I ще перепiлок дав. Я тобi з кашею зварив.
На мить дядько насупився, та зразу ж махнув рукою.
— Шкода. Хотiв на Подiльському торжищi продати. Поспiшив ти, Пiвнику. Ми добру монету втратили...
Порося виявилось навдивовиж веселе i, не дивлячись на своє свинське походження, охайне. I одну дивну здiбнiсть виявив хлопчик у поросяти — воно мало незгiрший нюх, нiж Реп'ях.
Вiн це помiтив при такiм випадку.
Якось малий розмочував, за наказом дядька, шмат волячої шкiри для лагодження збруї.
Вiн поклав її у траву i наказав Реп'яху вiднести до iстобки. Так, заради забави. I пес поволочив шкiру не стежкою, а просто вгору, по схилу.
А порося припнув до лiщинового куща, коли спускався з цебром до джерела.
З повним вже цебром Пiвник пiднявся до поросяти, вiдв'язав його i попрямував до стежки.
Та порося зарохкало, заметушилося i потягло хлопчика вгору по схилу. I п'ятачком нишпорило по травi, принюхувалось, наче шукало слiди Реп'яха. I таки повело до iстобки точно по Реп'яхових слiдах.
Тодi малий намочив ганчiрку рештками житнього кисiлю i потягав ганчiрку подвiр'ям, а потiм закопав у пiсок.
А рештки кисiля на пальцi дав понюхати поросятi.
Порося кувiкнуло i кинулося подвiр'ям бiгати i нюхтити землю, поки вiднайшло мiсце схованки.
I порося вiн назвав Ходою. Як ото в старiй загадцi:
Хода ходить,
Виса висить.
Виса впала,
Хода з'їла!
З часом Пiвник зауважив, що Хода також, як i Реп'ях, виконує накази: "Стiй. Лежи. Вiзьми..."
Але часом на порося нападали такi веселощi, що воно ставало просто скажене, розбишакувало, як тiльки могло.
Добре, якщо це траплялося бiля iстобки, або десь на вигонi...
Зовсiм iнше, коли це находило на порося в мiстi.
Городник на той час приставив дядька Пiвня на подвiр'я будови Софiйського собору.
Добрий гостроверхий паркан з усiх бокiв огороджував величезну будову.
А всерединi огорожi i пiдневiльнi холопи, i вiльнi смерди, i запрошенi майстри-мулярi вiд зорi до зорi невтомно зводили будову.
Хiба що трохи випадало їм подрiмати пiсля обiду, поки годували та перепрягали коней.
Отут зводились рожевi мури майбутнього найбiльшого собору, а навколо них кипiла напружена праця багатьох сотень людей.
Таке ж полчище людей, що товклись бiля мурiв на пiдмостинах, пiдвозило все потрiбне для будови. Це були i дошки для опалубок, i найрiвнiшi, найкращi стовбури дубовi, вистоянi не один рiк.
Вози дзвiнкої рожевої, жовтої та червоної цегли-плинфи, що скорiше нагадувала короткi товстi дошки, дике камiння, брили пiсковику i темновишневого шиферу.
Звозили на подвiр'я i перепаленi брили вапняку, трощили їх молотами i скидали у воду в довгi глибокi ями. Шипiла, кипiла, вирувала бiла вода, i над ямами клубочилась молочно-бiла пара.
Ще привозили вози перепаленої битої цегли — її додавали до розчину вапна.
Не вся плинфа була привiзна На пiвнiч вiд мурiв майбутнього храму конi i люди мiсили глину для цегли. Холопи носили вироблену глину цеглярам, а тi вже заправляли глину в дерев'янi форми, вирiвнювали дощечками-правилками, посипали бiлим висiяним пiском. I швидким, вiдпрацьованим порухом перекидали форму на вирiвняну землю. Таке справжнє цегляне поле розляглося за будовою. Цегла на землi пiдсихала, твердiла, i вже затвердiлу її закладали в гончарну пiч. За печами були гончарнi майстернi та склодувнi. Там робили посуд i глечики-голосники, щоб потiм замурувати їх у стiни i щоб вони посилювали людський голос. I надсилали його у найпотаємнiшi закапелки будови.
Склодуви варили кольорове скло, виготовляли скло iз золотом для майбутнiх мозаїк, i просто непрозору кольорову пасту — смальту. Ще казали, що там склодуви робили посуд i прикраси склянi — перстеньки та обручки.
Отож, городник поставив дядька Пiвня i ще двох холопiв возити пiсок до склодувної майстернi.
Талець сидiв з повередженою ногою i готував їжу. Тому хлопець мав змогу i до мiста пiти, i роздивлятись на все, що там дiялось, скiльки душа бажає.
Дядько брав його з собою. Пiсок копали пiд горою за Боричевим Током. Там же, пiд горою, просiвали зразу через решето бiлий, як снiг, пiсок.
Щоразу вони проїздили повз мiдних коней на Бабинiм Торжку. Злетiли вони над старовинним торжищем!
А якi вiзерунки виведенi навколо вiкон Ольжиного палацу! I смарагд та золото на сходинках Володимирового.
В такi походи Пiвник часом i Ходу з собою на повiдцi тягав.
На подвiр'ї Софiйської будови, на захiдному краю, стояв великий тризрубний будинок. Там списували книги i малювали iкони.
Отож, дядько з малим привезли пiсок для склодувiв.
На подвiр'я Софiї зразу ж за ними приїхали вершники i кiлька пiших погоничiв придибало. Всi одягненi по-степовому.
Погоничi затягли на подвiр'я будови в'ючних кошлатих верблюдiв.
Як потiм Пiвник довiдався, вони привезли земляну червону фарбу з далекого степового Лiвобережжя.
Вiд споглядання горбатих кошлатих велетнiв Пiвнику дихання збило.
Малого найбiльше вразили горби. Сiдай мiж них — i сiдла не треба! Шия вигнута, як у лебедя. Але ж товстенна i мiцна!
Такому, як Пiвник, можна й у вигинi шиї примоститись.
Вiн стояв i роздивлявся на степових дивних, химерних велетнiв, аж рота розкривши.
Ну, й руку з повiдцем послабив. I не звернув уваги, так захопився, що повiдець висмикнувся iз пальцiв.
I поспiшив нестримний Хода вперед та вперед, бо його рожевий п'ятачок вловив чудовий кислий, такий смачний запах вiвсяних висiвок, намазаних на телячу шкiру. Бо кушнiри готували дорогоцiнний матерiал — харатею-пергамен для списування книжок.
Реп'ях, вiдтодi, як Пiвник придбав Ходу, повсякчас був поруч при поросятi. Хоч його i вивчив для полювання дядько Пiвень, та все ж вiн був iз породи пастуших собак. Тепер йому було кого доглядати i берегти. Реп'ях застережливо гавконув i кинувся за Ходою. А неслухняний Хода побiг по вогкiй плинфi. I добре слiди ратицями карбував по глинi, за ним пес пострибав — теж слiди ставив.
Хлопчик, не тямлячи себе вiд жаху, мов увi снi, теж побiг по плинфi.
Знав, що чинить страшну шкоду, а про те — не мiг спинитись. Стрибав i стрибав по плинфi. Гонитва тривала недовго, але Хода, Реп'ях i хлопчик позначили чимало цеглин.
Дядько Пiвень стояв перед митрополичим чоловiком i покiрно опустив голову.
Йому протягував служка того чоловiка церковного дощечку з надряпаними по восковi знаками. Скiльки плинф зiпсували слiдами Хода, скiльки Реп'ях, а скiльки необачний небiж, i скiльки плинф розваляла весела компанiя. Усе було списано — до єдиного слiду.
— У тебе є грошi сплатити збитки?
— Немає. Я боярський боржник.
— Тодi, крiм княжого уроку, ти ще вiдробиш два тижнi!
— Спасибi за ласку. — Дядько низько, низько вклонився митрополичому чоловiковi, i його служцi. Набагато нижче, нiж треба їм кланятись.
А малий знав, що дядько так низько кланяється, щоб не було видно, як у нього побiлiли стиснутi губи. I щоб цей посiпака, наглядач чортiв, не примiтив, як шаленою люттю наливається погляд Пiвня...
Дядько лише двiчi оперiщив батогом небожа. Крiзь стуленi зуби процiдив:
— Бiгом додому! Та не трапляй менi на очi, поки не вiдiйду... Прости мою гнiвливiсть, Боже! — I вiн тричi широко перехрестився.
Малий тiкав вiд будови храму, немов за ним гналися чи вовки, чи болотнi духи. А повiдець Ходи стискав iз такою напругою, що нiгтi збiлiли. Шкiра на плечах i спинi, руках палала, мов обварена окропом.
В iстобцi малий допомiг Тальцю куховарити, помив посуд, наносив воду... I тiльки тодi, коли побачив, що iз Золотих ворiт виїздять їхнi конi, схопив торбу та й побiг на Оболонь. Туди мали вигнати коней Будий ще й четверо їхнiх холопiв.
Звичайно, Ходу вiн потяг за собою, i Реп'ях з ними подався.
Вечiр западав швидко, i в тернинах на схилах пробували голоси солов'ї. Вже пiдходив кiнець їхнiх спiвiв, все менше й менше чулося спiвакiв у синiх густих сутiнках.
Малий прив'язав до куща порося i полiз до теплої, майже гарячої води. Вiн печерував. Все брав: i рибу, i ракiв, що траплялися i самi йшли в руки. Отож, коли пастухи пригнали коней, мав цiлу купу риби i ракiв. Холопи зрадiли, як малий принiс свою рибу, i посадовили до свого гурту. Дядька з них нiхто не жалiв, що йому додалося роботи. I малого не лаяли. Тiльки один митрополичий чоловiк у всiх викликав злостивiсть. Тiльки шукає, де б здерти шеляги й вивiрки. Хiба не однаково, чи буде там поросячий знак, чи собачий, чи п'яти людськi? Все одно плинфа пiде у мур, заллють її вапном i хто її бачитиме? Пiвник теж так думав. Але вiн особисто вирiшив, що таку покару наклав наглядач тому, що ця плинфа була призначена для храму. I дiйсно, плинфа зi слiдами Пiвникових п'ят i ратиць Ходиних потрапили в мури Софiївського собору. А плинфи iз слiдами Реп'яха вiдвезли до Золотих ворiт i поклали в мур на другому поверсi над брамою, де незабаром мала пiдвестися надбрамна церква.
Що це — щира правда, можна було переконатися в Софiївському музеї, бо в експозицiї протягом багатьох рокiв були виставленi плинфи iз слiдами ратиць i дитячої ноги. А плинфи iз слiдами Реп'яха знайшли при розкопках Золотих ворiт у 1980 роцi, коли готували реконструкцiю цiєї споруди.
БIЙКА НА ПАСОВИЩI
Наближалося свято Купали, i по всiх церквах, мурованих на Горi, по дерев'яних — на Подолi, попи-греки i нашi почали проповiдувати проти поганських старих звичаїв. Застерiгати проти хороводiв i купальських вогнищ, проти бiсiвського спiву, танцювання та стрибання через вогнища. Митрополит призначив на Купальську нiч всенощну службу в церквах i передав у наказ калугерам своїм, себто попам, щоб споглядали, хто з прихожан не з'явиться на молитву. Але простi люди, особливо на Подолi, на Копировiм кiнцi, ще за день, потихеньку вийшли з мiста. I пiшли у вiддаленi дiброви до потаємних лiсових ручаїв, рiчок та озерець. Дядько Пiвень був у розпачi, вiн хотiв iти на всенощну до Десятиної церкви. Та не приведеш iз собою всiх боярських холопiв туди. Та й хто глядiтиме-за кiньми i самою iстобкою, за припасами, зрештою? Лишити холопiв — без сумнiву — подадуться на iгрища бiсiвськi, а полоненi можуть втекти. Тодi Пiвень мучаючись, i клянучи долю, попрохав огородника на Купальську нiч потримати у стайнi пiд замком Ляха i Нiмця. Вiн також вирiшив коней не гнати на пасовища, а тримати на конов'язi. А робiтникiв-холопiв городник йому порадив не утискати i не неволити, нехай буде Богу щира молитва одного Пiвня, нiж шамотiння дюжини байдужих холопiв.