Зрештою, я теж страждав! Все одно не відгадають і після уроків прибіжать до мене. А я тим часом подивлюся, чи є у них фантазія". Отак розмовляючи, навіть не помітили, як прийшли до школи. Лесик одразу зібрав хлопців у куток, і вони почали шепотітися, Я прекрасно знав, про що вони шепочуться.
Лесик, певно, сказав:
— Толя хвалиться, ніби у нього є неймовірна таємниця. І ще каже, ніби ми її нізащо не відгадаємо.
— Пихи у нього багато! — сказав Боб.
А Юрко запитав:
— І звідки він бере таємниці?
А Сашко сказав:
— Треба його перевиховати. Відгадаємо таємницю, і все! Хай знає, що уся сила в колективі.
Можливо, вони не зовсім так домовлялися. Я ж не чув їхньої розмови. Та коли почався урок, всі вони почали відгадувати мою таємницю. Сидять такі задумливі-презадумливі, розумні-прерозумні, хоч картину малюй "Відмінники наполегливо оволодівають знаннями". Сидять вони і пишуть мені записки з відгадками. За день у мене зібралося тих записок повний портфель. І зараз я їхні деякі відгадки перепишу:
"Побачив на снігу сліди снігової людини. Юр.".
"Дістав довідку про звільнення з уроків на цілий тиждень. С.".
"Виміняв на товкучці за кишеньковий ліхтар уламок Тунгуського метеорита. Б.".
"Був на кіностудії на перегляді кінокомедії Чарлі Чапліна. С.".
"Поздоровкався на вулиці з космонавтом Павлом Поповичем. Юр.".
"Не спав уночі і бачив повне затемнення Місяця. С.".
"Невже вліпив Зінці у щоденник одиницю? Л.".
"Навчився стояти на голові. Б.".
"Викопав підземний хід від дому до школи. Юр.".
Але в останні хвилини останнього уроку Лесик випередив усіх, бо він вигадав найбезглуздіше:
"Закохався у Зіну. От! Хто сьогодні хотів з нею здоровкатися? Л.".
Тепер ви самі переконалися, що хлопці нічого не відгадали. Вони й близько не ходили коло справжньої таємниці. Тому після уроків вони почекали, поки я одягнуся, і разом зі мною вийшли зі школи.
— Ну, кажи, — похмуро нагадав мені Лесик. — Уроки закінчилися.
Я таємниче, змовницьки прошепотів:
— Вмієте тримати язик за зубами?
— Могила! — ледь чутно відповіли хлопці.
Я озирнувся. Крім нас, нікого на вулиці не було.
Тоді я урочисто повідомив:
— Так-от: У МЕНЕ ЖИВЕ НЕВИДИМКА!!!
Розділ 15
КОЛЕГИ
Не розповідатиму, що було одразу. Про це ви самі можете здогадатися. Розповім, що було далі.
Наступного дня Лесик, Сашко, Юрко і Боб точно о дев’ятій годині ранку прийшли до мене. Вони були насторожені і з подивом озиралися на всі боки, наче ніколи в житті не заходили до мене.
Невидимка мовчав. Очевидно, він нишком стежив за хлопцями.
— Роздягайтеся і сідайте, — наказав друзям я. — Зараз я буду знайомити вас з Невидимкою.
Хлопці слухняно роздяглися, акуратно повісили свої пальта і тихенько посідали.
Я сказав, звертаючись у простір:
— Товаришу Невидимко, дозвольте познайомити вас із моїми друзями. Оце Лесик Баглій…
Тієї ж миті Лесик скочив на ноги. На його обличчі блукала розгублена усмішка, очі блищали, а вуха навіть почервоніли.
Він непевно простяг перед собою руку і раптом зніяковіло опустив її і засунув у кишеню.
— Оце наш ланковий Сашко Усенко, отой у светрі — Юрко Бублик, а це — Боб Скорик.
Я замовк.
І тут заговорив Невидимка. Хоч хлопці до цього приготувалися, але все одно здригнулися. Справді, це просто моторошно — слухати голос із повітря. А що з ними було б, якби вони знайомилися з Невидимкою без усякої підготовки, як це колись довелося мені? Перелякалися б на смерть!
А Невидимка говорив притишеним голосом, щоб хлопці швидше до нього звикли.
— Мої юні друзі! — говорив він. — Я дуже радий, що познайомився з вами. Вибачте, що я не потиснув вам руки. Але, на мій погляд, потискувати руки — віджилий і антисанітарний звичай.
Хлопці вже насмілювалися посміхатися і схвально хитати головами. А Боб наважився навіть підтакувати.
— У наш час, — вів далі Невидимка, — коли над планетою лютують азіатський, іспанський, хвильовий і безтемпературний грипи, потискувати руки — це злочинно допомагати таємничим ворогам людства, інфекційним вірусам. Я, наприклад, ніколи не потискую ніяких рук і взагалі не дозволяю нікому до себе торкатися. Запитайте про це хоча б нашого спільного друга Толю Сливку!
Хлопці палко запевнили Невидимку, що віднині самі ніколи і нікому не потискуватимуть рук, а до самого Невидимки не доторкнуться навіть мізинцем.
— От і домовилися! — схвально сказав Невидимка. — А тепер, з вашого дозволу, мої юні друзі, перейдемо до приємніших справ.
Юні друзі одностайно дозволили.
— Колеги! — мовив він. — Всі ми, як один, навчаємося у шостому класі. Згодом, озброєні знаннями, ми полетимо на Марс, на Венеру, розкриємо таємниці земного тяжіння і магнетизму, знайдемо антиречовину і пошлемо аж на Магелланову Хмару сигнали космічним братам по розуму. Але, щоб здійснити ці фантастичні завдання, які ще більше звеличать людську думку, нам, школярам, треба вчитися, вчитися і ще раз вчитися! Вперто і наполегливо! Вперед, до світла, до нових знань! Один за всіх, всі за одного!
— Ура! — закричали ми.
— Але, перш ніж почати наші заняття, я хотів би з’ясувати одне організаційне питання. Я не маю жодних сумнівів, що ви вже все продумали. Хіба не так?
— Так! — хором підтвердили ми.
— Тоді розкажіть мені, що ви надумали, — попросив Невидимка.
Ми перезирнулися, щоб вирішити, кому розповідати. Хлопці підштовхнули мене під боки, мовчки довіряючи мені цю високу честь.
Я сказав:
— Ми думаємо, що найкраще навчатися за круговою системою. Сьогодні викладає уроки один, завтра другий, післязавтра третій. Вчора ми провели жеребкування. Пощастило Юркові Бублику. Він перший почне наші колективні уроки. Завтра буду розповідати я, післязавтра — Лесик, потім Сашко і аж тоді Боб. А потім почнемо спочатку.
Невидимці, певно, наша система не сподобалася. Він із сумнівом запитав:
— А чи досконала ця система? На мій погляд, вона навіть у футболі має свої вади. Одні команди грають, падають з ніг, а інші в цей час нічого не роблять, хоч би як їм хотілося грати. Щоб добре вчитися, треба обов’язково готувати уроки кожного дня. Та краще давайте одразу цю систему перевіримо. Проведемо маленький дослід. — І тут Невидимка зненацька звернувся до Боба: — Бобе, які у нас сьогодні домашні завдання?
Боба підкинуло, наче вдарило електричним струмом. Він спочатку позеленів, як живий рак, а потім почервонів, як зварений. Він мовчав. Нарешті, ховаючи від сорому очі, пробелькотів:
— Таж сьогодні не моя черга… Я думав, буду слухати Юрка і вивчу всі уроки…
— От бачите! — докірливо похитав невидимою головою Невидимка. — Виходить, Боб розуміє закон "один за всіх, всі за одного" не так, як усі. Він думає, що всі ми будемо вчитися за нього, а він за нас всіх буде відпочивати. Що нам з ним робити?
Боб знав, що ми з ним зробимо. Він здогадувався, що ми зробимо з нього відбивну котлету. Отак зганьбити наш дружний і згуртований колектив!
Боб, мало не плачучи, почав канючити:
— Я більше не буду!
Якби не Невидимка, Бобові було б непереливки. Але Невидимка сказав:
— На перший раз ми тебе, Бобе, візьмемо на поруки. Але щоб цей перший раз був і останнім!
— Слово честі! Чесне піонерське! — дав слово нещасний, безсоромний ледар.
А Невидимка мовив, наче нічого не сталося:
— Наш юний друг Боб Скорик яскраво довів, що кругова система нічого не варта. Особисто я прихильник іншої системи. Хочете знати якої? Олімпійської! Тільки-но хтось із вас, розповідаючи урок, припуститься хоч дрібної помилки, він втратить право розповідати його далі. Естафету перехопить інший. А всі ми будемо змагатися за бездоганну і безпомилкову розповідь. За кожну помилку нараховуватимемо очко. Хто набере найменше очок, той переможець. Ну, як?
Ух, здорово придумав!
От тепер таки доведеться вчити по-справжньому. Хлопці ж слухатимуть, як радіолокатори. Тож хіба я, найдавніший друг Невидимки і єдиний у ланці відмінник, можу осоромитися?
А Невидимка наче підслухав мої думки і сказав:
— Ану, Толю, починай! Покажи вищий клас.
Розділ 16
"РАКЕТА"
Хоч як дивно, а мені про Невидимку писати набагато легше, ніж, скажімо, про Лесика. Здавалося б, має бути навпаки. Невидимку не видно, ніколи не відомо, що він робить. Він не їсть, не п’є. А Лесика видно, як на долоні. Про нього можна написати все. Наприклад, можна написати, якщо це когось цікавить, що на зріст Лесик — 1 метр 42 сантиметри, вага — 39 з половиною кілограмів. Волосся у нього сіре, а очі карі. Влітку він носить на босу ногу баскетбольні кеди, а взимку надіває дві пари шкарпеток і товсті лижні черевики. А що Лесик любить? І це знаю. Любить Лесик морозиво, таємниці і чорні сорочки, бо вони мають чудову властивість ніколи не бруднитися.
А що можна розповісти про Невидимку? Нічого. Який він на зріст? Яка у нього вага? Які очі? Нічого не відомо. На те він і Невидимка.
А писати про нього легше!
Чому?
А тому, що точно відомо, чого прагне Невидимка. Він хоче відновити свої колишні знання, щоб ощасливити людей геніальними винаходами. Ясно і зрозуміло. А чого хоче Лесик? Іноді це для нього самого таємниця. Звідки ж мені знати?
Нам і на думку не спадало, що Лесик замислив ощасливити Невидимку. Правда, ми бачили, що ходить він заклопотаний, насуплений і небалакучий.
Якби це було раніше, то ця Лесикова надмірна задумливість неодмінно привернула б мою увагу. Я б одразу здогадався, що тут криється якась таємниця. Але з появою Невидимки усі таємниці стали блідими і малопомітними, як Місяць вдень при сонячному сяйві.
Що мене найбільше тоді цікавило — це успіхи нашої ланки. Вони були блискучі. Певно, Зіна, коли ми одержували четвірки і п’ятірки, скреготала зубами від безсилої люти. А вчилися ми все краще і краще, бо ревно слідкували один за одним і старанно рахували помилки. Лише Боб зрідка ще примудрявся Зіні на радість одержувати трійки.
Але Невидимка запевняв, що це тимчасові прояви Бобового ганебного минулого.
Та над усе мене в цей час нервував Сашко. Вже через три тижні, відколи знайомилися з Невидимкою, у нього залишилися невиправленими четвірки лише з двох предметів. Це мене дуже непокоїло.
Якось я його навіть суворо попередив:
— Ти що ж це робиш? Хочеш, щоб твій портрет повісили замість портрета Невидимки? Людство тобі цього ніколи не подарує!
Сашко відповів:
— Вигадки! Я ж навмисне і не виправляю ці четвірки.