В чигиринських садках щебетали солов'ї.
XVII
Саме за два тижні після побачення з паном гетьманом, тихого, чудового вечора, старий бандурист із своїм поводатарем нешвидко наближалися до спаленого селища.
Видно було, що ці подорожні не розкошували на зайвий спочинок: запалі очі блищали якимось гарячковим вогнем на запорошених засмалених обличчях, губи пересохли й порепалися.
Проте вони йшли жваво та спокійно собі балакали. Ані душі не зустріли вони дорогою; скрізь мовчанка, тиша.
Просто перед ними чорніли обгорілі хати та садочки, здалека курілись села та хутори.
Минувши спалену вулицю, на якій уже подекуди зеленіли плями свіжого оксамитового моріжку, вони повернули до розваленої засміченої криниці.
— Любо напитися свіжої криничної водиці! — сказав бандурист.
Сказавши це, він устромив руку в глибоку торбу, що висіла в нього через плече, добув звідти дерев'яного ковша, розігнав головешки, що плавали поверх води, зачерпнув і подав своєму поводатареві з такою дружньою усмішкою, яка ясно показувала, що він своїм поводатарем задоволений і щасливий вповні.
— Милості просимо, Марусю! — сказав він.
— Спасибі,— відказала Маруся.
І її усмішка теж ясно показувала, що й вона задоволена й щаслива своїм супутником.
Вона припала засмаглими устами до ковша з холодною водою, але, гамуючи спрагу, вона робила це якось неуважливо, і очі її неспокійно, сумно та жалібно оглядали розвалену криницю й у глибині її устелену головешками водяну поверхню.
Раптом вона скрикнула:
— А!
Скрикнула вона так, немов знайшла, нарешті, те, чого так болісно дожидала. Обличчя її спалахнуло, очі засяли, стали вогкі і звернулися до супутника.
Погляд, що звернув на неї супутник, почувши її крик, був не допитливий, а скоріше погляд жартівливого тріумфу, яким нагадують забудькам-дітям про їхню нову помилку, хоч вони не один раз ручилися за себе.
— Ох, як голосно ахнула! — промовив він. — Мабуть, дуже смачна кринична водиця, Марусю?
Маруся знову спалахнула, але вже очі її не засяли, а відразу погасли, брови зсунулися, і охмарене обличчя ясно промовляло:
— Знов я не витримала!
— Ну, що з воза впало, те пропало,— сказав бандурист. — Киньмо лихом об землю! Ще не всі наші чайки потонули! Марусю, годі! Не запечатуй свого серденька, не топи очей в землю, не стулюй устоньків! Немає кому ні підслухувати, ні підглядати тут на пожарищі. Сядьмо, підкріпимося, а підкріпившись, далі потягнемо.
Із торби добув він окраєць хліба, кілька свіжих огірків, торбинку з сіллю, і подорожні взялися за їжу.
Що ж примусило радісно скрикнути Марусю, ніби вона відразу знайшла скарб, якого і сподівалася, і ні?
Нічого не видно було коло розваленої, обгорілої криниці, окрім перегорілих на вугілля головешок.
Хіба от тільки впадає в очі свіжа плетениця з барвінку зеленого, що разом із осмаленими головешками кружляє на сколоченій воді.
Справді, як попалася сюди свіжа плетениця?
Бандурист та його поводатар або цього не знають, або це для них зовсім нецікаве, бо вони провадять розмову про місто Батурин і жодним словом не згадують про барвінок.
Їжу скінчили.
— Що, Марусю, спочила? — питає бандурист.
— Спочила, спочила! — голосно відказує Маруся.
І от вона вже на рівних ногах і перекинула подорожню торбу через плече й дивиться на свого супутника блискучими очима.
Перед тим, як мали відійти звідти, де відпочивали, її супутник опускає свою старечу патерицю в криницю й витягає звідти свіжу плетеницю з барвінку.
— Марусю! — каже він,— дуже гарний буде вінок!
Маруся хапає подану їй зелень, струшує з неї воду й
хутко обвиває нею свою голову.
— О, вінок чудовий! — мовить вона.
І знову бандурист із поводатарем так само жваво й спокійно мандрують далі.
— Тепер уже недалеко,— говорить бандурист,— не встигне зазоріти перша зірка, як ми вже побачимо могилу Наддніпрянку.
І справді: не встигла ще появитися в небі перша зірка, як вони вже загледіли цю могилу.
Сонце вже зайшло, і наступила вечірня імла, але імла особлива, якась золотописновишнева. Молоденькі деревця, густі кущі та висока трава, якими поросла могила, здавалося, тихо палали: кожна гіллячка, кожна билинка вирізувалася до того виразно на обрії, що очам ставало якось тяжко на них дивитися.
Чорний обламаний хрест був освітлений так м'яко, що здавався оксамитним, а птиці, що маячили в високості, ніби через якісь чари ставали веселкові, а з веселкових знову темні й потім знову веселкові,— як в який бік летіли.
З могили видно було Дніпро.
Він здавався звідти величезним розливом із сиво-вороної криці. По тім боці знімалися лісисті гори — знизу геть чорні, а зверху неначе обсипані золотистим вогнем.
Долітало рокотання води знизу і дзвінке шелестіння очерету; навкруги чути було дивну свіжість, вряди-годи в одностайній тиші розкочувалося кигикання чайки, і сама вона мигнула над рікою ледве примітною цяткою.
— Отут ми сядемо та заспіваємо,— сказав бандурист.
Та все пани, та все дуки,
Позаїдали наші поля, луги, луки! —
покотилося над водами, гримнуло по щілинах і відгукнулося далеко за горами.
Скінчивши пісню, бандурист кілька хвилин перебирав струни бандури, тим часом, як гострі очі його непорушно були втоплені в Дніпро. Маруся теж з очей не випускала ріки.
Раптом десь недалеко в очеретах кигикнула чайка.
Очі бандуриста блиснули ясніше, і знову залунав над рікою спів:
Та немає гірше так нікому,
Як бурлаці молодому;
Гей, гей, як бурлаці молодому!
Що бурлака робить-заробляє,
Аж піт очі заливає!
Гей, гей, аж піт очі заливає!
Знову недалеко в очеретах кигикнула чайка.
Аж піт очі заливає,
А хазяїн нарікає.
Гей, гей, а хазяїн нарікає!
А хазяїн нарікає,
А хазяйка в вічі лає,
Гей, гей, а хазяйка в вічі лає!
З того боку, де кигикала чайка, з комишів виплив вузенький човник і, ледве відрізняючись від темної води, швидко совгався по ній, прямуючи до маленької затоки, спорядженої самою природою якраз проти могили Наддніпрянки.
Вдивившися пильно, можна було розглядіти неясні обриси плавця чи, краще мовити, його високої шапки.
Але й не бачивши плавця, можна було певно сказати, що рука в нього дужа та влучна.
Ця рука обходилась із веслом, як із іграшкою. Човник летів по воді, як легенька пушинка по вітру.
— Ну, Марусю,— сказав бандурист,— пора нам до берега.
Не розбираючи дороги,— тут, правда, не було протоптаних стежок,— вони хутко спустилися з могили, обігнули каменистий, крутий виступ берега й опинилися долі, коло самої ріки, що тихо плескалася у побережні трави та облямовувала їх вузенькою смужечкою білої піни.
— Здорові були й богові милі! — привітав їх ласка" вий знайомий голос.
Легенький човник витягнуто на побережний пісок, а коло човника, обпершися підборіддям об весло, стояв добродушний хуторянин, пан Книш.
— Б'ємо чолом! — відказав бандурист, здіймаючи шапку.
— А що, дівчинко? Як живеш-можеш? — спитав пан Книш, пильно вдивляючись у Марусю своїми ясними соколиними очима.
— Гаразд,— відказала Маруся.
Та коли б вона цього й не відказала, він легко міг би відгадати відповідь із кожної жилки її живого личка.
Одначе, як людина, що звикла не покладатися на один, хоча б найясніший доказ, він, не задовольняючись свідоцтвом Марусиного обличчя, усміхаючись і гладячи її по голівці, скинув бистрими, але наскрізь пронизливими очима на її супутника.
Той саме тоді дивився, усміхаючись, на Марусю. Панові Книшеві, мабуть, ця усмішка здалася доволі виразною, бо він перестав скидати на них очима і звернув їх на Дніпро.
— Скоро попливемо? — спитав бандурист.
— А от зараз. Гарно буде пливти, тихо... Тихо так, що аж не шелесне... Якби не свіжість од води, то душно було б.
Було знати з обличчя й голосу пана Книша, що він залюбки тішився з цієї тиші, і слова несамохіть зривалися з його уст, як це буває, коли чоловіка всього причарувало якесь чуття.
Раптом кигикнула чайка, немов десь із-за плечей пана Книша.
Зараз же здалека, з того берега, почулось у відповідь таке саме кигикання.
— Пара обзивається! — зауважив бандурист.
— О, ці птахи дуже чуткі! — відказав пан Книш, садовлячись у човен. — Сідай, дівчино,— додав він, звертаючись до Марусі і простягаючи до неї руку.
— Де друге весло? — спитав бандурист, ускочивши так легко і зручно в човен, що човен навіть не схибнувся.
— В човні, насподі. Рушай!
Човен хутко зсунувся на воду й помчав темним Дніпром.
XVІII
Дуже гарно пливти великою рікою літньої теплої ночі!
Зорі горять над вами й зорі горять під вами, вгорі пливе місяць і внизу пливе місяць.
О, там береги!"— думаєте ви, вдивляючись у темні лінії. Он там неодмінно росте сосна, бо оце зараз повіяло звідти смолистим запахом, а он там, певно, безліч квіток, бо подув теплий вітер і немов кинув вам у лице цілий, тільки що набраний, оббризканий нічною росою букет.
— Ну, що нового? — спитав бандурист.
— Небагато,— відказав пан Книш, правлячи веслом.
— А скільки небагато?
— Та так, що й малій дитині двома пальченятами вхопити нема чого.
— Що ж, він дома?
— Дома, каплуни смажить, ненажерливих гостей сподівається.
— Ну, коли каплуни смажить, значить, щось надумав: дарма витрачатися не буде, не такий господар.
— А хто його розбере, що він там замишляє: у нього гадок, як у пса стежок.
— Ну, та вже в свячене місце не вскочить; хіба що ненароком.
— Певно. А т о й?
— Е! Якби всі такі були, як той, дак іще б можна людям на світі жити. Той — людина. У нього душа як піде до неба коржі з маком їсти, то не буде жалітися, що у пні жила!
— Написав?
— Написав. А не легко було йому писати! Так його всього й корчило, як березову кору в огні.
— Половину діла зроблено, і за те хвалити бога. Цей охочий-таки крутити...
— Може, зо мною небагато покрутить; я такий карась, що тріпався на гачку... Марусю, втомилася, га? Лягай-но та відпочинь, га? А я тобі казку розкажу.
— Це діло,— зауважив Книш.
— Я не хочу спати, я посиджу,— почала була Маруся.
Але дві дужі, зручні руки в одну мить, одним махом, розстелили насподі човна товсту сукняну свиту, підвели Марусю й обережно поклали на це ліжко.
— А я казку розказуватиму,— вдруге мовив січовик.
— У, розкіш! — мовив Книш. — Горенько моє, що в мене всього-на-всього двоє вух: якби міг, ще б десятків зо два позичив і всіма слухав би.
— Жив-був козак,— почав січовик,— козак добрий, побожний, та тільки дурень.