Шлунок, каже. Нічого не може їсти. Він тепер нічого не їсть. А таки не їсть! Збере засідання, вся чесна компанія обжирається бутербродами ікрас-тими, шинкастими, а він чайок із сухариками попиває...
Я певен, що це заради того самого святобожництва. От, шику багато, розмах, маштаб, — хоч ніхто не закине, що це він для власної особи влаштовує. А грошики народні пливуть! Задля якогось честилюбства з вивертом.
Аж гидко! Хоч би поїхати в якесь довготривале відрядження, щоб очі мої не бачили цього святобожництва.
Максим майже не змінився, відтоді, як я його бачив, тільки сиве волосячко де-не-де з'явилося. Побачив у мене купу Зоїних фотографій і питає:
— Думаєш женитися, чи так?
Не вірить, що я зовсім викинув із голови все те давнє. Може я й зовсім звільнюся з тресту й поїду у широкий світ, прикладом, на Далекий схід ... Не до любощів мені тепер і не до залицяння ...
До речі, Зоя попросила, щоб я їй віддав її фотографії. Шукав, шукав та й не знайшов їх. Де ж вони могли подітися? Скільки їх було в мене! Чи не навмисне це Зоя про них згадала ? Знов якийсь Натяк? Право, неохота його відгадувати ...
Риючись у картках, я знайшов фотографію Галочки й себе, як ми були ще дітьми. Гарнесенько собі обнялися і з завмиранням серця чекаємо, як "звідтіля вилетить пташка". їй п'ять, а мені сім років. А перед тим ми побилися... Чому дитячі бійки подібні більш на ігри і ніякого сліду, крім веселої теплої згадки, вони не залишають ?
А весело в сім'ї!.. Цей же сухар і сім'ю має, і не відає, яка радість, яке тепло йдуть марно в повітря...
Юлія Отава
В мене ніколи не було ляльок. В дитинстві я гралася так: дуже захочеться мені знати, як то бути сліпою. Заплющу очі й запевняю себе, що я — назавжди сліпа, що я ніколи не побачу світла. І так повірю в це, дійду до такого страху, аж серце падає в якусь безодню.
Потім відкриваю очі — о, щастя, о, блаженство блакитного сяйва дня!
Або — "як то вмерти?" Накриюся великою подушкою, щоб не можна було дихати, й запевняю себе, що вже мене поховали. Я — в труні й наді мною — земля, яка давить на мене всією своєю невблаганною вагою і якої я не підійму своїми маленькими людськими силами. Вже нема чим дихати, вже ніколи-ніколи не вдихатиму я повітря і ос-ось задихнуся без нього.
В дикому страху, в обуренні проти чийогось насильства над моїм бажанням дихати я зриваю з себе подушку і з неймовірною гостротою відчуваю розкіш повітря, розкіш подиху, розкіш існування.
Тепер я назвала б це експериментом на витримку.
Тільки цим разом експеримент наді мною робить щось не з моєї волі. Коли я почула, що наказ підписано, я зостаюся стенографісткою на два відділи, то ж бачитиму того, кого навіть на ім'я не насмілююся назвати, — наступила така розкіш і блакить, така затишність розлилася в серці, таке повне життя стало!
Але чудно! Для цього щастя повноти не треба бачити його. Досить того, що знаєш, — є він тут, близько.
Може в цьому й полягає саме любов, а не скороминуще захоплення, яке спалахує й погасає.
Проте, позасвідомо думка весь час про нього. Сьогодні на нараді, під плюскіт ділових розмов, на екрані спогадів пройшли всі зустрічі, мимовільні погляди. І випливала думка, що найкращі, найяскравіші і найзапашніші — перші мимовільні погляди-признавання. А над усім панує те, що було цими днями.
В великій залі далеко я сиділа, на бальконі. І він сидів у президії. Довго розшукував когось і не знаходив серед моря голів, непокоївся, нервувався. А побачив мене ,аж там високо нагорі, — ніби схаменувся, втихомирився, став на мірі. І не ховаючи вже повені ніжности, не закриваючи її тим вицвілим, бездушним поглядом, наче винагороджуючи себе й мене за ці всі наші надлюдські муки, — довго, до несхочу дивився на мене.
"Не еердьея! Чи ти справді задумала від мене піти?"
І коли виходили всі, я бачила, що він, без усяких уже пересторог, дивився на балькон. І знала, що він упивається мною. І від того я спіткнулася й упала. Це тому, що він дивився!
Було це зразу після того, як я ходила по місту й шукала нової роботи. Тільки ж я в цім не сміла собі признаватися всі оці дні, — а тепер воно само виплило.
Тоді в дверях, — хіба то була радість несподіваного, безпосереднього замилування? Ні, то був наслідок чогось передуманого, вирішеного. А його одверті погляди, що обсипають приском сорому, могли б обурити, якби не від нього вони йшли. Але він такий скромний, нездатний на цинізм! Я звикла дивитися на нього, як на аскета, — навіть дивно, що очі його можуть бути такими.
А тепер ?
Тепер нема чого й думати, щоб він помічав мене. Ну, і нехай ї не дивиться ніяк, мені без нього бути — не вистачає повітря. Все те, що я чиню, не ляже плямою на мене, бо воно виходить із самого центру моєї істоти. Ну, і нехай він думає про мене, як хоче...
Ця моя нещасливість — щастя! В ній стільки щастя, що до неї ніколи не дорівнятися ситій вдоволеності. . .
Ні, я якась одержима! Якби так ще півроку тому сказала я собі, що нещастя — щастя. Який це бувби нонсенс! А тепер цю найглибшу істину святкує моя дума ...
34.
Зоя Малевицька
Мені снилося, що я ходжу між столами в якійсь розкішній, осяяній самоцвітами люстр, залі. Багато гарно зодягнених людей сидить за столиками. Вони веселі, сміються і всі п'ють з келихів червоне, як жар, іскристе вино. Мені теж хочеться вина, дуже, — але ніхто не дає мені, ніхто!
Я підходжу то до одного столика, то до другого і мене мов не бачать, хоч я знаю, — це вино рубінове, іскристе й мені належить. Чому ж я не маю права, сміливосте, доторкнутися до келиха з вином? Чому і я не п'ю?. З великого жалю я прокинулася.
Як добре, що це, — тільки сон!
А дійсність?
Ось уже місяць скоро, — не чути нічого від Платона. Поїхав ■— як у воду впав. Ні звуку! І поїхав він теж якось чудно, — не попрощався навіть. Я вірю — смерть сестри дуже вразила його, але все ж — невже я ніякого місця ие маю в його думках?
"
Невже вее те, що було — омана, легкий флірт, що забувається на другий день?
Ну, то й добре, що не пише! Нащо дурити одне одному голову, коли нема гадки про союз на все життя?
А може він придивися до мене за цей час і я просто перестала йому подобатися? Я ж і сама ставила це умовою — нумо, придивимося одне до одного, чого поспішати? Щоб потім хтось із нас шкодував?! Він і придивився, а як йому було незручно сказати ввічі правду, то він і не пише.
Що ж, він по-своєму чесно вчинив. Інші, не спізнавши одне одного, біжать у загс, а потім через тиждень знову біжать у той самий загс. Ні, я так не можу! Як дружитися, то вже певному бути, з ким маєш усе життя жити. Ну, а якже? Записатися, щоб усе було солідно, а не білими нитками шито. Це — відповідальний крок, на який зважуєшся раз у житті. А якщо ні, то не треба іншого в оману вводити ...
Хіба не огидно, що в нас дивляться на шлюб, як на лузання насіння ? Зійшлись — розійшлись, зійшлись — розійшлись... Я не хочу так — хто мене заставить?
Платон, видно, все те зважив, знає, як я дивлюся, і вирішив вислизнути. Хіба він не казав:
— Чого нам довго думати, бери речі й переходь до мене жити! Всі так роблять, чим ми не такі, як усі?
Правда, він пожалкував, що сказав таке. Після цього я з ним тиждень не розмовляла.
Як можна перенести речі, то можна й оформити це ... Але не буду я його за полу тягнути. Я б швидше язика собі відкусила, ніж би сказала: "Ходімо в загс!" А інакше я незгодна! Він же, видко, загсу боїться, як чорт ладану!
Так воно, очевидно, і є. А чим же інтим пояснити цю мовчанку? Ну, тепер хоч і напише, то я вже не обізвуся!
Як кінець, то кінець!
35.
Юлія Отава
Синьоокий перетворився в установі на леґендарну постать. Всі вже звикли, що він ночами не спить, працює, завжди витриманий, терплячий і працьовитий. Кажуть, він дуже делікатний і добрий. Скромність його доходить до смішного.
А поруч того, він впливає на людей якось приголомшливо. Він не стукає кулаками по столі, не кричить. Але його тихі й вибачливо сказані слова примушують людей обливатися потом, — так вони діють. Директори цукроварень, обласних трестів, викликані з приводу якихось недокладностей, бояться до нього йти, — краще б він кричав і лаявся, ніж просив вибачення за свої догани. Ті самі люди, що в кулуарах дивуються з його тихого слова й доброти — тремтять від цього слова й погляду. А тимчасом він рідко застосовує кари.
Велизечзна віра в людей проглядає в характерних для нього словах: "Такий-от дав слово чести виправити допущені порушення". Для нього слово людини такий самий відчутний аргумент, як для іншого — покарання примусовою працею.
Нащо це безглузде почуття вмішалося? І чому я смутнію так, коли чую все це про Синьоокого?
Бо я тоді відчуваю, яка я справді мізерна в його маштабі. Невдала артистка й не дуже запопадлива канцеляристка, — як я смію підносити очі на цю людину з такою незборною силою, з таким життьовим зарядом?
І саме в цьому його влада наді мною. Коли б він був, як усі оці ситі, недалекі й самозадоволені принципали, що населяють директорські кабінети, — мене не водила б мана по фантастичних країнах марень. Коли б я бачила пляму на цій ясній постаті, — грізна лава, яка тепер сунеться на мене й погребає під своїми пластами, перетворилася б у ріденьку калюжку, яку я перейшла б сміючись.
Але як же так ? Ось прекрасна людина тане на очах... Коли він проходить, люди озираються на нього й у поглядах їх можна читати: "Він помре, він не протягне довго, такий вимучений..." — ось людина звалиться і згорить на очах. А ти, обсипана цілющим дощем щастя, стоїш збоку і бездіяльно дивишся, як гасне той, хто дає це щастя. Ні, не всилі я цього зносити!
Може ця безсилість і є причиною тому, що я тепер плачу й плачу? Що тільки відійдуть люди й робота, — я починаю ридати. Ні, з цього всього нічого хорошого не вийде, я вибуваю з ладу.
А що робити?
Він не хоче мене помічати. А коли б і хотів, — чи посміла б я сказати йому? Ні, я не смію... Я все дерев'янію, витягаюся, зіщулююся в його присутності. Невимовний, непереборний страх охоплює мене.
37.
Зоя Малевицька Платонові Озеровигу
Телеграма — Виїжджаю. — Зоя.
Платон Озеровиг Зої Малевицькій
Вельмишановна Зоєчко!
Пробачте, що пишу я не евоєю рукою. Зо мною еталаея маленька неприємність, але не лякайтеся, нічого страшного.