— Люди так просто не той… Як хтось поп’є той… і простягне той…, одразу зрозуміло, що його той… Отруїли тобто.
— Хто? — тихо спитав Лисий.
— Що "хто"? — не зрозумів Вухань запитання.
— Хто отруїв?
— Той, у кого той… казанок, — Вухань здивувався такій нетямущості.
— А в кого казанок?
— Та ти мене просто той, — образився чоловік. — Просто заплутати вирішив?
— Ні, я сам хочу розібратися, — Лисий спробував заспокоїти його. — Провернути таку роботу, розрубати замок — усе це для чогось треба, правда? Щось же змусило людину все це зробити. В нас у селі взагалі ніяких замків досі не було. Ніхто й не чув про них. Хочеш убити людину — зайди вночі до хати й… І ніхто не довідається що це ти…
— Так не буває, — заперечив Борода. — Хтось побачить, здогадається… І навіщо? Хтось же знатиме, кому він заважав. Так же просто не вбивають.
— Згоден, — підхопив Лисий. — А тепер уяви собі, що хтось хоче отруїти людину водою з казанка. Це легше зробити чи важче?
І Борода, і Вухань замислилися. Ніяк не могли збагнути, куди Лисий хилить.
— І все одно казанок украли… — закінчив Лисий свою думку. — Постає питання: навіщо?
— А може, він іще щось уміє, — нарешті подав голос Борода.
— Хто? — скинувся Вухань.
— Казанок.
— А хто може про це знати? — здавалося, Лисий не стільки питав їх, скільки підказував відповідь.
— Баба Яга, — промовив Петрусь.
Усі дуже здивувалися. Не з того, що хлопчик згадав бабу Ягу, яка давно загинула Просто доти Петрусь жодного разу не втрутився в розмову, уважно вивчаючи пошкодження, завдані замкові.
— Баби Яги в нас у селі немає, — після паузи відмахнувся Вухань.
— І Лішак, — тихо додав Петрусь.
Із Лішаком діти познайомились у хатині баби Яги. Це був хитрий і підступний маленький дідок, що вмів перекидатися на велику сову. Він тоді пропонував убити стару й забрати все її причандалля. Собі просив тільки ступу. А потім усе склалося так, що єдиним правильним рішенням було вбити Лішака, аби не наражати себе на страшні небезпеки в майбутньому. Однак убити його Лисий тоді не зміг — просто не звелася рука пустити стрілу в беззбройну істоту.
Діти замовкли й мовчали досить довго. Все зваживши, Лисий не погодився.
— Лішак над усе хотів ступу, якщо пам’ятаєш. Якби це був Лішак, то ступу він би й узяв.
— Це він сам так казав, що хоче ступу. А йди знай, на що б він погодився, якби ми почали з ним далі про це розмовляти.
Це була версія досить переконлива. Справді, якщо це Лішак, тоді можна припустити, що казанок йому справді потрібніший, ніж ступа й мітла. Це до певної міри заспокоювало. Адже дуже не хотілося вірити, що хтось із односельців хотів когось отруїти.
— Якщо Лішак, то чи не задумав він отруїти все село — у нього ж зуб на вас, — припустив Борода.
— Як це він… хіба ж це що?.. — Вухань не міг погодитися хоча б тому, що це припущення висловив не хтось інший, а саме Борода. Як усі невеликі на зріст люди, він дуже ревниво й недовірливо ставився до велетня Бороди, тож брав під сумнів будь-які слова, якщо їх промовляв цей здоровань. — Ходитиме по хатах і той… "не хочете водички?" Чи як?
Петрусь засміявся, уявивши, як людина відчиняє двері своєї хати, а на порозі Лішак із казанком: "Водички попити не хочете?"
Тут Борода збагнув, про що говорила Наталка.
— То це Марічка стежить, щоб ніхто не налив води в криницю?
— Так, — відповів Лисий.
— Тут іще одне треба зрозуміти, — подав голос Петрусь. — Навіщо було рубати замок?
— Ну, це зрозуміло, — відгукнувся Борода. — Щоб зайти в комору.
— Та ні, — заперечив Петрусь. — У комору він зайшов якось інакше. І вже зсередини почав рубати.
— Як так зсередини? — Вухань образився, що Петрусь помітив щось таке, чого не помітив він сам. — Ану покажи!
Усі тісно обступили двері. Тепер, коли Петрусь звернув на це увагу, стало очевидно, що замок і справді рубали зсередини комірчини.
— Мабуть, від нас хотіли приховати, — роздумливо сказав Лисий, — як насправді можна проникнути до комірчини.
— А як тут можна було побачити, де рубати й де що стоїть? — додав Петрусь.
Справді, в коморі віконця не було, не було й будь-якого сліду, що міг би пояснити, чим тут світили. Лисий з Петрусем зайшли всередину, зачинили за собою двері, і їх огорнув безпросвітний морок.
Нічний птах
Під деревами було вже темно. Тут, у лісі, вечір наставав швидше, ніж на відкритому місці над річкою. Йти доводилося повільно. Хоч, звісно, Глина почув би небезпеку заздалегідь, але вони вже сьогодні не раз переконалися, що від нього буває не тільки користь, а й клопіт.
Ліс нашорошено перегукувався рипом, шипінням, писком, пугуканням та іншими звичними й тому не страшними звуками. Ліс готувався до ночі. Він ніби переходив з одного стану в інший — як людина, що вкладається спати після тяжкого напруженого дня. Різниця лише в тому, що ліс і вночі не спить. Просто вночі його життя стає іншим — жорстокішим і потаємнішим. І, зрозуміло, про це життя вони знали незрівнянно менше, ніж про денне. "Ми про ліс нічого не знаємо", — якось здивував Лелю Лисий. Уже стільки, скільки він знає, здається, й знати неможливо. А тут раптом: "Усі наші негаразди від того, що нам бракує знань. Ми навіть не знаємо, де ще є села, скільки їх. Чи вовкулаки живуть тільки в прирічному лісі, де ми їх бачили, чи ще десь. Що таке порожні дерева, хто такі мавки. А мавки ж знають про ліс щось таке, чого ми не знаємо, і русалки…" Тоді вона й завела з ним мову про необхідність сходити до русалок і познайомитися з ними. Сходила…
Леля постійно відчувала, яка вона брудна, — це її чи не найдужче мучило. Однак, попри це й страшну втому, вона відчувала радість, піднесення. Їй вдалося! Вона познайомилася з русалками, вона тепер знає, які вони небезпечні, але знає й те, які вони вродливі й веселі. Дівчинка розуміла, що зможе знайти з ними спільну мову.
— Русалки дуже багато знають, — казав колись її батько. — І не лише про те, що є під водою, а й про те, що діється на землі. Вони не до кінця щирі з людьми, розмовляють зверхньо й навіть знущально. Якби домогтися їхньої прихильності й довіри, вони могли б стати надзвичайно корисними.
Поки що судити про їхні знання Леля не могла. Але вона неодмінно подружиться з ними, неодмінно знайде спільну мову!
От тільки б нічого не завадило! А що може завадити? По-перше, Лесик. Довідавшись, яких вони з Васильком зазнали небезпек, він може не дозволити наступну подорож до русалок. По-друге, погода. От-от почнеться осінь, проллються дощі, і чи вдасться туди вибратися вдруге? По-третє, треба ще сьогодні дістатися додому. І вдень їм довелось ого-го скільки зустріти. А вночі?..
Наче на підтвердження цих побоювань, десь дуже близько залопотіли великі крила. Глина невпевнено гавкнув і замовк. Леля й Василько завмерли, сторожко вдивляючись у сплетіння гілок над головами. Звісно, ніяких таких великих птахів, щоб були небезпечні для людини, тут не водиться, та обережність ніколи не зайва. До того ж одного такого небезпечного птаха (а Леля — навіть двох!) вони таки колись бачили. І спогади були геть неприємні.
Мабуть, Василько подумав про те саме. Бо раптом він голосно мовив:
— Приготуй вогонь. Наш давній знайомий його, здається, не дуже любить.
Леля зрозуміла натяк. Ясна річ, ніякого вогню, крім кресала й труту, вона не мала.
Однак про це знали тільки вони з Васильком. Дівчинка швидко скинула з плеча сумку й запустила в неї руку.
— Тільки ти не дивися на мене, — сказала вона Василькові. — Стань до мене спиною. Приготувався?
Тієї ж миті знову залопотіли могутні крила, й з крони сусіднього дерева на землю посипалась обідрана кігтями кора. Це могла бути звичайна сова — просто збіг, що вона відлетіла, саме почувши ці слова. Але ж могло бути…
Леля згадала останні слова русалок. Невже вони мали на увазі саме його!..
Якщо це так, то слід триматися під самісінькими деревами, продиратися крізь чагарі — тільки не на відкритому просторі. Бо якщо він нападе з неба, не тільки відбитись, а й помітити його не встигнеш.
Але ж там — під деревами і в чагарях — свої небезпеки. Там ховаються інші великі й малі хижаки. Тут уже єдина надія на Глину. Хоча й Глина ще багато чого не знає. Якщо трапляться пекучі світляки, наприклад, іще невідомо, чи зачує він небезпеку.
Десь просвистів кажан. Леля про всяк випадок відповіла таким самим криком. Але то, мабуть, не міг іще бути хтось свій. Швидше за все — справжній кажан.
А от саранці вночі зовсім безпечні. І стрибунці або "їдючі жаби", як їх називають у Лесиковому селі, — материнка вночі спить. Та й для неї вночі немає ніякої небезпеки. Хіба її розгледиш?
Темрява ставала дедалі густішою. В нерухомому повітрі стояв запах грибів. Мабуть, Глина дуже не любив цього запаху. Бо час від часу він роздратовано гарчав, стиха підгавкував — і все це без видимих причин. Принаймні діти нічого підозрілого не чули. Швидше за все Глині просто не подобалася ця прогулянка або не подобався нічний ліс.
Вони перестали дослухатися до порад Глини, й дуже скоро за це довелося розплачуватися.
Коли собака вкотре заскімлив і загарчав одночасно, Леля не зважила на те, тож і не помітила, що Глина різко зупинився. Щоб не наступити на нього, дівчинка спробувала стати праворуч. Тієї ж миті над головою шурхотнули величезні крила. Леля інстинктивно нахилилася, втратила рівновагу і впала в густі зарості малини.
Уже падаючи, вона побачила великого чорного птаха, що промайнув над її головою. От тільки не змогла роздивитися, сова це чи не сова, — і пролетів той птах швидко, і темно в лісі хоч в око стрель.
Один під зорями
Коли очі трохи призвичаїлися до темряви, над головою Лисий побачив свою зірку. А може, то й не була його зірка — просто одна із зірок на зоряному небі, така недоречна в зачиненій ізсередини коморі. А все це тому, що зі стріхи аж ген під сволоком було вистріпано солому.
Жодного сумніву не лишалося: злодій проник до комори через цю шпарину. Здертися знову нагору він уже не міг, тож мусив рубати двері. Принаймні так скидалося на перший погляд. А Лисий уже знав, що вірити першому поглядові варто тільки у виняткових випадках.
По-перше, доросла людина в ту шпарину не пролізе. А по-друге, якби й пролізла, то треба ще якось спуститися з-під стріхи на долівку. Єдина можливість — зіскочити.