Не вистачало повітря. А сагдич обернула її на схід сонця і стала голосно читати молитву. Медже повторювала слова. Глухо бринів під серпанками її голос, зривався, тремтів, запинався.
— Амін! — нарешті сказала сагдич. — Аллах із вами.
І коли сагдич урочисто вийшла з кімнати, Медже звернулася до подружок і заспівала, задихаючись у темряві серпанків, своєї прощальної пісні:
Троянда випала з вінка,
Як з неба зірка впала.
Прощайте, подружки! Тяжка
Туга за серце взяла.
Прощайте, сестри, кращих мрій
Таїнники глибокі!
3махніть росинки-сльози з вій,
Красуні чорноокі.
Востаннє мене обійміть,
Як сестри, дружно й міцно,
Кого образила — простіть
3а слово ненавмисне.
Дружки мовчки зітхали і тихенько плакали під фередже.
— Ой тіточко Медже, як я сумуватиму за тобою! — раптом скрикнула Субан, стискаючи на грудях рученята.
З-під пурпурного дувака почулося важке зітхання. Плакала й Шафіге, закусуючи кінець фередже, щоб не почула її наречена, а Медже звернулася до неї, своєї названої матері, і заспівала другої прощальної пісні, і голос її тремтів і зривався від ледве стримуваних сліз:
В очах пов'язаних моїх
Блимають буйні сльози,
А серце в грудях молодих
Тремтить листом мімози.
Глухою ніччю став мій день...
Прощай навіки, мaмо!
Я — наче обгорілий пень
Під сіткою маграми.
Так моторошно серед мли.
Гнітять думки-каміння...
Хоч іскру в серці запали
Своїм благословінням.
Ніколи Медже ще не співала з такою хапаючою за серце силою і виразністю. Це не була дзвінкоголоса іволга, ані цикада, огріта сонцем. Співала самотня, скорботна жінка, благала підтримки і допомоги.
І Шафіге не витримала: схопилася з міндера і, ридаючи, пригорнула до себе наречену.
— Медже, дитиночко моя бідолашна, — шепотіла вона, захлинаючись. — Не ремствуй. Не бійся. Адже ж Ібрагім тебе кохає і не дасть тобі загинути. Ну, а якщо Сабіха почне присікатися, вимагай, щоб він збудував собі окрему саклю, як наказує закон, або тікай просто до нас. Ми підемо до мули, до каді [64], до улемів. Ми розлучимо тебе з Ібрагімом, якщо він не спроможний тебе захистити. Ми не дамо тебе катувати, моя горлиця.
Вона пестила пурпурний дувак, повторювала ніжні й безладні слова і довго не могла відірватися від Медже, хоч тричі стукав у двері Ахмет і час було вирушати.
Кінець кінцем отямилася Шафіге, опустила фередже і відступила до вікна. Ввійшов Ахмет і мовчки підперезав Медже срібним поясом [65].
І з сльозами в голосі заспівала Медже, звертаючись до брата, як до рідного батька, своєї третьої і останньої пісні:
Прощай, татуню! Невідомі
Шляхи сповила ніч і мла.
Востаннє в рідному я домі
Твій хліб солодкий зажила.
Троянду з гілки відломило.
Вже їй назад не прирости.
Прийду колись під стріху милу
3гадать дитячії часи.
Та стану вдома я чужою...
Прощай, дитинство, рідний дім!
Завжди, і в щасті, і в покою,
Все сумуватиму за ним.
Не вперше чув Ахмет ці зворушливі слова, та тільки зараз зрозумів всю їх правдивість і глибину. Щось підступало йому до горла і опалило йому лице болем і соромом. Торгувався, тремтів над кожним гасене, але ні разу не замислився, на щастя чи то на горе Медже бере він ці гроші. Та думати було ніколи. І, закінчуючи обряд вінчання, відповів Ахмет нареченій співучим речитативом:
Не залишай нас із сумом в серці,
Не залишай з слізьми в очах.
Спаси тебе від лиха й горя,
Могутній всеблагий аллах!
Нехай пісок в твоїх долонях
Червоним золотом дзвенить,
І під ногою сіра жорства
І під ногою сіра жорства
Якщо я чимсь тебе образив, —
Прости, без гніву нас покинь,
Щоб новий шлях твій сліз не бачив.
Амін!
— Амін! Амін! — зітхаючи, підхопили жінки.
Медже нічого не чула. Як підрізана впала вона Ахметові до ніг і заридала тяжко, несамовито. Її сльозами плакали в цю мить тисячі тисяч мусульманських жінок, проданих батьками у шлюбне рабство, але, звичайно, зрозуміти цього вона не могла. Тільки Горпина мовчки стискала руки під фередже, і їй здавалося, що Ахметова сакля раптом перетворилася на невільницький ринок.
Та думати було ніколи. Жінки підхопили Медже і заспокоїли її. Ахмет прочитав коротеньку молитву і вийшов, а коли жінки знов загорнулися в білі опряди своїх фередже, увійшли чотири брати Ібрагімові з довгими жердинами і прибитими до них дувазарами [66]. Чотири свахи вивели наречену на середину оди, і дувазари замкнулися навколо неї в грезетовий чотирикутник. Свахи підхопили під руки Медже і повільно рушили до дверей, і, пристосовуючись до їх ходи, попливли разом з ними грезетові дувазари. Медже здавалося, ніби вона стоїть на місці в барвистому наметі і тільки підлога пливе у неї з-під ніг.
Надворі вже стояла розкішно оздоблена гарба. І ось зарипіли величезні не мащені колеса. Брати Ібрагімові скочили на коней, не випускаючи з рук дувазарів, і рушила гарба з нареченою, захованою серед тих же барвистих запон. Галаслива юрба поїжджан оточила гарбу. В цю мить служниці винесли подушку з окрайків і кинулися до парубків:
— Купіть! Купіть! Не дорого продаємо! Це ж щастя! — вигукнула одна з них, показуючи подушку товаришам нареченого.
— Скільки? — спинився Мураз, син Бекирів, охорошуючись перед білою примарою у фередже, наче півень, перед куркою.
— Маленький золотий за велике щастя! Вже наша наречена поганого не пошиє. Цілий посаг у подушці, — зацокотіла служниця.
— Ой, дорого!
— Задурно! Дівоче серце в додаток.
— Та ти не скупися, — підштовхнули його товариші. — Запашна троянда завжди колеться.
— Троянда, що віддає чадом та часником, — підібгав губи Мураз.
— Шукай собі кращої! І без тебе знайдуться покупці, — образилася служниця.
— Та добре вже... Давай, красуне. А мо, й не красуня, хто вас зна, бо доводиться вас купувати на совість як кота в лантуху. Лови гасене, — крикнув навздогін Мураз.
— Бери, щоб тобі на ній спалося, як на шпичках держи-дерева, — спритно кинула йому служниця подушечку і сховала золотий під складка ми фередже.
— Муразе! Муразе! Чи довго ти там? — кликали парубки. Мураз прискорив ходу і догнав гарбу, коли юрба молоді перехопила її на розі.
— Стій! Що везете? — питали вони, заступивши дорогу.
— Діжку квашеної капусти з перешумованою бузою, — реготали поїжджани.
— Давайте викуп!
— Не дамо! Розступись! — ревнув Мураз, наїжджаючи на юрбу.
Але молодь міцно поспліталася руками і не відступала ні на крок.
— Не бийтеся об скелі головами на радість шайтанові, — реготали вони — Платіть викуп!
Після довгих розмов поїжджани розв'язали лантух і стали кидати у натовп дешеві хустки й рушники, але викуп здався поганим. Молодь дерла хустки на шматки і топтала ногами. Тоді свахи розв'язали інший лантух і кинули в юрбу кілька чудових іджіарів, поясів і кисетів. Молодь накинулася на них. Знялася бійка, і гарба ще довго не могла прокласти собі дорогу крізь шумну і жадібну ватагу.
— Подушка з подарунками нареченої! — вигукнув Мураз, розмахуючи своєю покупкою. — Великий золотий за велике щастя!
— Бач, який жадібний! Вистачить з тебе й півтора малих, — відповів хтось з юрби.
І під веселий сміх і жарти один з друзів Ібрагімових перекупив у Мураза весільну подушку.
Кінець кінцем гарба зупинилася. Брати Ібрагімові зійшли з коней, не випускаючи дувазарів. Свахи підхопили під руки Медже і повели її, не видиму для гостей, до її нового житла.
На порозі зустріла їх Сабіха, обсипала пшеницею, грошима і підсмаженим мигдалем, потім повела до пишно оздобленої оди і посадила на покуття. Хтось з жінок трохи підняв край дувака, і Сабіха вклала їй в рот ложку меду і масла, потім випила з майбутньою невісткою кави і вийшла, а свахи скинули з нареченої дувак, маграму і фередже, залишивши на ній тільки прозорий газовий серпанок.
Почалося частування. Сабіха хотіла засліпити гостей: жирний плов, шашлик, рижові запіканки з горіхами та цукатом змінялися ніжною баклавою, варенням, дрібним мигдалевим печивом і коржиками. Добре поласували свахи і гості, але наречена не доторкнулася ні до чого.
На чоловічій половині свято розгорталося трохи інакше.
Вдосвіта прокинувся Ібрагім і, поки служники прибирали і оздоблювали саклю, пішов до старшої одруженої сестри, і, як годиться, намагався не показуватися людям. Там сидів він, аж доки куєв-баші [67] сповістили його про приїзд нареченої і принесли йому весільну подушечку. В дорозі її ще тричі перепродували, щоразу збільшуючи ціну, і кінець кінцем вона потрапила до Ібрагіма за цілих п'ять гасене.
Викуривши наргіле, куєв-баші повели Ібрагіма додому. За звичаєм, коли б не відбувалося весілля, взимку чи влітку, в холод чи в спеку, наречений мусив голитися і одягатися на своєму дворі просто неба. Один з куєв-башів точив на ремені бритву, другий милив мило, а гoляр, повівши один раз бритвою по Ібрагімовій щоці, кидав бритву і починав танцювати. Гості стояли навкруги широким колом і плескали в долоні, відбиваючи такт; а голяр знов брався голити Ібрагіма і знов кидав бритву, щоб танцювати. Коли Ібрагім був поголений, кожен кинув голяреві на дзеркальце по кілька дрібних монет, а куєв-баші піднесли йому вишиваний рушник — подарунок від нареченої. Потанцювавши ще трохи, голяр непомітно зник, а товариші почали одягати Ібрагіма, оточивши його колом з запаленими свічками. Кожен стежив, щоб вітер не згасив його свічку, бо це вважалося за погану прикмету.
Коли Ібрагім був готовий, один з куєв-башів накинув йому на плечі шаль і запросив старого поважного родича за весільного батька. Наречений вклонився йому до землі і поцілував руку. Весільний батько благословив Ібрагіма, і куєв-баші повели його до матері. Музики вдарили марш. Куєв-баші підтримували Ібрагіма під лікті, а він не підводив очей і йшов повільно, схрестивши руки на грудях, як на молитві.
Сабіха урочисто підвелася з міндера і простягла руки над головою сина. Низько вклонився матері Ібрагім, поцілував край її одягу і обійшов гостей, цілуючи кожному руку, потім повернувсь до селямлику [68].
Підноси печива та різних ласощів стояли там на низеньких столиках вздовж міндерів, а посередині поклали три подушки на килим. На середню сів Ібрагім, схрестивши по-східному ноги, а праворуч і ліворуч від нього розташувалися куєв-баші. За звичаєм, Ібрагім сидів нерухомо, не підводив очей і ледве чутно відповідав на привітання. І, за звичаєм, приятелі його намагалися пожартувати з ним, а куєв-баші вчасно вгадати їх жарти і захистити від них нареченого.