чистенька. Піч гарно попідводжувана, стіл застелений білою скатертиною, з хлібом на йому: рушники на кілках і коло богів, за богами васильки; по стінах кілька простолюдних малюнків релігійного змісту та царські портрети.
— Дай, Боже, щоб не була сумна!.. — відмовив господар.
— Дочко, поможи мені! — озвалась мати від печі до старшої дочки.
Та мовчки встала, все така ж бліда та така ж мовчазна, і пішла помагати матері.
Посідали за стіл. Господар узяв пляшку й чарку і хотів почастувати Марка, та він не пив. Тоді хазяїн випив сам, приказуючи:
— Спасибі ж вам, шо вчите нашого сина! Дай, Боже, вам здоров'ячка, а йому добрий розум на науку!
— Дай Боже! — відказав Марко.
Більше ніхто не пив. Почали обідати. Господиня дуже щиро припрохувала їсти. У розмові Марко спитався,— чому батько не віддав Корнія до школи.
Господар почав виясняти, що через скрут у хазяйстві, а далі додав:
— Та ще й те: не влюбив я сієї школи.
— Чому? Хіба погано вчать?
— Ше й дуже вивчають!.. З нашої школи вже чоловіка десять таких, шо писарювали або по волостях, або по якономіях, або прикащикували. Та тільки все не до ладу.
— Чому?
— Бо поживе воно там год тa другий, поки мале, і вже зовсім од простого звичаю одкинеться. Тоді він удіг жакетку й чоботи такі, що п'ятнадцять рублів за їх, і гармонія в його за п'ять і треба табаку, і вина, і того-сього — усього хочеться, шоб по-панському, а грошей обмаль, тоді воно шо робить? — треба красти! То й проженуть. Тоді вже нашо він здавсь? Ні до Бога, ні до людей! Он поблизу тут двоє таких, два брати. Один у якономії клюшником був, а другий у городі у купця прикащикував. І обох повигонено. Тепер ходють з вудками рибу ловити. Батько та мати йдуть у поле косить та в'язать, а сини під вербою з вудкою спать!
— Та не всі ж такі,— сказав Марко.
— Та не всі! — одмовив господар.— Хто так собі, не дуже вивчивсь, кзаменту не здав, то більше дома сидить! А хто здав кзамент, та ше й добре,— то того вже, дивись, і нема дома, аж поки вернеться — вудкою рибу ловить. А вже шо носа задира школяр, то й батькові нема міста в хаті. От у мого сусіди син школяр, то так говорить батькові: "Ти, тута, чорзна по-якому балакаєш, у нас у школі не так!"
— Погано ж ваші сини роблять, коли так! — сказав Марко.
— Та воно й батьки не луччі. У нас тепер так повелось, шо кожне хоче свого сина вивчить, шоб на легшу роботу пішов. І не вбогі так тільки — тим би й Бог простив, бо справді,— шо ж йому їсти, як на одному наділі п'ятеро або шестеро дітей — треба кудись оддавать. А то й багаті так роблють. От у нас є один цоловік: землі своєї купив десятин з двадцять (ще батько грошовитий був), один син у його, а вивчив,— оддав.
— Та буде вам балакать! Їжте-бо! — припрохувала господиня, становлячи на стіл варене курча.
Розмова перепинилася,— всі почали їсти. А проте їли всі, опріче старшої дочки. Вона увесь обід мовчала і хоч носила іноді ложку до рота, але якось так байдуже, немов їй було однаково,— чи їсти, ци не їсти. Марко навіть чув, як мати кілька разів пошепки казала дочці:
— Чому не їси, Насте? Їж, дочко! Але Настя їла так саме, як і перш.
По обіді господар з Марком знову зняли перепинену розмову.
— Може, бачили в церкві,— промовив господар,— поперед усіх вилізло дві захвойданки в пальтах.