На правління колгоспу поставимо й усе.
Того дня дорогу струмкові було перегороджено: спустили заслінку, почалося наповнення водойми.
КРАДІЖКА БЕЗ ЗЛОМУ
До самого вечора Юрко із Жоркою були якісь утаємничені. Ходили, обнявшись, та все про щось шепталися.
— Мудрують, як би Гемора краще впекти,— підморгнув Романові Онисим.
— Правильно. Треба його провчити...
Інколи Вчорашній присідав на пеньок чи окоренок дерева, розгортав загального зошита і щось писав. Сагайдак схилився до нього,— чули їхні приглушені голоси, але ніхто з хлопців не підходив, не заважав. Пишуть же фейлетона... А творчість, мовляв, не любить сторонньої присутності.
І додому після вечері хлопці теж ішли заклопотані.
Сонце вже хилилося до заходу якесь багрянотривожне у плетиві прозорих пір'ястих хмарок, що віялом розходились від горизонту до півнеба. Низько над землею з криком літали ластівки.
Галя нашвидкуруч дописала листа своїм домашнім, кинулась наздоганяти друзів — хай передадуть. Метка й прудконога, вона ще вміла якось по-котячому нечутно бігати. Школярі вже були біля хвіртки, коли дівчина наблизилася до них ззаду. Кілька кроків ступала за півметра від однокласників, а ті зовсім не чули. Тої хвилини і вловила Сагайдаків голос:
— Чому ж я не маю права ними розпоряджатись?
— То, може, хлопцям сказати? — мовив Жорка.
— Ти думаєш, погодяться? — знову Юрко. І вже зовсім рішуче:— Нікому ні слова! Це наша таємниця!
Сороканіжка здавна звикла, що у хлопців вічно якісь таємниці, вигадки, і не надала почутому ніякого значення. Вона вирішила пожартувати: затулити долонею очі комусь із них, а хай угадає. На роздуми не мала часу. Жорка на півплеча відстав од Юрка і був ближче до неї. Вона й обхопила його голову, але поклала долоні не на очі, а просто на щоки. Жорка перелякано зойкнув, тіпнувся так, що й зошит з-під пахви випав на землю, і сам ледь не повалився.
— Ну, якого ти чорта?..— лайнувся брутально, коли побачив Сороканіжку.— Я думав, це вже Гемор!
Ту ж хвилину засоромився і свого переляку, і, мабуть, лайки, почервонів, нагнувся по зошита.
А Сагайдак сміявся.
Галя знітилася, пошкодувала за свою витівку.
— Пробач, Жоро...— сказала тихо.
— Пробач, пробач...— бурчав той.
Дівчина швидко віддала Юркові листа, попросила занести додому і побігла назад, теж, видно, засмучена тим, що сталося.
Ранок наступного дня видався хмарний, певно, погодній прогноз, про який учора згадував дядько Лесь, починав збуватися. Коли Микола Петрович вийшов надвір, співали півні, роси не було, звідкись аж від тваринницького містечка чулося мукання корів, в городчику під хатою, міцно заплющивши око, дрімала квітка конюшини, а поряд хилилося донизу стебло чистотілу,— всі ознаки близького дощу. "В таку пору завжди добре спиться",— подумав собі і позіхнув. І здивувався, коли побачив, що Юрко, вже зовсім одягнений, теж вийшов із хати. А за ним Жорка. Заскучали, видно, хлопці за домівкою, не терпиться. Та ще ж їм не дає спокою той колгоспний Гемор. Що то значить, коли в людини з'являється якась мета в житті! Тоді й сон тікає.
— Ми вже готові, тату. Поїхали? — сказав Юрко бадьоро.
Микола Петрович учора таки планував вирушити раніше, щоб до спекоти встигнути до міста. Але зараз побачив, що особливо поспішати не варт, бо день не буде жаркий, тому хлопцям сказав тільки: "Збираюся", а про те, що рушатимуть у дорогу після сніданку, промовчав.
Дружки зразу ж побігли до машини, заходилися там щось прибирати, готуватися в путь.
Роман тим часом поїхав на ферму по молоко. Хлопці втрьох погодували лосенят. Микола Петрович теж попорався біля машини — долив води, потім масла, попідкачував колеса, перевірив акумулятор і, врешті, коли все було готове до від'їзду, пішов у лісництво, наказавши і школярам з'явитися туди на сніданок. Хоч Юрко та Жорка й кривилися, все ж змушені були скоритися, побоюючись, що за непослух батько міг їх узагалі не взяти. До того ж він наказав перепитати всіх школярів, що кому привезти, і все те записати.
Хлопці точно виконали наказ і вже не відступали від Миколи Петровича, аж поки той врешті не сказав:
— Ну, тепер поїхали. Біжіть відчиняйте ворота.
Юрко і Жорка гайнули, аж курява здійнялася.
Потім Жорка вмостився на задньому сидінні. Юрко побіг до відчинених воріт, дав знак, як міліціонер на перехресті, ще й рукою помахав, мовляв, швидше, швидше.
І в дорозі хлопці все ще довго не могли заспокоїтися: то тупотіли ногами об підлогу, то вигадували якісь витівки та галасували, аж поки батько не прикрикнув на них:
— Тихше, ви... Щось у машині стукає, а де, не можу розібрати.
— Та ти не турбуйся, тату,— заспокоював його Юрко,— то ми...
Поки "Волга" Миколи Петровича верстала шлях до міста, в лісництві настала обідня пора. Але перш ніж самим сісти до столу, дівчата вирішили погодувати лосенят, тим паче, що зранку й не бачили їх.
— А знаєш що? — торохтіла Сороканіжка Росині.— Давай пригостимо сіреньких вуханців свіжою травою... Коли б вони з мамою бродили ярами, то вже обов'язково б їли її.
Дівчата набили цілу авоську конюшиною, пирієм, ще й листя молодої осичини нарвали та й понесли, тримаючи вдвох за ручки. Поспішали, бо став накрапати дощ, і, хоч знали, що двері із загородки в хлівець завжди бувають відчинені, щоб лосенята самі могли вибирати, де їм краще, все ж турбувалися, щоб малята не намокли.
В Росини за спиною темна коса, що від швидкої ходи хитається з боку на бік, уже була у блискітках дощу, на золотавій зачісці в Сороканіжки теж тремтіли краплі, коли вони наближались до Романового подвір'я. Переступили поріг хвіртки, і Росина побачила, що лосенят у загороді немає.
— От молодці,— сказала дівчина,— зрозуміли, що мокнути їм ні до чого. Заховалися в хлівець.
Як уже доходили до загороди, Росина покликала:
— Вуханьчики! Сіренькі! Де ви там? Ось гляньте, що ми вам принесли.
На той голос одне лосеня визирнуло із хліва, але в загороду виходити не захотіло.
— Ах ти ж, хитрун малий,— засміялася Росина, втішена завбачністю лосеняти.— Не хочеш намокнути?
Дівчата поспішали й собі заховатися, бо дощ припускався усе рясніший, і вже закапотіло із стріхи.
Дверцята в обору запиралися на защіпку, а зверху ще й накидалася каблучка — сплетене із березової гілки невеличке кружало. Защіпку вийняла з вушка Росина, а Сороканіжка ніяк не могла вправитися одною рукою із намоклим березовим кільцем, тугенько одягненим на стовпця. Врешті їй допомогла Росина, і тепер обідець знявся. Городянка побігла до лосеняти, Росина ще замкнула хвірточку і теж кинулась під накриття.
— Ну, от, поки хлопці привезуть молочка, ви пожуєте трохи зеленого харчу,— сказала Росина першому вуханцеві, що стояв біля порога хліва і довірливо тицяв мордочкою в простягнуту дівчачу руку.— Давай, Галю, сюди авоську.
Але Сороканіжка мовчки йшла далі в хлів, озираючись по кутках.
— А де ж друге? — сказала врешті притишено.
Тоді й Росина шаснула по невеличкому хлівчику сторожким поглядом. Другого лосеняти не було. Здивовані тією обставиною, дівчата знову вийшли в загородку. Порожня... Може, хлопці вирішили переселити лосенят, як і казав Лебеденко, на колгоспну ферму? Щоб не возитися з молоком, а там, на місці, годувати чотириногих? Але чому ж тільки одне? Та й невже б вони про це не сказали їм, дівчатам, раніше?
Відповіді на всі ті питання не було, і збентежені школярки тільки висловлювали одна одній свої припущення.
Аж тут брякнула хвіртка, на порозі її з'явився Онисим з велосипедом, за ним Роман із бідончиком у руках. В обох холоші штанів підкачені, певно, хлопці їхали вдвох на одному велосипеді, тікаючи від дощу.
Росина та Сороканіжка навперебій їм зразу ж — так і так, де, мовляв, ще одна знайда? Хлопці спершу й не повірили, гадали, що то лісівнички просто жартують. А потім, як самі побачили, розгубилися.
— Та ми ж їх обох уранці годували,— мало не закричав Роман.
Хлопці кинулись шукати по подвір'ю, за хату, за хлів — може, якось вискочило одне та й тиняється тепер десь. За ними й дівчата, вже не помічаючи дощу, пішли на пошуки.
— Може, це Гемор, щоб помстити ся нам, таке зробив? — морщив веснянкуватого носа Роман.— Вислідив, що нікого дома немає, зайшов у двір і...
— Та й що?
— Та й вигнав.
— Одне?
— Або поклав собі в бідку, прикинув ряднинкою і поїхав... А воно ручне, лежатиме спокійно.
Поспішили на вулицю до воріт, придивлялися, чи не має сліду. Тільки один — від машини, та й той дощ уже почав розмивати.
— То вигнав у город...— робив нові припущення Роман.
Придивлялися й там. Не з крилами ж лосеня, йшло по землі, залишило б десь ямку. Ніде нічого.
Ходили по сусідніх дворах, навколишніх городах — ніякого знаку. Розпитували в людей,— ніхто нічого не бачив. Знову повернулись додому мокрі, опечалені, мовчазні.
А та, одинока знайда, що зосталася, непокоїлась. Тинялася з кутка в куток по хліву, визирала в загородку, сумовито видивлялась навколо вирлоокими очима. "Де ж ви поділи? Як не вберегли? — немов промовляла в зажурі до школярів.— Як же тепер мені, сиротині, жити на білому світі?"
Росина мало не плакала. Хотіла приголубити, втішити вуханця, але той не приймав ласки дівчини, докірно зиркав на неї, сторонився.
— А чи не Юрко й Жорка це, бува? — посіяв першу підозру Онисим.
Роман підняв сірі, налиті смутком очі, мовчки дивився на друга, щось розмірковував.
— Та що ти таке говориш,— відразливо скривилася Сороканіжка і сердито махнула рукою.— Випустив?
— Забрав.
— Нічого не сказавши?
— Авжеж!
Сороканіжка аж почервоніла від гніву та образи за товариша.
— Ех ти, Онисиме...— примружила очі.— Не ждала я від тебе такого... Погано ти тоді знаєш Юрка Сагайдака, коли таке говориш. Це дуже хороший і чесний хлопець!
Роман і Росина мовчали, тільки позирали то на Онисима, то на Галю, певно, не знаючи, вірити їм чи ні тому надто сміливому припущенню.
...А "Волга" тим часом мчала до міста.
Десь серед дороги батько насторожився:
— Щось у нас із машиною негарне робиться,— сказав.— От тільки не доберу: чи то в кардані якийсь стук, чи в моторі.
— Та то ми з Жориком ногами об підлогу стукаємо,— озвався Юрко і загупав ще сильніше.
— Так ви не робіть цього,— попросив батько.
— Постараємось...— пообіцяв Юрко.
Все ж через якийсь час тато, звернувши на обочину, вийшов із машини, схилився до мотора, потім зазирнув під днище.