Після другого кухля Рубильник повеселішав і спитав:
— А ти, батя, ким будеш? Багатенький Буратіно?
— Слюсар я, сантехнік, — скромно опустив очі агент.
— Ги-ги! — реготнув Рубильник: так він йому й повірив! Але вголос нічого не сказав, бо відчув: тут можна погріти руки.
— Чого тут балакати, — кивнув агент на чергу, — ходім, у ресторані посидимо, поговоримо про життя.
"Здається, щось накльовується!" — зрадів Рубильник, і вони подались до ресторану "Затишок", найкращого в містечку…
Тепер Рубильник був у Z-003 в руках — він заковтнув наживку! І, щоб не затягувати справи, агент уже після другої чарки заговорив про клей.
Спочатку Рубильник відмовчувався, потім віднікувався, та коли сантехнік запропонував йому за кожну краплину клею по десять карбованців, подумав: "Ото щастя підвалило! За поганий смердючий клей — така грошва! Все чисто, благородно, бери грошики й катай на південь, до моря й пальм! Але якщо йому так уже потрібен цей клей, дивись, не продешеви!"
— Нема дурних! — підвівся, вдавши ображеного, Рубильник. — За такий товар — жалюгідні копійки…
— Стривайте! — злякано схопив його за рукав агент, — Ваші умови?
Рубильник над усе боявся продешевити, тож тільки незрозуміле поворушив пальцями в повітрі.
— Двадцять? — пильно глянув йому в обличчя Z-003.
Рубильник заперечливо хитнув головою
— Сорок! — відразу перескочив через десятку сантехнік.
"Тримайся, щасливчику, тримайся!" — подумки стримував себе Рубильник, якому вже кортіло заплескати в долоні від радості. Та коли агент назвав цифру "сто" — нерви його не витримали! Він підскочив і, ковтнувши пожадливо слину, вигукнув:
— Згода!
— Тоді рівно о шостій я чекатиму вас у сквері, на третій від входу лаві. Ви приносите клей, весь, до крапельки, а я гроші! — І вони вдарили по руках, обоє вкрай задоволені собою.
У цю мить з підвіконня за їхніми спинами знявся горобець, який тихо сидів під час усієї розмови ділків, і полетів на розшуки лейтенанта Євдокименка…
Розділ тринадцятий
БЕГЕМОТ У ПАСТЦІ
Хіба можна собі уявити хлопця, котрий спокійнісінько десь сидів би, коли навкруги таке діється? Тож не дивно, що Христофор, Васько та Бевзь — пробачте! — Семен досить скоро почали непокоїтись.
— І скільки можна чекати отого вашого Бублика? — першим не витримав Семен. — Сидиш отут, скнієш, а там, може, світ перевертається!
— І не кажи! — зітхнув Христофор.
— Нема чого тут стирчати. Давайте хоч до печери збігаємо! — запропонував Васько.
— Навіщо? — здивувався Семен.
— А туди зараз може навідатися хтось із твоєї компанії.
— По-перше, — образився Семен, — вони мені вже більше не компанія! А по-друге, що їм там робити?
— Та хоча б випити, адже там горілка, — пояснив досвідчений Васько.
— Щось у цьому є, — підтримав друга Христофор, а Семен лише захоплено глянув на Васька: диви, який малий, а метикований.
Невдовзі хлопці вже сиділи в густому чагарнику неподалік від печери. Сидіти мовчки, без жодного руху було страшенно важко: то спина починала свербіти, то в носі лоскотало, аж сльози наверталися. Та хлопці мужньо терпіли все, аби не викрити себе.
Так вони просиділи, напевне, з півгодини, і Христофор, терпець якому увірвався, хотів був уже запропонувати кинути це діло, коли раптом з-за кущів навпроти виткнулася голова.
— Бегемот, — прошепотів Семен.
Голова покрутилася навсібіч, покліпала вицвілими безбарвними очицями, і з-за кущів видерся один з колишніх Семенових дружків, пом'ятий і скуйовджений, з'їхав по схилу на дно ярка й подряпався по стовбуру осики до печери. І тільки-но він зник в отворі, як Васько ліктем штурхонув Семена й гарячкове зашепотів:
— Він у пастці! Треба лише вибити з-під стовбура підпорки — і все!
Христофор та Семен відразу зрозуміли хитрий Васьків план. Всі троє по-пластунськи вибралися зі своєї схованки й підповзли до стовбура. Семен ухопився за гілляки своїми дужими руками, а Христофор та Васько навалилися на осику.
— Раз, два, три! — пошепки скомандував Васько, і Семен висмикнув підпорки.
Стовбур натужно зарипів, повільно хитнувся — і враз гухнув на стінку яру, щільно закривши вхід у печеру. Лиш невеличка хмарка куряви знялася.
— Все! — витер спітніле чоло Христофор, і хлопці всміхнулись один одному.
І наче у відповідь йому із печери почулися несамовиті зойки, щось важко загупало. Це замурований там Бегемот волав від переляку й з розгону кидався плечем на стовбур, який навіть не ворухнувся. Нараз Бегемот отямився й затих, прислухаючись: мабуть, почув голоси. Виглянувши у невеличку шпаринку, він побачив хлопців, а з ними — Сема.
— Ану, пацани, кидайте жарти, а то!.. — люто загукав він.
— А ти спершу вийди! — підморгнув хлопцям Васько.
— У, придурку, дожартуєшся в мене! — оскаженів Бегемот. — Та коли я вийду, тебе ж мама рідна не впізнає, жоден годинникар не збере по деталях! — І він з потрійною енергією знов навалився на стовбур. Дарма! Осика усією своєю багатолітньою вагою намертво запечатала печеру.
Тоді Бегемот спробував підкопатися під стовбур, але тільки обламав нігті. Це й зрозуміло: адже стінки печери, як ви пам'ятаєте, були сухі й тверді, наче камінь.
Нарешті злодій збагнув, що без сторонньої допомоги йому ніяк не вибратись, і вирішив змінити тактику.
— Ну, годі вже, пустунчики, — лагідно за лебедів він. — Я оцінив ваш жарт. А ти, Бевзику, виявляється, розумничок! Таку штукенцію утнув! От розповім корешам — ох і посміються! Гаразд уже, випускайте мене, а то тут темно.
— Так зразу, — хмикнув Семен, — розігналися! Ніякий це не жарт!
— Ти що варнякаєш?! — злякався Бегемот.
— А те, що чуєш, — відказав Семен. — Попосидь трошки, скоро за тобою приїдуть і відвезуть, куди слід.
— Так ти своїх продаєш?! — знов загупав Бегемот у стовбур. — У-у! О-оо! А-аа!
— Гупай, гупай, — посміхнувся Семен. — Може, голову розгупаєш та не брехатимеш більше.
Бегемот покинув гупати і знов заговорив улесливо:
— Та ти що, Бевзику, хіба я колись тобі брехав?
— А приймач? — крикнув той.
— Ну, е-е… — спершу розгубився Бегемот. — То був лише жарт. Розумію, не дуже вдалий, не те, що твій із стовбуром. Ну, можеш більше грошей не давати, згода?
Але відповіді не було.
— Ну, хочеш, я тобі й ті, що давав, поверну? — піддобрювався Бегемот. — Навіть іще підкину, га?
— Не треба йому ваших грошей! — встряв у розмову Христофор. — Краще мій клей віддайте!
— Ага, — кивнув Семен, — де клей сховав?
— Який клей? — Бегемот удав, що здивований.
— А той, за допомогою котрого ви з Рубильником магазин пограбували! — сердито відрізав Семен.
— Та я не грабував! — заскиглив Бегемот. — От слово даю, не грабував! Це мене Рубильник клятущий змусив. А сюди я прийшов, щоб усе забрати й віднести в міліцію! Ви мені своїми жартами не даєте почати нове, чесне життя! — І він голосно зарюмсав.
— А що, може, він правду каже? — пожалів злодія Христофор. — Може, випустимо?
— Та ти що?! — обурився Семен. — Він тобі таке потім зробить, і радий не будеш!
— Не зроблю, ой, хлопчики, дорогесенькі, не зроблю! — ще голосніше забідкався Бегемот, відчувши, що хлопці вагаються.
На цей раз і Семен трохи засумнівався. Він почухав потилицю й мовив:
— Гаразд, ти почекай трохи, ми з одним чоловіком порадимось.
— З яким іще чоловіком? — перелякався Бегемот.
— Є в нас один, академік знайомий. Він клеєм дуже цікавиться.
— Клеєм? — перепитав Бегемот. — Та що вони, подуріли на цьому клеї? То якийсь сантехнік за нього золоті гори обіцяє, то академік цікавиться…
— Сантехнік?! — аж підскочив Христофор. — Який сантехнік?!
— А хто його зна, — відказав Бегемот. — Мені про нього Рубильник розповів. Вони десь на вулиці познайомились, і той пообіцяв Рубильникові по сотні за кожну краплину клею, йолоп! Оце сьогодні вони о шостій зустрічаються у сквері й торгуватимуть клей. То, може, випустите, га? — спитав Бегемот знову, але хлопці його вже не чули: вони щодуху мчали до містечка.
Розділ чотирнадцятий
"ВАША ВЗЯЛА! ЗДАЮСЯ…"
Ніхто, ніколи й нізащо в світі, напевне, не зміг би здогадатися, що за третьою від входу лавою, де мала відбутися зустріч суперагента з Рубильником, у гіллі розлогої верби замаскувався… лейтенант Євдокименко!
Так, так! І в цьому нема нічого дивного. Адже Яким Якович із раннього дитинства почав готувати себе до майбутньої роботи і зрештою так досконало оволодів усіма її хитрощами, що йому нічого не варто було замаскуватись навіть на голому місці.
І от зараз життя змусило лейтенанта Євдокименка продемонструвати свої здібності в усій своїй красі.
Задум Якима Яковича був простим і водночас мудрим. Суперагент та Рубильник мали зустрітися на лаві під лейтенантом — про це йому сповістив електронний горобець! — отже Якиму Яковичу лишалось тільки дочекатися їхньої появи і, коли Рубильник передасть у руки Z-003 клей, взяти його на гарячому.
Лейтенант Євдокименко спокійнісінько чекав, грівся на лагідному вересневому сонечку й уважно позирав на вхід до скверу.
Аж ось на алеї з'явився Z-003! На цей раз, як відзначив лейтенант, він знову змінився і був уже не сантехніком і не академіком, а звичайним заслуженим пенсіонером, що прийшов посидіти в сквері й подихати п'янким осіннім повітрям. Суперагент, човгаючи ногами, прочапав до лави й, важко кахикнувши, сів. Потім розгорнув газету, в якій заздалегідь проколупав дві дірки для очей, і, в даючи, ніби читає, почав пильно роздивлятися навкруги.
Рівно о шостій з-за дерев у кінці алеї вигулькнула постать Рубильника. Він весь час озирався, і такий був у нього зляканий вигляд, що він помітив агента лише тоді, коли той підвівся йому назустріч і промовив:
— Молодий чоловіче, вечір добрий! Посидьте з дідусем, якщо не поспішаєте.
Рубильник злякано блимнув на агента, не впізнав його й кинув:
— Одчепися, діду! Теж мені, знайшов компанію!
Та коли Z-003 підморгнув йому — мовляв, усе гаразд! — Рубильник упізнав колишнього сантехніка й гигикнув:
— Ну, ти даєш, батя!
Вони потиснули один одному руки й сіли на лаву.
"Ну от, — подумав спокійно лейтенант, — ще кілька хвилин — і справу закінчено!"
— Товар принесли, молодий чоловіче? — приступив до діла агент.
— А чого б я приходив! На тебе помилуватися? — вишкірився Рубильник.
Він видобув з кишені невеличку плескату пляшечку від потрійного одеколону з густою зеленкуватою рідиною.
Очі агента хижо зблиснули, й він потягся рукою за дорогоцінною пляшечкою, але Рубильник спритно сховав клей у кишеню:
— Ша, батя! Без рук! Спершу — гульдени.
— О, пробачте, — трохи знітився агент, — ось вони, ось! — І заходився витягати з кишень піджака тугі пачки.
— Скільки тут? — від такого видовища Рубильник аж очі витріщив і у вухах йому разом із шелестом грошей залунав лагідний шепіт морських хвиль, гомін південних пальм і ревисько ресторанного оркестру.
— Вистачить, — відказав недбало Z-003, — як і домовлялися: крапля — сто карбованців.