. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Щось гострим ножем уверчується в мою свідомість.
Я чую, що думаю... чую біль... на щось тривожно чекаю...
Я живу...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Дивлюся через огонь у понуру даль.
На сто кроків від огню видніє увесь білий, снігом покритий корч, якого дивна подоба вражає глибоко мою уяву.
Цей корч із двома круглими вершками, з котрих горішній і більший нахилений над долішнім, нагадує мені жіночу постать, яка пригортає дитину до грудей.
Я не можу відірвати очей від цієї картини й уявляю собі долю матері з дитиною серед ледової пустині.
Як старанно вона оповила свою дитину...
Як ніжно тулить її до своєї теплої матерньої груді!
Як сумно вона похилила голову!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А може... може, це — не корч?..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Може, це, дійсно, мати з дитиною?..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ні, це корч...
Але ж яким чином може корч бути так похожий на матір із дитиною?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нараз червона мряка огортає мене і все щезає...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Відчиняю очі й бачу перед собою спокійне, зледеніле чорне небо.
Нічого більше.
Чую голоси: "Устань"?
Мої товариші підносять мене й підтримують.
Їхні руки віддаляються від мене, й я знову сам сиджу та дивлюся перед себе.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ні... це корч... не корч...
Так, так... це мати з дитиною...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Небо й земля забули її так само, як нас...
І гине вона ще страшнішою смертю від нашої, бо мусить дивитися безпомічно, без ради й поради на конання своєї дитини...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Здається мені: вона побачила нас...
Чому ж вона стоїть непорушно?
Ні, вона, здається, хоче ворухнутись, але не має вже сили...
Вона з дитиною замерзає...
Може, вона слабим, завмираючим голосом прохає рятунку від нас...
Цить!.. Слухай!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Здається, я чую якесь тихе ридання і хлипання...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Крик жаху розвіяв мої думи.
Сабо прийшов і приніс кавалок тіла з трупа товариша.
Поклав його коло вогню й обтирав полою свого подертого плаща кров на руках.
Сів і впер очі в огонь та сидів, наче скам'янілий.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нараз щось потрясло ним, як землетрус гранітною скалою.
Поклав праву руку на очі і став їх обтирати брудним рукавом.
Добровський заскреготав зубами, зареготався глумливо і крикнув з якоюсь жахливою іронією, що зморозила стриж у костях:
— Не журіться, товариші!
Тепер собі людське м'ясо припечемо і з'їмо, сили наберемося і назустріч сонцю золотому підемо. Ха, ха, ха, ха!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ніколич устромив палицю в кусник тіла товариша, відкинув його далеко від огню і злебедів тремтячим голосом:
— Хай згину, а людського тіла не буду їсти, й ніхто з вас не їстиме!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Очима мар дивилися, як із-перед них щезала страшна пожива.
Згодом вони стали відчувати вчинок Ніколича, як освободження з якогось несамовито важкого гніту.
У їхнє глибоке мовчання вступила якась дивно святочна хвиля, наче промінь світла прошиб темні метри душі; як усе діється, коли дух переміг тіло.
Байдуже, чи ця побіда була овочем пересуду й забобону, чи ні.
Може, вона не була доцільна, може, була непотрібна.
Але вони чули, що була свята, божеська, бо дух людей, що вмирали з голоду, мав силу кинути в жертву й саме життя, щоби покопати, здушити і вбити божевільну пристрасть тіла.
Однак перемога духа коштувала дорого.
На їх тілесну силу, вичерпану до краю тяжкими муками, впав тепер останній удар.
Тільки з крайньою напругою всіх останніх сил вони ще успіли держатися сидячи.
Хоч і як білий сніг їх манив покластися на нього, то проте остання життєва іскра здержувала їх від лежання, бо це була би смерть...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
На понурому, чорному тлі хмар показалися непомітно дивні, ясні смуги.
І покрили хмари тут і там біло-сірою ледяною кригою.
Холодна, зледеніла, глуха тиша царила, царить і, здається, царитиме вічно на небі.
Та ні.
Чорні хмари заснувались на краях дивною барвою, наче обкипіли застиглою кров'ю.
Дух руїни показує своє сонне обличчя.
Воно, здається, ось-ось ізбудиться.
І небо розколеться, й темні сили кинуться на землю і розіб'ють у порох увесь світ?
Склепіння пекла не виглядає лячніше від оцього неба.
І все мовчить, усе спить у темряві несвідомості.
І здається мені.
Які це гарні слова: темрява несвідомості...
Щасливий цей, що його свідомість спить.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І вогонь уже не шипить більше.
Супокійно тліє.
Не хоче мішати великого мовчання оглухлої природи.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Відвернули очі від життя і вслухалися в безконечне мовчання буття.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І здавалося, що найніжніший шепіт, легесенький рух ізбудить когось, що великий, як людське страждання, сильний, як життя, могутній, мов смерть.
І станеться щось, чого ніхто ні в ясній країні казки не чув, ні під сонцем навесні не бачив, ні в темній пропасті не змірив.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Хтось нараз тихесенько зітхнув.
Хто це?
Сліпий товариш.
Давно ніхто не чув його зітхання.
Здається, що з його грудей продерся не його власний стогін, а тихий біль розпачу якогось ясного духа, що скований і кинений у вічну темряву безсильно ридає над давніми і свіжими хрестами й могилами людства.
І плаче над могилами, що вже ждуть на когось...
Де ті могили?
Чи під тихою церковцею, що сховалася в вінку старих лип серед буйного поля?
Чи над синім морем на чужині?
Чи, може, у хмарах, снігах, ледах... тут?..
Сліпий брате, любий, бідний, що тобі?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Висохлими пальцями обшукував замерзлий сніг довкола себе.
Шукав своїх очей — своєї скрипки.
Найшов її, і, здається, його обличчя проясніло.
Чи це чудо — чи смерть?
Його замучена душа наче вийшла крізь дві темні ями, звідки колись його очі дивились, і поклалася на струни.
Спершу руки сліпого тремтіли й закостенілі пальці не хотіли слухати голосу душі.
І замерзла скрипка хотіла все мовчати, як її власник.
І перші її звуки були уривані, захриплі, порожні, начеб вона сердилася за те, що їй не дають супокою.
Але згодом душа Штранцінгера перемогла всю неміч рук, весь опір скрипки.
І у тьму їхніх душ, і в мертву пустоту замогильну полинула пісня сліпої людини, як сон, що вже ніколи не присниться; як тепла кров, марно пролита; як мандрівка від колиски дитини через сонячні хвилі, через бурю життя людських тіней у незнану, темну вічність; як холодна смерть.
І на крилах пісні душі полетіли провертати гори й завертати весну і щастя, що вже не вернеться ніколи.
Здавалося, що скрипка сліпого співала пісню вічності і пісня прощалася з життям і словами промовляла та ридала:
У безкраїм темнім царстві
Зачарованої тиші
Дух таємний гомін чує:
Море вічності пливе.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
В сяйві сонця в синій далі
Срібний голос лине-лине:
Райська пісенька дитини —
Навесні предавніх літ.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Дзвони дзвонять... гомін ходить...
В горах, долах гомін родить...
Як сон-мрія тихо-тихо
Стелиться на сонця шлях.
Великодні дзвони дзвонять...
О, зійди, блакитне небо,
На зелену землю нашу,
Квітами умаєну.
Небо землю обнімає.
Золоті свої проміння
На людей, на всі створіння
І в блакить безкраю шле.
Моляться, як діти, люди
З усміхом любові й щастя,
Мов вінком весняних квітів,
Кругом церкви всі стають.
Світло з пітьми виринає
І в далекий світ безкраїй
Велична, могутня пісня
Враз дзвенить: "Христос воскрес!"
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Чайка над очеретами
Сумно, жалко квилить-плаче:
Мати сина виряджає
У чужий, далекий світ.
І рідня його цілує:
"Сину, брате, будь здоров!"
Верби, явір, срібна річка
Нишком шепчуть: "Будь здоров!"
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Молода душа весняним
Жайворонком вгору лине
І в блакиті поринає,
І цілує небеса.
І сіда на ясне сонце,
І на ньому спочиває,
Бистрі думи посилає
В безконечності простір.
На безмежнім океані
Бачить вічності крайнебо.
Що понуро там чорніє?
Чи це брама вічності?
Чорнії могутні скелі
Духові шлях заступили,
Там, за скелями отими —
Вічне джерело буття!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І даремно дух людини
Тисячліття важко б'ється
Джерело буття добути,
Правду й щастя відслонить.
І притемнений зневір'ям,
Важко ранений безсиллям,
Горді крила опускає
І на землю вниз паде.
І сміється дико злоба,
Тьмою землю оповила,
Самолюбство і жадоба
Там на брата гострять ніж.
Стогнуть гори, стогнуть доли,
Кров і сльози морем ллються,
І не дух тьму роз'ясняє,
Лиш кривавий блиск гармат.
В крові тонуть міліони,
Міліони душ невинних,
І даремно б'є об небо
Плач, розпука вдів, сиріт.
Де ти, людський духу вічний?
Глянь, покинули боги нас
І з людства сміються глумно
Громами із чорних хмар!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Зашуміли горді крила
Людського титана-духа,
І у шумі чути голос,
Мов новітній заповіт:
"Через сльози і терпіння
Шлях веде до просвітління:
Хто боровся, скутий тьмою,
Тому сонце — мрія мрій.
Я розвію тьму всесвіту,
Джерело буття отворю.
І з рук всіх богів лукавих
Правду й щастя видру сам.
Розвалю храми облуди,
Пекло й небо розтрощу
І сотворю нове царство:
Рай людини на землі!"
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Десь далеко, ой, далеко
Очі ясне сонце бачать.
Де ти, сонце? Де ви, очі?
Очі, очі ви мої!
Хто мені покаже матір?
Усміх милої моєї?
Ох, ніхто, ніхто — ніколи!
Очі, очі, ви сліпі!
Чуєте, о любі друзі?
Хтось у плечі нас торкає,
Шию обнімає й шепче:
"Я вже тут — ходіть! ходіть!
В тьму беззоряну одвічну,
В чорну пустку позагробну,
Морем вічного мовчання
Вічно я вестиму вас.
І не буде бог, ні люди
Знати, де могила ваша,
Ні барвінок, ані рута
Вам на ній не зацвіте.
Ні сльоза її не зросить,
Ані хрест на ній не стане,
Ні на хрест оцей похилий
Слів ніхто не покладе:
"Тут заснули сном одвічним
Вигнанці судьби, котрії
Пекло людського страждання
За життя уже пройшли".
Ви все будете вмирати
І ніколи не умрете:
В вічність темну, бездорожну
Піде з вами розпач ваш.
Марно пустку безконечну
Роздере ридання ваше.
Бог, ні люди вас не вчують,
Лиш я вчую: ваша смерть.
Я сильна, та заслаба я,
Щоб убить розпуку вашу:
Вона вічна, вічна буде,
Як я вічна: ваша смерть".
.