ін. Чернечий погляд на світ, витриманий у хроніці, яка включила в себе і міркування на богословські теми, і розповіді про чудеса, різко засуджує єретиків і прагне повчати читача.
ПОВІСТЕВА ЛІТЕРАТУРА
Хроніка зацікавила читачів Київської Русі, які познайомилися з нею, видимо, із складеної в Болгарії широкої історичної компіляції XI ст., відомої під назвою "Еллінського і римського літописця". До цієї компіляції ввійшли обидві хроніки — і Іоанна Малали, і Георгія Амартола, доповнені запозиченнями з біблійних книг і з апокрифічної літератури. У XIII ст. цей "Літописець" був значно розширений і збагачений ще іншими пам'ятками, в тому числі такою відомою потім у Північній Русі й на Україні міфічною історією Олександра Македонського, яку можна віднести вже до окремого розряду перекладної літератури — до перекладної "белетристики".
Вже на перекладах старозавітних біблійних книг, апокрифів і житій східнослов'янський читач знайомився з античними міфами і східними переказами, в більшій чи меншій мірі християнізованими. Не тільки подібні "бродячі" сюжети, але й самі жанри ряду творів на релігійні теми — фантастична казка, змагання в мудрих запитаннях і відповідях, героїчний епос, часом суто світського "богатирського" характеру — не чужі, певно, і місцевому слов'янському фольклору, полегшували засвоєння цього нового письменства. Останнє приносить також літературні жанри біографічної повісті й справжнього роману із вплетеними, на східний зразок, дидактичними апологами, а також жанр історичної хроніки ("книги царств").
Ті самі сюжети і жанри ми знаходимо в перекладній світській "белетристиці" Київського періоду. Очевидно, церковна література, що посилено насаджувалася, в значній мірі підготувала грунт для поширення світської повісті. Звичайно, візантійська література, яка була і тут основним джерелом або, принаймні, інстанцією передачі для літератури слов'янської, накладає свій християнсько-повчальний відбиток також на ці світські твори. До того ж тільки незначна частина багатої розповідної літератури Візантії перекладається на мови південних і східних слов'ян. Це здебільшого популярні твори типу "народних книг", тоді як любовний або сатиричний роман і інші жанри розповідної візантійської літератури, почасти ще пізньогрецького походження, зовсім невідомі слов'янському читачеві.
Серед перекладених розповідних творів центральне місце займає воїнська повість, зокрема зв'язана з історичними особами і подіями, як-от роман про Олександра Македонського, повість, вірніше ціла хроніка, про "Іудейську війну" Иосифа Флавія або менш популярні самі по собі повісті про зруйнування Трої та про інші події легендарної воєнної історії, в тій мірі, в якій вони відбиті в перекладних візантійських хроніках.
Особливий інтерес до повістей з воєнною тематикою цілком зрозумілий у князівсько-дружинних колах Київської Русі, бо і в побуті, і в усному героїчному епосі вищої верстви феодального суспільства воєнні сутички посідали центральне місце, звідси воєнним подвигам і особистій доблесті надавалось виняткового значення. Зокрема, одним із типових епічних героїв фольклору слов'ян і інших народів є юний витязь, який з дитинства виявляв незвичайну силу та мужність, нерідко в поєднанні із невластивою вікові мудрістю. Цей же образ не раз повторюється протягом століть у писаній літературі східних слов'ян, перекладній і оригінальній. Його ми зустрінемо в "Александрії", у візантійській повісті про Дігеніса-Девгенія, в історії героїв Троянської війни, в пізніших перекладах східної повісті про Єруслана і західної — про Бову і т. д. Тих же епічних рис палкого, сміливого, часом навіть необачливого юного витязя надає своєму героєві (навіть з деяким порушенням історичної правди) автор "Слова о полку Игоревh".
Винятково сприятливий грунт для створення епічного образу молодого героя-переможця, що не знає перешкод, являли справжні історичні обставини життя й діяльності Олександра Македонського.
Син македонського царя Філіппа й Олімпіади, Олександр, вихованець Арістотеля, вже з 16 років бере участь у численних походах батька. Незабаром після вбивства Філіппа Олександр здійснює задуманий ще його батьком похід проти могутньої перської держави. Він завоював усю передню Азію і Єгипет, а потім і східні області Перської монархії. Дарія III, перського царя, розбито в двох боях; він тікає, і, нарешті, його вбивають власні наближені. Завоювавши західну Індію, Олександр збирається продовжувати похід на Схід, до Гангу, але виснажені війська вимагають повернення. В розпалі підготовки до нових походів Олександр, після короткої хвороби, вмирає у Вавілоні на 33-му році життя.
На цій історичній основі створюється напівлегендарна повість про Олександра. В найдавнішій слов'янській редакції, відомій нам з хронографічних збірників у пізніх білоруських або українських копіях XV і XVI ст. під заголовком "Книги Александр", повість починається короткою похвалою Олександрові, його незліченним воєнним подвигам, високим душевним якостям, воєнному щастю, мужності. В дальшій розповіді про народження Олександра від останнього єгипетського царя Нектанеба, що втік у Македонію, і Олімпіади, дружини македонського царя Філіппа, — полемічний випад проти численних прихильників версії про "законне" народження Олександра (останній погляд обстоює з меншим полемічним запалом більшість західноєвропейських обробок сюжету).
Хитрістю і спритним чаклуванням, не без допомоги бісів (або, в іншому місці — єгипетських богів — "мнимих", за зауваженням християнина-редактора), Нектанеб зближається з Олімпіадою під виглядом бога Аммона Лівійського. Народженню Олександра передує ряд знамень і пророкувань, які віщують його незвичайну долю. Дитина не схожа на батьків: у нього лев'яча грива, очі дивляться в різні сторони, зуби гострі, як у змія. Його вчать "книгам" (письму і читанню), "гудhнію" (музиці), "землемhрію", "мудростним словам" (красномовству), філософії і військовій справі. До останньої сам він почуває особливу пристрасть: влаштовує військові ігри з однолітками, ходить з воїнами на вчення, їздить верхи, з дванадцяти років ходить з Філіппом на війну. Його вчитель Арістотель пророкує Олександрові велику майбутність.
Одного разу ввечері в пустельному місці Нектанеб навчав Олександра зоряній мудрості. Бажаючи посміятись з мудреця, що не знає навіть власної долі, Олександр скидає його в рів. Вмираючи, Нектанеб відкриває синові його справжнє походження.
П'ятнадцяти років Олександр приборкує вологолового коня — людожера Буцефала; тим часом ще раніше Дельфійський оракул провістив Філіппові, що коня приборкає майбутній світодержець (непосильний слов'янському перекладачеві опис оракула вкрай спрощений: піфію перетворено у "вълхву", кастальське джерело — у "воду кладязную" тощо. Так само і Олімпійські ігри, в яких з успіхом бере участь Олександр, перекладач не зміг пояснити інакше, як "войну", або "брань"). Поряд із мужністю Олександр виявляє надзвичайну мудрість: переконує смиритись повсталих мефонійців.
Ще за життя Філіппа він відмовляє в звичайній данині послам Дарія Перського. Помстившись за Філіппа, по-зрадницькому вбитого, Олександр закликає "вси еллиньстіи языци" в похід за визволення з-під ярма варварів-персів. До складу зібраного 76-тисячного македонського і грецького війська слов'янський перекладач включає також 8 тисяч скіфів, ніби натякаючи на участь предків слов'ян у знаменитих походах Олександра [8].
Приборкавши повсталу Грецію, Олександр вирушає в довгий похід проти персів. Коротко перераховано незліченні підкорені землі, ще стисліше згадано про воєнні сутички. В Єгипті Олександр молиться богові Аммону, який визнає його сином; засновує міста, оселяє в них "чадь нарочитую". В гирлі Ніла засновує величезне місто Александрію.
В Сірії тільки Tip противиться Олександрові. Перший приступ відбито. Не впливає на тірян і миролюбна грамота Олександра — вони розпинають послів. Нарешті, місто здобуто. Олександр рухається на іудеїв, які відмовили йому в допомозі проти Дарія. Далі в повісті йде окреме "слово" про мирний і урочистий вступ до Єрусалима Олександра (що поклоняється єдиному богу), не цілком узгоджене з попереднім текстом повісті.
Особливо докладно описано тут одяг і дорогоцінні камені-талісмани іудейського архієрея.
Одержавши зарозумілого й грубого листа Дарія, Олександр порівнює його хвастощі з гавканням безсильного пса, переконує "дружину" не боятися грізних слів, а сам відповідає підкреслено стриманим і дотепним іронічним посланням.
Нарешті, відбувається рішуча сутичка. Розгніваний Олександр "устрhмися на брань и исплъчися на Дарія". Під звуки труб і клич воїнів починається запекла битва. Вбиті у великій кількості падають один на одного; "в велцh прасh" (поросі) не можна відрізнити македонянина від перса, пішого від кінного; від крові не видно ні неба, ні землі; навіть саме сонце "съжаливси о бывших и не могый зрhти толика зла, пооблачися".
Перси тікають; Дарія врятовує тільки ніч та добрий кінь, а його дружина, дочка, мати і весь "товар" дістається Олександрові, який великодушно втішає полонених.
Дарій збирає нові війська. Тим часом Олександр рухається далі, відвідує капище Орфея (повторюється улюблений засіб, — провіщення про майбутні перемоги) і приходить у Фрігію; він заздрить щастю троянців, що мали "такова проповhдника Омира" (Гомера), якому зобов'язані своєю славою.
Олександр переходить Євфрат, зруйнувавши за собою міст. Після нового листування противників та листів Дарія і Олександра до своїх воєвод (Дарій говорить тут про свій намір "пота утирати, потрудитися... на брань" проти Олександра) відбувається другий бій. Олександр вдається до воєнних хитрощів, налякує персів і підбадьорює своїх воїнів. Від стріл і каміння стає темно, ніби насунула хмара. Дарій знов тікає, гірко скаржачись на мінливість долі.
Зрадники-вельможі тяжко ранять Дарія, і він вмирає на руках Олександра, заповідаючи йому своє царство. Дочку Роксану він віддає Олександрові за дружину. З почестями поховавши перського царя, Олександр заспокоює країну, відновлює старі звичаї і обряди; він клянеться покарати вбивців Дарія і, коли вони об'явились, розпинає Їх високо над гробом царя.
Далі йде листування Олександра з Роксаною й весілля.