Та з кожним кроком, коли став наближатися до диму, він танув і віддалявся. То, виявилось, звичайне марево.
Невловима фата-моргана… Ось із-за дерев видніють палаци й вежі. На власні очі бачу ажурне місто. Воно ніби пливе, повисаючи в повітрі. Вулиці, завулки, сновигають люди.
Та підійшов ближче: крім дерев, нічого. І ще тоскніше стало на душі. Міраж роздратував примовклі почуття, знову нагадав про людей, про світ.
От тобі й робінзонада! Нехай інші вихваляють самотність та відчуженість, а я скажу — особисто переконався: без людей не прожити. З їхніми чеснотами і вадами — вони необхідні, як повітря.
Що далі я заглиблювався в острівні нетрі, то ліс ставав густішим. Потім відкрилась галява, навколо якої стояли перевиті ліанами дерева. Під одним, завбільшки як людська голова, — плоди.
З боків вони підгнили й почорніли. Я розчавив ногою той "м'яч", лизнув язиком білий, мов крохмаль, м'якуш. Ніякого смаку — терпке та й тільки.
"Гаразд, візьму кілька штук із собою! — вирішив. — Мої всезнаючі друзі напевне скажуть, що воно таке".
Плоди висіли на гінких, схожих на ясени деревах. Я виліз, нагнув гілку, простягнув руку, аби дістати заморський фрукт. Овва! Він, чортяка, наміцно приріс. Все ж перекрутив вузлувате стебло — "м'ячики" один за одним покотилися в траву.
Назад дорога виявилась коротшою: після мене в траві та узбіч боліт лишився слід, і я не блукав — стежка вивела до лагуни.
— Відважному досліднику салют! — зустріла Наташа. — А це що? — запитала, розглядаючи мої трофеї.
— Хтозна, якісь гарбузи, — відповів я.
— Гарбузи?! — озвався Адам Варфоломійович. І, взявши важкенький "м'яч", поцікавився: — Де ви, колего, їх узяли?
— Там, у гущавині, — показав я в бік острова.
— Так це ж — знаєте що? — артокарпус, інакше — жака. Росте вона переважно на островах вулканічного походження, зрідка на коралових суходолах.
— Так, значить, це жака? — перепитала Наташа.
— Вона, — підтвердив Паганель.
— А що це таке? — пошепки запитав я.
— Васильку! — схопила мене за руку дівчина. — Ти. навіть не уявляєш, який ти молодець! Ці плоди, що ти приніс, — із хлібного дерева. Не куштував ніколи?
— Та я взагалі їх уперше бачу.
— Я — теж. Але багато про них читала.
— І про бунт на "Баунті" знаєте? — глянув на неї Паганель.
— Знаю, — відповіла Наташа.
Час уже й обідати. З собою ми взяли кілька кокосових горіхів: два зелених, з рідиною, яка заміняє воду; решта — спілі, всередині яких смачна-пресмачна і дуже поживна копра. В Полінезії вона буцімто основний продукт харчування. От і нас копра виручає з першого дня перебування на Кілі-Кілі. Шматка її, як долоня завбільшки, досить, щоб довго не хотілося їсти.
А тепер у нас ще й цей делікатес — плоди жаки.
Адам Варфоломійович розгріб пісок, звелів мені принести хмизу — в хащах вистачало! — і заходився видобувати, тручи палицю об палицю, вогонь.
Багаття запалало. Але всім нам довелося добряче попотіти, перш ніж пішов димок і затанцювала крихітна пелюстка полум'я.
Загадково всміхнувшись, ботанік повідомив, що він у земляній печі зараз пектиме перепічки… Коли дрова згоріли, Паганель присипав вугілля піском, притрусив листям, поклав зверху плоди хлібного дерева і знову насипав піску.
— Тепер чекаймо! — з полегшенням зітхнув. — З тіста жаки, замішаного на воді й підсмаженого, вийде смачна паста — попої, як звуть її полінезійці.
— А звідки ви це знаєте?
— О, таємниця! — так і не відповів на моє запитання Паганель.
— Наташо, що то за "Баунті", про який тебе запитував Адам Варфоломійович? — поцікавивсь я.
— Хочеш послухати?
— Дуже!
— Ну, гаразд, — і вона розповіла.
Трапилося те давно, точніше — в кінці позаминулого століття…
Одного похмурого дня від берегів Англії відчалив трищогловий військовий вітрильник з кількома десятками матросів на борту. Всі вони були сповнені найкращих надій, і жодному з них навіть на думку не спадало, що більшість уже ніколи не побачить рідної домівки, а декого чекають страшні випробування і ще страшніша смерть.
Море завжди підступне й небезпечне, та ще підступніші жорстокі люди. І поки "Баунті" плив на Таїті (а він прямував якраз до цього острова), стрічалися шторми, урагани, а серед членів екіпажу спалахували постійні сварки.
У ті часи Англія начулась від учасників експедицій капітана Кука таких чудес, що, мабуть, не в одного виникала думка неодмінно побувати на щойно відкритих тихоокеанських островах. Розповідали, ніби на Таїті росте дерево, що живородить хліб. Так, не колоски, не зерно, а справжнісінькі паляниці — готовий хліб! Це загадкове деревце і покликало моряків "Баунті" в далеку мандрівку.
Було це так. На Американському континенті, у так званій Вест-Індії, англійські колонізатори освоювали нові землі. Праця невільників, які гнули спину на білих панів, була невигідна й малопродуктивна. Та ходив поголос, що десь є дерево, яке саме родить готові хлібини. А що, коли привезти його пагінці до Вест-Індії?
Так з волі рабовласників-плантаторів "Баунті" вирушив на Таїті.
І все могло закінчитись як слід: саджанці хлібного дерева опинились би в Америці, а учасників плавання чекала б винагорода. Та…
— Капітан Блай, — вела далі Наташа, пригадуючи колись прочитане, — був породженням самого диявола. Бездушний, немилосердний, він навіть поглядом міг так обпекти матроса, що в того, сіромахи, поза шкірою ішов мороз. Знущався, пускав у хід кулаки. Мало йому було звірств над матросами — він і з офіцерами не краще поводився. Та наскочила коса на камінь. Під час розправи капітана над штурманом Флетчером останній не витримав — дав Блаю відсіч. До Флетчера приєдналися матроси, спалахнув бунт. Блая та вісімнадцять його прибічників бунтівники посадили в човен, а самі повернулися на Таїті.
— І що ж далі? — з нетерпінням перепитав я.
— Далі? А далі таке…
Я почув про те, як матроси повсталого вітрильника захопили з собою молодих таїтянок і вирушили шукати надійної схованки.
— Ну, й знайшли?
— Аякже! То був безлюдний острів Піткерн. Він, до речі, десь неподалік від атола Туамако. Не знаєте, Адаме Варфоломійовичу, — звернулась Наташа до ботаніка, що якраз витягав з печі "перепічки", — де розташований Піткерн?
Паганель випростався, — обличчя замазурене, в сажі, чуб підгорілий, теж у кіптяві, спадає на очі, — помовчав хвильку. Потім сказав:
— Стривайте, колего, зараз! — Він подумав і, перевівши подих, ніби по-писаному, випалив: — Острів Оено розташований на двадцять третьому градусі п'ятдесят шостій мінуті південної широти сто тридцятому градусі сорок четвертій мінуті західної довготи. Це на якихось десять градусів південніше від Туамако. Ну, а Піткерн за сімдесят три милі на південь-пів-день-схід від Оену.
— І ви все це знаєте й пам'ятаєте? — Від подиву очі мої округлились, стали витрішкуватими, як у морського бичка.
— І не лише це, — трохи хвальковито, як мені здалося, додав Адам Варфоломійович. — А втім, розповідайте, Наталіє Кіндратівно!
— Отже, висадились вони на той суходіл, — мовила Наташа. — Стали жити-поживати, аж поки виникли між ними чвари… На початку минулого століття, коли на Піткерн. — невідомий цивілізованому світові острів — натрапило американське судно "Топаз", з екіпажу "Баунті" там лишився один матрос, звали його Олександр Сміт.
— До чого ж цікаво! — мимоволі вихопилось в мене.
— Розповіли правильно, — похвалив Адам Варфоломійович Наташу. — От лише пропустили один важливий епізод. Адже кількох бунтівників таки привезли в Англію, де їх і страчено.
Поки ми говорили про моряків "Баунті", плоди хлібного дерева спеклися. Один, два… ще і ще! Адам Варфоломійович розгріб гарячий пісок і, витягнутим і під нього "коржі", подав Наташі й мені.
Та це ж печений гарбуз! Точно так у нашому селі печуть гарбузи. З боків вони обвуглюються, чорніють, зате всередині смачні: їж — за вуха не відтягнеш.
Ми заходилися обчищати ті хлібці. Е, Паганель перестарався — більшість плодів жаки зовсім обвуглилася й згоріла. А ті, їстівні, впали в пісок — на зубах скреготіло, мов товчене скло. Як видно, полінезійської пасти-попої не вийшло.
— Ну, як?
— Їсти можна, — відповіла Наташа і, аби не образити Адама Варфоломійовича, заходилась відкушувати шматочки жаки.
Я від неї не відставав.
Що вам сказати? Звичайно, хліба ці плоди замінити не можуть — даремно той "Баунті" перетинав моря! — одначе смаком нагадують прісний корж або перепічку.
— Ох і смачне ж! — їв я, примовляючи.
Але Паганеля не обдуриш: він бачив, що нам його страва не подобається. Обличчя в Адама Варфоломійовича спохмурніло. Він мовчки наминав коржі.
— Ні, прєстат оціозум ессе квам мале агере! — сердито забурмотів щось незрозуміле.
Як потім я довідався, цей його латинський афоризм означав: краще не робити, ніж робити погано. Може, й так — я з ним згоден.
Не знайшовши прісноводної криниці та хтозна й на що змарнувавши час, ми повернулися назад, до мису… Вода ще більше відступила, і за протокою, яка розділяла Кілі-Кілі й сусідній суходіл, на зовнішньому бар'єрному рифі пагорбилося кілька острівців. До них можна дістатися вбрід — по мілководних, залишених після відпливу калюжах.
Ми перепливли нешироку і теж обмілілу — в кількох місцях дно підступало до самої поверхні — протоку і, ступаючи по крихкому кораловому килиму, що встеляв навколишній риф, наблизились до острівців.
Вони були значно більші від тих запримічених нами на початку морського відпливу голомозих негритянських голів-брил, хоч, правда, площею жоден не перевищував і сотні квадратних метрів.
Знизу на них в обвід зеленіла ворсиста, ніби замшева, торочка — колонії водоростей. А на маківках суходолів, куди, мабуть, не завжди дістає вода, тулились приземкуваті кущі.
Такі острівці, на думку Паганеля, — кращі за будь-яку природознавчу лабораторію. Все, до найменшої стеблинки, на видноті: дивись, вивчай! Тим паче, що суходіл відмежований од навколишнього світу. Тут собі мимохіть виникає безліч проблем: як рослини сюди потрапили, як пристосувались до зовнішнього середовища, чи є в них подібність із представниками рослинного світу інших островів…
Вибір наш випав на крайній, сусідній з протокою острівець. По-перше, недалеко, до того ж серед інших острівців-пуп'янків він найвищий. Якщо навіть налетить висока хвиля — не страшно: можна перейти на пагорок, там і пересидіти.
Сонце вже котилося до обрію, його вогниста куля торкнулась вершечків ледь помітних здаля дерев на західному березі Туамако.
Було надвечір'я.
Острівець, до якого ми дісталися, виявивсь таким цікавим, що А дам Варфоломійович з головою поринув у роботу.