Та ми своє взяли.
— Широчина — на всю вулицю, глибина — метрів два, — сказав Руслан.
І я додав:
— Туди вся ваша машина влізе. Шофер здивовано похитав головою:
— Це точно?
— Точно! — разом гукнули ми.
— Ну, дякую. А ви куди йдете?
— Додому.
— Далеко?
— Вгорі, через два квартали.
— Ну, лізьте, я вас підвезу.
Ми миттю опинилися в кузові. Машина розвернулася і повезла нас угору.
— Якби він ще трохи проїхав униз, вже б не загальмував, — зауважив Руслан.
— Та куди! — вигукнув Сергій. — На такій крутій вулиці хіба загальмуєш! Це ще добре, що ми його високо перестріли.
— А то б розбився... — зітхнув я. — Бо там навіть знак ще ніякий не стоїть.
Машина промайнула повз наш будинок, але ми змовчали. Потім шофер сам спинив грузовик і визирнув до нас.
— То де ж ви живете?
— Вже проїхали! Та ви не турбуйтесь, ми пішки повернемось!
І ми пострибали на землю. Шофер помахав нам рукою, і за хвилину машина зникла за рогом.
Розходячись по домівках, ми багатозначно потисли одне одному руки. Досі ми ще ніколи так урочисто не прощалися.
Кажучи відверто, зараз я переконаний, що з тим симпатичним шофером нічого б поганого не сталося. Адже біля ями на чолі з міліціонером стояла ціла юрба. Та й вулиця була не така вже крута...
Нам дуже, надзвичайно хотілося зробити героїчний вчинок. І ми намагалися його зробити. Ось у чому справа.
КИТАЙСЬКА ТРОЯНДА
Нашою сусідкою була вчителька ботаніки Ніна Василівна. Це була добра і розумна жінка. Одного разу вона мені сказала:
— Валю, ти хочеш виростити справжню китайську троянду?
— Хочу, — відказав я. — А ви маєте насіння?
— Ні, насіння я не маю. Але ти її можеш виростити з гілочки.
— А де я візьму гілочку?
— Я тобі принесу з школи.
— Ну, принесіть, — байдуже погодився я.
Ми з хлопцями багато за що бралися, тільки не все доводили до кінця. Я був певен, що із звичайної зламаної гілки теж зроду нічого не виросте. Це все пусті розваги.
Та якось увечері Ніна Василівна зайшла до нашої кімнати з великим газетним кульком у руках. Там лежала гілочка з темно-зеленим листям.
— Оце й усе? — здивувався я.
— А ти ж чого чекав? Постав її швидше у пляшку з водою, поки вона жива. Згодом вона пустить корінець. Тоді ти її пересадиш у горщик. Гілочка швидко розростеться і стане як маленьке деревб. Зрозумів? Тільки дивись, воду треба щодня міняти.
Тут уже я зацікавився. Коли Ніна Василівна і справді вважає, що з гілочки буде щось путнє, варто спробувати.
Я поставив гілочку у пляшку з водою. Минуло два дні, три, .п'ять, — я міняв воду, і гілочка лишалася свіжою, наче її допіру зламали.
Розповів про це хлопцям. Вони знизали плечима:
— То й що з того?
А коли я згодом нагадав Сергію, що моя троянда жива і здорова, він витріщив на мене очі:
— Яка троянда?
— Та китайська ж!
— Що це за китайська?
— Та я ж тобі казав про неї! У пляшці стоїть. Сергій здивувався.
— Пішли подивимось, — сказав він.
Ми пішли до нашої кімнати. Сергій глянув на гілочку і дуже розчарувався.
— Оця? Та ти її скоро викинеш!
— Чого б я її викидав?
— Бо вона зів'яне.
— Сам ти зів'янеш!
— Я? Ха! Скоріше ти. Я, знаєш, скільки води п'ю!
— А я ще більше.
— Я можу випити цілу ванну.
— А я — річку.
— А я — море!
— А я — всю воду, і весь дощ і сніг!
— Нічого ти не можеш. Хіба що якусь нещасну скляночку...
— А ти — чарочку.
— А ти — наперсток.
— А ти — краплю.
— А ти й того не зможеш.
— Зможу, скільки мені треба!
— А троянда? — запитав Сергій. Тут ми обидва розсміялися.
— Вона випиває цілу склянку на день, — пояснив я.
— Побачимо, що з того буде, — з сумнівом сказав Сергій. Один за одним бігли дні, гілочка жила собі у пляшці і вже
починала мені обридати. Воду тепер змінювала сестра Марійка. Якось у вихідний день вона мені сказала:
— Ану, ледарю, поглянь на свою троянду. Я поглянув.
— Ну? Чого на неї глядіти? Така, як була.
— А ти подивись краще. Я подивився краще і побачив, що гілочка
пустила корінець. Біленький, у волосинках, як хвостик манесенької редьки. Я зрадів.
— Ах ти ж, трояндочко! — сказав я. — Яка ти у нас ростеш розумна. Ах ти ж, мо-лодчиночка!..
— Ти б не базікав, а пересадив її у горщик.
— Ти що! Вона у горщику пропаде.
— А ти гадав, що вона завжди у пляшці ростиме?
Марійка і мама кудись пішли. Я замислився. Горщик у мене був, землі накопати — справа нехитра. Але як туди пересаджувати рослину?
І в цей час прийшов Сергій.
— Що, знов на троянду дивишся? Ти це облиш. Підемо краще надвір, погуляємо.
— Пішли, — кажу. — Тільки я зараз не можу. Мені треба троянду пересадити в землю. Вона вже коріння пустила.
Сергій узяв пляшку до рук, уважно роздивився корінець і з.повагою запитав:
— А вона не почекає, поки ми погуляємо?
— Хтозна. Може й почекає. Я побіжу спитаю у Ніни Василівни.
— Побіжи. А знаєш що, — сказав Сергій, — якщо ця гілка така вже нетерпляча, то ми її удвох швидше пересадимо. А тоді вже й гуляти.-
— Добре! — гукнув я і побіг до Ніни Василівни, а Сергій залишився мене чекати.
Ніна Василівна прийшла і уважно роздивилася корінець троянди.
— Треба пересаджувати, — сказала вона. — Ви спочатку накопайте землі, щоб була чорна, пухка і волога. А тоді один триматиме над вазоном гілочку, а другий насипатиме землю. Дивіться, корінець треба накрити ось до цього місця. Розумієте?
— Розуміємо, — сказали ми.
Підходящу землю ми знайшли у сусідньому дворі. Щоб не смітити в кімнаті, винесли горщик і гілочку в пляшці надвір і вже там пересадили. А потім принесли троянду до кімнати, поставили на підвіконня і полили водою. Ми були дуже задоволені своєю роботою.
— Нехай росте! — урочисто сказав Сергій і поводив над трояндою руками, наче чаклував. Потім він спитав:
— Як ти гадаєш, вона здорова виросте?
— Ого-го! — відказав я. — Якдім!
— А може, на цілий кілометр?
— Може. Тільки треба добре поливати.
— А що ти з такою здоровою робитимеш?
— Полізу на небо.
— А потім?
— А там спіймаю хмарку, сяду на неї верхи і попливу.
— Куди?
— Хтозна-куди. До баби яги.
— А що ти з ягою зробиш?
— Зажену в діжку, зверху заб'ю кришкою і поштою відішлю.
— Кому?
— Тобі.
— А я її віддам дядьку Трохиму.
— А вона його з'їсть.
— То й нехай.
Поки ми отак розмовляли біля троянди, мама і Марійка повернулися додому, і настав час обідати. Ми домовилися, що гулятимемо після обіду, і Сергій пішов.
Обід був смачний. Холодний борщ, а на друге вареники з м'ясом. Потім я ліг на кушетку і, чекаючи Сергія, став дивитися на троянду. Вона стояла у вазоні біля розчиненого вікна. З вулиці віяло тепле літнє повітря, і троянда задумливо ворушила листячком.
"Цікаво, а яка вона справді виросте?" — подумав я. І раптом помітив, що троянда росте. Просто на очах! Вона швидко тяглася вгору, і ось уже гілочка перетворилася на стовбур, а замість листочків з'явилися справжні віти. Верхівка торкнулася стелі, і вся кімната сповнилася шелестом густого темного листя.
Гілки трояндового дерева стиха погойдувалися, приховуючи щось у своїй гущавині. Я придивлявся: що б воно там могло бути? І побачив мавпу. Звичайну мавпу — невеличку, рудувату, яких чимало в нашому зоопарку. Зачепившись хвостом за гілку, вона висіла вниз головою і дивилася просто на мене крізь великі окуляри.
— Киш! — гукнув я. — Троянду зломиш!
Мавпа перескочила на іншу гілку, показала мені язика і сказала:
— Карбюратор.
Я погрозливо махнув кулаком. Тоді мавпа показала мені дулю. Я дуже розсердився і почав мацати навколо себе, чим би в неї кинути. Та мавпа раптом зняла окуляри, зіскочила на підлогу і підбігла до кушетки. Шарпнувши мене за сорочку, вона розчаровано сказала:
— Тю, він спить!
Я спритно вдарив її подушкою і прокинувся. Біля мене стояв Сергій і репетував:
— Чого ти б'єшся? До нього приходиш гратися, а він подушками б'ється!.. А то як дам!
Я сів, протер очі і дуже здивувався:
— Хіба я тебе бив?
— А кого ж І
— Мавпу!
— Яку мавпу?
Я подивився на троянду. У вазоні стояла маленька гілочка.
Вона анітрішечки не виросла.
— Це мені приснилося... — сказав я.
— Ти що, завжди б'єшся подушками, коли тобі щось сниться?
Нарешті Сергій перестав сердитись.
— Ні, це тільки сьогодні. Мені приснилося, наче якась мавпа смикає мене за сорочку.
— Ну, коли вже тобі серед білого дня мавпи сняться, то погані твої справи. У війну гратимемо?
но
— Можна... — погодився я.
— Валька, а ти б пішов на війну? — спитав Сергій.
— Ого! Ще й як! Кулеметником. Тільки тра-та-та-та-та! А вони падають!..
— А я в кінноту! Ех, мчиш, грива в'ється, а шабля тільки — рраз, рраз!.. А вони падають!
— А нас би на війну не взяли, — зауважив я.
— Нічого! Взяли б! Читав, як у громадянську? Альошка Богунець.
— А ще був син Таращанського полку.
— От бачиш. Тільки, поки буде справжня війна, ми, мабуть, повиростаємо.
— Аз ким вона буде?
— З фашистами, з ким же ще! Ну, з буржуями. З різними біляками.
— Мабуть, повиростаємо, — погодився я.
— То пішли грати?
Сергій заздалегідь озброївся кривим дрючком, що був у нього за шаблю, і цуркою замість пістолета. Я взяв палицю, яка служила мені і рушницею, і гарматою, і кулеметом.
За півгодини ми знищили безліч ворогів. Потім я погодився, що мене тяжко поранять, а Сергій врубається в гущину ворожих лав і мене врятує.
Нам довелося повернутися до кімнати, бо там було велике дзеркало. А хіба ж цікаво грати у війну, коли ти падаєш поранений і себе не бачиш! Ми з Сергієм падали тільки перед дзеркалом. І стежили, щоб падати красиво, по-справжньому, як у кіно.
Так от, відбиваючись від ворогів, що оточили мене з усіх боків якраз біля дзеркала, я відчув, як щось гаряче обпекло мені груди. То була ворожа куля. Не випускаючи кулемета, я схопився однією рукою за груди, на мить завмер і потім, спираючись на кулемет, заточився на підлогу.
Я впав на спину. Моя мускуляста і мозолиста рука відкинулася вбік, все ще стискаючи кулемет. Друга рука красиво лежала на грудях.
Оточений ворогами, я знепритомнів. Але Сергій забарився
Його не видно було з-за столу. Тому я швиденько підвівся на ноги, щоб з'ясувати, у чому справа.
І що ж я побачив! Сергій, мій бойовий друг, стояв біля підвіконня і зосереджено розглядав китайську троянду. Він забув про мене.
— Оце так! — обурився я. — Тут, як якийсь дурень, лежиш з дірою у грудях, а він і не думає рятувати!..
— Валька, вона гине! — крикнув Сергій.
Я миттю опинився біля нього.