Якісь дівчатка сиділи біля труни і немов куняли. А одна то все рукою одводила ялинові гілочки, бо вони, як живі, ворушилися і дрібненько дрижали. Там якісь гілки, наче лапи ведмежі, мабуть, соснові, закривали від нас дядькову голову, а хотілося побачити, який дядько мертвий.
— А дівчатка, сиріточки, вже одплакали, одголосили, сидять, як намальовані.
— Та то ж не його, не його.— Дядько Семен повернув голову трохи пряміше, але однаково вгору тримав.
Щось там з машиною зробилося, бо зупинилась. Дядьки забігали кружка, нахилялися одне до другого, головами кивали, але не чути було, аби хто щось казав.
— Ой, чого ж це вони поставали, на горб виїхавши?
В тітки Л іди Порохнючки лице таке, що як вона плаче або сміється, то очі геть ховаються у зморшках-борозенках, начеб у неї на лиці шкіри більше, чим треба. І голову набік отак бере. Але нічого, добренька тітка, ми її знаємо. І аж не віриться, що дядько Семен їй життя "зіпсував". То це ж вона й запитала, чого машина спинилася.
— Ти, де це ти там сховався? — Дядько Семен пошукав мене під ногами.— Добре на дядька Петра дивися, ти ж про нього писав.
— І звідки це дітвори стільки набралося? — Тітка Кисели-ха попробувала ногами поворушити, але з одного боку я сидів, а з другого Петро Андрієць,— не пускали.
І як дядько Семен таке сказав, мене аж колючим чимсь і гарячим обсипало. Бо я вже й забувся, що таке було. Приїжджав у село з газети такий маленький горбоносий чоловік, букву "р" погано вимовляв. А вчителька показала на мене: "Он він може написати".
І пішов я до дядька Петра Кравчука у вихідний день. А він вагарем у колгоспі працював, хоч і на пенсії. То я щось м'явся, м'явся і ніяк не знав, про що питати у дядька. А він тоді: "Я тобі напишу, що в мене і як було, а ти взавтра забіжи, я оддам".
А потім у газеті нарис надрукували. Як я з дядьком ходжу по колгоспі і ми з ним розмовляємо. Це я вже так прибрехав. Дуже кортіло, щоб так було. Хоч насправді то я з листочка все попереписував. І як дядько колгосп організовував, і як у нього куркулі стріляли вночі, а він живий зостався. Все таке цікаве.
А тітка Ліда Порохнючка мене перейняла, як я зі школи вертався, і давай розказувати:
— Це ти б моє життя описав, як я з Семеном промучилась та скільки всього пережила. Ти моє життя опиши.
Проте я не знав, що сказати тітці і як би це я все описував, бо у нас на кутку тільки й мови, що: "О, знов у Порох-нюків сваряться".
Там, де дядько Петро Кравчук на машині лежав, усі вже поставали на свої місця, і машина рушила.
— О, дивіться, а жінка яка, горе ти моє,— бідкалася тітка Киселиха.— А скільки ж це їй уже років?
Поки машина стояла, жінку дядька Кравчука попід руки тримали, а це вона знов сама здужала йти та все рукою чорну хустку підтакувала на лобі. Колі Поліщука бабця так робить, сидячи під хатою на лавці, ми бачили.
— Де ти там? — шукав мене дядько Семен.— Ходи сюди, роздивися добре, а цих бабів не слухайся, бо вони тебе понаучують.
Я й справді побачив дядькову Кравчукову голову, отак та дівчинка гілку притримала, і ніс малий і гостренький (а був же великий, м'ясистий), вуха, як повиліплювані, відкрились мені. А коси чорні у дядька, то їх не дуже видно проти чорної стрічки широкої і ялинових та соснових гілок Саме лице на всьому кузові видно, біле, аж жовте.
— Не лякай дитини мерцем, не займай дитини,— нашіптувала тітка Ліда, бо голосно вже ніхто не балакав, так близько померлий був.
Мене там хтось ззаду длубав пальцем, і я тільки по голосу упізнав Петра Андрійця.
— То як там, видно що, га?
А Коля Поліщук (його я бачив, бо він над канавою примостився) Петрові казав:
— Його он дядько Семен підсадив, то йому добре.
І ще раз я вгледів, яке обличчя у дядька Петра Кравчука, як машина од^іхала далі і дядько до нас повернувся очима заплющеними. І бороду, й губи, і лоба стало видко.
І мені зробилося страшно, бо як же це воно вийшло, що я про дядька писав, а він тепер отам-о ще. І так багацько людей, дядько Семен мене цупко за плече тримає, і начеб усі на мене дивляться. Навіть жінка дядька Петра Кравчука оглянулася і з-під чорного козирочка немов покивує: "Ти ж про нього писав".
Куди ж це вилізти, шукав я, бо зробилося мені душно і від тої сосни, і ще від чогось. І дівчатка ті на машині, як намальовані. Оббігти не було як, люди геть пообступали канаву, а якби нагинці та межи ніг, то ще б нічого. І Петра Андрій ця побачив, як цілився, де просвіток був, на штахети емтеесівські.
І це чи не тітчині Киселишині ноги найбільше в очах стояли, що куди не суньсь, то все вони. Аж носом і губами у литку вдавився з венами-гулями. Чогось землею запахло сухою і сонцем примерхлим. Як на городі, коли картоплю копають.
— Не втікай, Андрюшо,— казав мені в спину Петро Андрі-єць,— ще ж будемо дивитися.
— Та й побіжимо на емтеес,— підпрігся й собі Коля Поліщук, що не знати як вибрався по цей бік, чи не за мною слідком дряпався.
Але я вдарив навтьоки, хоч і не знав, куди і чого бігти. І хлопців шкода було, бо й собі хотілося на емтеес, де пахне розпиляними дошками на пилорамі, а далі трохи, біля майстерень, машини стоять на сонці, і від них таким духом гарним чути, і ще й димок теплий встає, як заводять...
Отут-о десь хлівчик Семена Порохнюка, якраз он за хатою.
Корова там прив'язана, то не дуже страшно. Бо колись я її деркачиком одганяв, і вона мене рогами хвицьнула.
Але що вже там думати, як тра було десь ховатись, і день такий теплий, а холодно під сорочкою, на грудях. Корова подивилась на мене одним оком, потримала отак голову, мовби пригадуючи, чи не той це, що деркачиком колись виганяв з городу. А потім знову полізла мордою в ясла. Така маленька корівчина, біла, у плямах коричневих. І боязко підходити, і хочеться рукою торкнути, погладити. Наче нема в світі ріднішої, як ця.
У низенькі двері з вулиці заглядав цілий світ у сонці, в деревах, з музикою аж там, на Містечку, і музика чогось навіть не трудна, а весела. Наче не ховають дядька, а весілля йому друге справляють.
Думав я вже забитися десь у куток, пересидіти, поки воно все кінчиться, коли ж це із двору:
— А, ти тут сховався? — Петро Андрієць.— А ми тебе вже на емтеесі бігали шукали, на осьо твої окуляри, а то затопчуть. І справді упхав мені в руки ті окуляри, пластмаса тепла від сонця, скельця в пилюці, і я їх узяв так, як би це й не мої. А одне дужко тріснуло навпіл (це, мабуть, Киселиха наступила ногою-довбнею), і якби не дротик всередині мідний, що просвічує крізь пластмасу і тримає зламані половинки, то вже ходи шукай на край світу.
— Дядько Порохнюк підняв та й каже нам: "Однесіть, бо загубляться, а йому ж писати".
— Та нічого, ми їх скрутимо,— обізвався Коля Поліщук. Ага, і він пришкутильгав он і став одцалеки.
— А нащо ж їх скручувати? —аж крикнув Петро Андрі-
єць.— Це ж пластмаса, припік сірником, і само склеїться.
Мені чогось ніяк було підняти очі на хлопців, дивився собі в кулак на зламані окуляри, на пальці з великими задирками, нігті обкусані.
А тоді таки запитав:
— А люди там ще стоять, хлоп?
— Та ще,— одказав Петро Андрієць,— дядько Кравчук уже на Містечку, а людей аж до школи, видно, стільки йде.
— Бо всім же цікаво дивитися,— і собі Коля Поліщук.
Я виглянув з хлівчика, хоч ще й страх не минув, подивився, чи справді дядька далеко одвезли. О, тільки верх кабіни видніється, а то все люди позаступляли спинами й головами.
— Чуєте, хлопці, а давайте побіжимо аж на цвинтар, подивимось, як будуть ховати,— надумався я.
— То це вже на емтеес — нє? — знудженим голосом перепитав Коля Поліщук
— То давай,— ближче підступився Петро Андрієць.— Може
ж, тобі полегшає.
І ми побігли, потрапляючи так, щоб не дуже й люди бачили, отако попід емтеесівськими штахетами. Я окуляри в руці держав, бо з кишені б випали, як так бігти. І це ж по рівному, травичкою, а все здавалось — під гору, під гору...
їх
А проте я пішов і постояв там трохи. А як вернувся, то батько стояв на порозі й питає мене: як там, чи заходив до Січкаря і що той казав? То я кажу, що його якраз нема на роботі, бо він кудись вийшов. Але батько знайшов час скоро після цього й зайшов до Січкаря, а потім на мене так подивився — чого це я не захотів в майстерню, туфлі ж якраз уже пошиті, а що грошей немає зараз, то потім віддамо. Так прямо й повторив усі слова, що Січкар сказав: мовляв, твій (батькові) турок прийшов, постояв, а потім подався, я у вікно бачив. Собі думаю: добре, хай уже, якщо так, змовчав. І тяжко якось так. Але й не міг я зайти і спитати, чи готові батькові туфлі (потім вони завжди стояли за скринею в коробочці — червоні, з дірочками проколотими, але не наскрізь, квадратні носки: їх батько взував на свята, і я, коли раз приїхав від сестри з Апатит і взув ці туфлі, й побіг у садок вишні рвати, а вони намокли, а батько, як прийшов з колгоспу, то строго сказав, щоб я зняв їх, куди це годиться). Та хіба це все з грошима зв'язано, думаю. Просто не міг зайти і спитати, чи готові батькові туфлі, а як готові, то забрати, сказавши, що гроші потім віддадуть. А цей Січкар — це вже він тепер хазяйнує в цій хаті, хоч у другій половині ще живе Михайло Бойчук, раніше він з майстернею займав пів нашої хати, бо батько як одного разу завербувався й нічого мамі не сказав, хоч вона й догадувалась, а ми малі були, то Вільчинський, вчитель, родич наш,— він тоді головою сільради був,— сказав мамі, щоб віддала половину хати і приймала майстерню і так хоч якісь гроші будуть, бо як же жити. Мама послухала Віль-чинського і впустила майстерню в другу половину хати. Це були для мене якісь чудернацькі часи: наче я і вдома, зайшов з іншого боку хати в другі двері — і вже тобі стукіт, шкіра пахне (це в одній кімнаті), а там — ножицями чик-чик і пахне парою від прасування (в другій хаті): там були жінки і шили всякі плаття, пальта і т. д. Ці майстерні переїжджали з хати в хату хто зна й скільки (це теперечки в тій хаті, що з другого боку Бойчуки живуть, і я якраз не захотів іти, як батько посилав, у ту хату, хоч другого разу то й сам біжу або з хлопцями заходимо). Січкар був такий дядько, що й давав нам заробляти по копійок кілька, тож ми поприходимо або я одненький, він кожному купку цвяхів погнутих насипле (це ті, що на підошву йдуть), дасть молотка, а як кому то й фартуха, бо буває, що Німий десь вийде чи на роботі його нема, то фартух його лежить, а нам те, що пальці собі за кожним разом понабиваємо, це начеб і нічого, воно й не болить, як знаєш, що ось цю купку кінчити — дядько Січкар дасть три чи навіть п'ять копійок,— якось у цій майстерні було добре, пахло гарно.