Відступлять ненароком хвіст...
А без хвоста твоїй натурі
Негоже житиметься.
1962
* * *
Закосичила, заспівала,
Мов засіяла піснею шлях...
І лебідкою в небі плавала,
Поки впала в моїх полях.
Впала грудкою туги. Крильцями
Обхопила серце сполохане,
І чаїно — печально кликала
Горлечком пересохлим.
Я несу тобі воду в пригорщі:
Буде хоч закропитись?
Пити! — чується.— Пити! —
Спрагло пісня кигиче.
1963
* * *
Тепла утома спада —
На губи, на очі, на плечі...
Стишений вечір
Уже до води нахиливсь...
Подивись —
День вклоняється людям надвечір,
І городом, по стежці,
Вже відходить, як гість.
1957
НА ГРАНІ
Лягають тіні синім полум'ям
Де осені спижеве маєво...
І важко річка, літом повнена,
Спливає гаєм.
Холоне вітер серед віт дерев,
Котрі дощем тернистим зрошені...
Нехай вас чорт, печалі, забере,
Чом причаїлися непрошсні!?
Нехай не тане дум кошлатий дим!
Лови в туманів променистий біль,
Докіль забудеш хлипання біди,
Як забувають рідний хліб і сіль.
Хай тіні полум'ям лягають в синяві,
Нехай спижева осінь зринула —
Не мовкни. Борсайся в холодній піняві:
Ми не перейдемо! Не переминемо!
1960
* * *
О болі радісні непізнаних бажань,
Тривожний крові шал і перші поривання,
Коли багрить чоло бадьора рань
Знання й незнання.
Ти весь — — немов струна. І мариться — — повік
Оберігатимеш бентежно-юні тони...
Тобі ще не прозначені кордони
Крутого горя і крутих утіх.
І ти, самої молодості син,
Спіши омитися у хвилі нетривалій,
Допоки не зречешся цих хвилин
В одній — — зухвалій!
1960
ОЗЕРО КИСЕГАЧ
Сурмлять прощання дальні журавлі,
на пізніх ватрах догоряє осінь,
і обрію зеленувата просинь,
мов кораблі, гойда гірські шпилі.
Тривожить вітер віти чорних сосон,
колише біля пристані човни,
берез хвилює неспокійні сни,
ворушить хмар улежані покоси.
І місячна доріжка ув імлі
Окрилля хвиль — неначе гуси білі!
проблисне і розтане віддалі.
Та зорі, як медузи, брижать воду:
в'юнкі маленькі рибки золоті
хлюпочуться в холодній самоті.
Пантрує місяць їх цнотливу вроду.
Прощай, Урале, радісна покаро!
Натужно хвилі в берег б'ють і б'ють,
немов прощальні поцілунки шлють,
лиш чути серця трепетні удари.
Хай відсурмили дальні журавлі,
хай сурми вранці виграють тривогу,—
та хороше на цій землі, їй-богу,
тривожно й хороше на цій землі.
XI. 1961
КОЛЬОРОВИЙ ОБРАЗОК
Негр у червоному.
У жовтій сукенці
з чорним пояском —
білява дівчина.
Пройшли Хрещатик,
вийшли на Володимирську гірку.
Голубів Дніпро — останнім денним полум'ям,
голубіли очі,
вечорішав, світлішав негр.
Тихо хлюпа лимонна хвиля,
а край берега —
у червоному негр,
поруч дівчина
в жовтій сукенці з чорним пояском,
та небо, зловлене у витишений Дніпро,
і дівчина —
в волохаті обійми ночі.
1964
* * *
Голова невагома,
як від легкого сп'яніння,
або так,
ніби під загальним наркозом
мені зроблено
повну резекцію головного мозку.
Хороше
після цілоденних турбот,
як у холодну ванну,
йти в ліжко,
під чисті простирадла
(сьогодні в гуртожитку
поміняли білизну).
Хороше відчувати,
легкість у голові,
і знати, що тебе ніщо не турбує.
(Буде спокійний сон?
І не мучитиме безсоння?
Аж ні? Я не рахуватиму до тисячі,
заколисуючи себе
рівномірним диханням?)
І будуть гарні сновидіння,
стрункі, як тихі дощі.
Я витягатиму власне тіло,
наморене за цілий день
у біганині по чергах,
бібліотеках і далеких побаченнях.
Вийду з зазубнів
розбіганої власної душі
і гукатиму:
— Сходьтесь,
тут, окрім нас, немає нікого!
І всі частини мого тіла
опівночі почнуть повертатися,
як добрі нічні феї.
— Сходьтесь! Уже споночіло!
Я один і більше нема нікого.
Сходьтесь,
щоб до ранку виповнилась моя голова
мільйоновою волею
від моїх органів почуття,
щоб нарано, почуваючись на силі,
я знову бігав — по бібліотеках,
чергах і далеких-далеких побаченнях.
1964
* * *
Дві дівчинки
на трамвайній зупинці
жваво обговорюють
вчорашній день.
(Дівчата завше інакші
в своєму дівочому товаристві:
їхнім видом
відбивається кожен перехожий,
як хмарка на сонці).
Їм ніби подобається
не помічати
доброго, як благостиня
заждалого трамвая,
не хочеться думати,
що це — маленька радість,
котрої ліпше не відчувати:
настільки вона маленька,
що може зникнути.
Дві дівчинки
на трамвайній зупинці
діждуться трамвая іншого,
перекидаючись словами,
зайдуть у вагон
(їхатимуть — розмовлятимуть,
розмовлятимуть — їхатимуть),
і трамвай,
це добре створіння
цивілізації нашого віку,
так слугуватиме непомітно,
щоб ці двоє
навіть не дякували
за його людську добрість.
1964
* * *
Отак і вікувати,
пізнавши роки мсти
(це — за добро заплата).
І — Господи, прости.
Не нарікаю, Боже,
на іспити важкі:
одним стражденним дрожем
злютовано віки.
Та виболіти землю —
нам! Зберегти живе —
нам! Вивершити стелю —
нам! І Господь зове —
нас! Бо його надія —
не фарисеї, ми
(не суддукеї ж скніють
під мурами тюрми).
Нам шлях прослався вгору —
не вбік, не вниз, а — ввись.
Ми, добротою хорі,
до неба возмоглись,
Там наша Україна,
котра не знає ґрат,
а притиску, а кпини,
а помсти — й востократ.
В вселенському стражданні
один твій, Дніпре, зміст.
Держи ж свій біль на грані,
ти з ним одним зріднивсь
із клекотіння магми.
Натужний біль століть
заповідав нам Ягве.
Кричи ж, коли болить.
1968
* * *
Верби навесні — немов човни.
Лаком і смолою трохи пахнуть,
і самі прокурені, пропарені,
мов діжки торішні.
Вербам — радість. Котики зійшли,
як зіходить ластовиння з виду,
в синім травні густо поросли
кучері, вітрами передрібнені.
Вербам — радість. Верби хилять стан,
хай пристаркуваті — — то даремно,
то даремно, бо сміється став,
молодо сміється став наш древній.
Скільки літ — на прив'язі човни,
жабуриння, кумкання, латаття.
Соловей витьохкує і тягне
на вологій волосині ніч.
Тут здасться — цілий вік — весна,
лаком і смолою пахне трохи,
а берегова драговина,
ще не завдає тобі мороки.
Вся сторожова твоя маєтність
до ставка збігає в кілька суголовків.
Тут, як кажуть, чисто все — твоє:
ти — його, воно ж — тебе пантрує.
На призволенні, між сонних див
огіркам, капусті, помідорам
це свічадо тихої води
видасться безберегим морем.
1964
ПОВЕРНЕННЯ ОРФЕЯ
Харон суворо мовив: ні!
Пором відчалив. До Тенара
Надходить чорнокрила хмара.
В вечірнім палена огні.
І в громі — — чується мені —
Дзвенить тривожена кифара...
Напевно, смерть тобі не пара,
Ганебна смерть на чужині.
Напевно, ні, коли в затоні
Гуркоче грім. І дощ. І град.
І рвуться сідлані комоні
З печери. До світів. Назад.
І никнуть привиди похмурі.
Вже дальні далі на меті.
Ще варто жити, коли бурі
Клечають хмари золоті.
1959
ГАИВОРОНСЬКЕ
Туго пісня випиналась
над рікою — тятивою,
ніби райдугу пустили
з лісу-бору,
з-за ріки.
Вечорове.
Вечорниці.
Голоси дівчат під місяцем
чорнобриві.
Заздро мріють
заворожені зірки.
VIII. 1959
* * *
З надвечір'я визирає ніч.
Виповнився, визрів ярий обрій.
Не колишеться.
Не мріє.
Не струмить...
— Добрий вечір!
— Доброго здоров'я!
1959
* * *
Не одлюби спою тривогу ранню, —
— той край, де обрію хвиляста каламуть,
де в надвечір'ї вітровії тчуть
єдвабну сизь, не віддані ваганню.
Ходім. Нам є де йти — дороги неозорі,
ще сизуваті в прохолодній млі.
Нам є де йти — на хвилі, на землі —
шляхи — мов обрії — далекі і прозорі.
Шумуйте, весни — дні, ярійте, вечори,
поранки, шліть нам усмішки лукаві!
Вперед, керманичу! Хай юність догорить —
ми віддані життю і нам воздається в славі.
1958