За ним був потрісканий і розірваний деревами схил, колись вкритий таким самим каменем, з якого збудовано паркан.
А внизу за ним Лисий побачив те, що раніше, безперечно, було річковим дном. Багато років тому вода відступила, а на її місці буйно розрослися трави, кущі й дерева. Вони стояли нездоланною густющою стіною, і крізь цю стіну води не було видно. Важко навіть сказати, який цей ліс завширшки. У кронах дерев репетував пташиний базар. Мабуть, там, де вода відступила, мул колишнього дна став щедрим ґрунтом, на якому й розбуяло все це багатство.
Гущавина була такою непролазною, що можна було зовсім не боятися нападу звідти. Хіба що плазуни, які тут, безперечно, водяться. Але плазуни зненацька не нападають, якщо не наступиш на них. От там, у заростях, це можливо. А як же треба було б туди потрапити. Це ж скільки пташиних яєць там можна набрати! А що може бути поживнішим за пташині яйця!
Однак, на щастя, Лисий не розслабився, не втратив обережності. Він ішов повільно вздовж колишнього паркана, намагаючись усе ж таки триматися за чагарями, не наближатися. Лиш раз вийшов на відкритий простір і роззирнувся праворуч і ліворуч. Стіна лісу була безкінечна. За ним протікала могутня ріка, яка звільнила велетенський простір. Чому?
Дивувало й інше. Де водопій? Тут, у пісках, де водяться кабани, зайці, олені й, певно, інша дрібна й крупна звірина, мусить бути місце, куди всі ці зграї й одинаки приходять пити воду. Вони б уже неодмінно проломали й витоптали прохід до води. Але хоч скільки він вдивлявся в живу зелену стіну, ніде ніякого проходу.
Пояснення могло бути лиш одне, і його підтверджував гіркаво-кислий запах, яким тут усе було отруєне: вода в річці непитна.
Пройшовши ще з сотню кроків, Лисий уже хотів повертати назад, коли раптом помітив невеличку — принаймні такою вона здавалася здалеку — темну пляму на суцільній зелені. Він причаївся за кущем і прислухався. Якщо це хід до водопою, то не вистачало тільки зустрітися там зі стадом кабанів абощо. Спочатку він нічого не почув, а потім зрозумів: він нічого не чує! Тобто в цій частині берегового лісу немає птахів.
Лисий ще далі заглибився в чагарі й тихенько-тихенько почав наближатися до темної плями. На душі стало дуже погано. З-за стіни лісу йшов страх. А за ним донісся й запах. Жахливий і гидотний. І страшенно знайомий. Так смерділо на стоянці вовкулаків.
А потім він побачив слід, який ні з чим неможливо сплутати. Слід був широкий і прямий, мов стріла. Ним багато разів проходили на полювання голодні зграї. Ним вони поверталися, ведучи або несучи на собі здобич. Ним останнього разу вийшла велика група самців, але не повернулася. Сьогодні вночі ця зелена брама розчиниться й пропустить зграю вовкулачиць, стурбованих відсутністю своїх самців, а також двох вивідниць.
Якщо зараз діти перетнуть цей слід, то зграя піде не далі в ліс, а поверне на свіжий слід. І тоді вже їм нізащо не втекти. І захопити сплячих самиць зненацька, сидячи з луком та арбалетами довкола них на деревах, — також не вдасться.
Лисий так сподівався швидше проминути табір вовкулаків! Він знайшов табір. Ось він. Усе логічно. Житло цих звироднілих потвор може бути тільки тут — на березі отруйної ріки, в непролазних заростях отруєного лісу.
Тепер, коли знайшов табір вовкулаків, хлопчик не міг знайти дороги повз нього.
Велика рада
— А ми перебіжимо хутко-хутко! — радісно вигукнула Марічка. — І зразу втечемо!
У неї були величезні сині-сині очі й біле кучеряве волосся. Під час розмови Леля розчісувала її своїм гребінцем, і кучері спадали довгими хвилями на плечі. Пропозиція була особливо смішна саме з її уст. Дивлячись на неї, уявити оте "хутко-хутко" було важко. Всі засміялись, а Марічка образилася:
— Нічого, я скоро виросту висока-висока, і ви тоді всі мене будете слухацця.
— А якщо посипати свої сліди м'ятою? — запропонувала Надійка.
Її ім’я подобалося Лисому. "Хоч одну з усіх звуть по-людському, — думав він. — Цілком зрозуміле ім'я". Але вона була чи не найслабшою з усіх. Мала тоненькі ніжки й ручки, дуже швидко втомлювалася, але була затята й відчайдушна — ніколи не скаржилася, вперто намагалася в дорозі не відставати від інших і завжди ображено відмовлялася, коли хтось намагався допомогти. У неї також сині очі, хоча й не такі великі, як у Марічки. Надійка років на два старша від Марічки.
Розповівши їм про наслідки розвідки, Лисий сидів тихо й майже не брав участі в розмові. По-перше, він також був утомлений, а по-друге, просто не знав, що запропонувати. Він слухав пропозиції дітлахів і навіть не усміхався у відповідь. Зрештою, хлопець розумів, що вирішувати доведеться йому, однак, не знаючи як вирішувати, він дав дітям волю висловити всі можливі ідеї.
Надійці відповів Івась:
— Мабуць, це не вийдзе. Бо навіць найгірша нечисць обминає слід вовкулаків. Три дні шонайменше. А цією дорогою вони ходяць шодня. Тут взагалі ніяких запахів, крім їхніх. Тільки з'явицця шось інше, вони тут же поміцяць. І почнуць обнюхуваць усе навколо…
— Може, перечекаць? — міркував Василько, дуже смішний хлопець — капловухий, з великим носом і важким підборіддям, яке постійно тер кулаком, наче намагався стерти й зробити меншим.
Тут втрутилася Леля:
— Ні, чекаць не можна. Вони до нас прийдуць по наших слідах. Знайдуць нашу халабуду, а потім винюхаюць, куди ми пайшли.
— Не винюхаюць, там скрізь м'ята! — заперечив Василько.
— Винюхаюць. — Івась завжди підтримував Лелю. — Будуць ходиць навколо м'яти, поки не винюхаюць. М'ята тільки затримає їх, а з пантелику не зіб'є.
Двоє інших дітей — Наталка і Петрусь — сиділи мовчки і, як і Лисий, не долучалися до розмови. Вони після кожної пропозиції дивилися на Лисого, ніби чекали, як він оцінить ідею.
— А чого нам від них увесь час тікаць! — вибухнув Івась. — Давайте просто зараз самі на них нападемо. Зараз день. Вони спляць. Заліземо на дерева й перестріляємо всіх. Вожака у них немає…
Тепер уже всі діти з надією подивилися на Лисого. Він мовчав. Тільки Леля, як завжди, зрозуміла його без слів.
— Нічого з того не вийде. По-перше, це їхній ліс. Ми його не знаємо. А вони знаюць. Лесик каже, шо туди ніяк не потрапиш, крім як по їхньому ж сліду. А там напевне вартові. Та й ліс цей молодий. Там таких дерев, шоб нам залізти, немає.
Точно так думав і Лисий.
— А якщо підняцця вгору по берегу, — нарешті включилася Наталка, — знайти інший прохід, зробиць плот і по річці їх обійти?
І про це Лисий уже подумав.
— Це якшо знайти інший прохід, — знову заперечив Івась. — А якшо не знайти? А якшо по дорозі зустріцця з ними?
— А може, дочекацця ночі, коли вони підуць нас шукаць, а тоді швиденько перейти, все за собою засипаць м'ятою… — Василько не встиг закінчити свою думку. Його перебив Івась:
— Шоб вони вже шукали нас по запаху м'яти. Ми стільки її нам'яли за сьогодні, шо їм і принюхувацця не буде потрібно.
— До того ж, — додала Леля, — вночі ми далеко не зайдемо. Тут повинно буць багацько гадзюк. Уночі їх не видно…
Знову всі замовкли й уставилися на Лисого. А той не знав, що сказати.
— Ех, — зітхнула Марічка, — Якби маць такого величезного птаха… Він би нас переніс по небу, і все.
Знову всі засміялися. Тільки Лисий дуже серйозно й допитливо подивився на неї. Він згадав свій сон. Звісно, санчат, які вміють літати, вони не мали. І все ж таки, Марічка, мабуть, буде дуже розумна, коли виросте.
— А коли ми підемо додому? — спитала Наталочка.
По небу на гадюці
— Лелю, — нарешті мовив Лисий, — ідіть усі до річки, тільки не вниз, а проти течії — праворуч. Треба надрати лубу й кори. Там є верболози. Тільки не підходьте до берегового лісу. А потім сплетіть дві міцні мотузки — кроків по вісім-десять. А я піду дещо роздивлюся… — Він помовчав, обводячи поглядом дітей. — Візьму з собою… Петруся.
— Шо ти хочеш роздивицця? — Схоже, Леля не дуже була задоволена.
— Ще не знаю, — він і не хотів приховувати, але й відповідати на її численні запитання також не хотів.
— А навіщо нам мотузка? Шо ти надумав?
— Ще нічого не надумав. Треба спочатку роздивитися.
— То, може, спочатку роздивицця, а потім уже мотузки плести?
Діти вже встали, щоб іти драти кору, а Леля все сиділа й суворо дивилася на Лисого.
— Якби ми мали вдосталь часу, мабуть, так було б краще. — Він кивнув Петрусеві й рішуче закрокував на південь. Лиш сховавшись за чагарями, зупинився й сказав Петрусеві: — Рухаємося дуже обережно. Я попереду, ти в десяти кроках за мною. Які звуки знаєш?
Петрусь тут же дуже схоже засичав по-зміїному.
— Молодець, — похвалив Лисий. — Як раптом щось трапиться й треба буде мене зупинити, засичиш. Зрозумів?
Петрусь кивнув.
І повільно й обережно хлопці пішли на південь, до вовкулачого сліду. Що ближче вони були до мети, то меншою ставала небезпека зустріти будь-що живе. Крім самих вовкулаків. Ця небезпека зростала. Тому вони не розслаблялися, були дуже пильні.
Тепер уже не піщані галявини були острівцями, а швидше чагарі були острівцями в суцільних пісках. Втім, траплялися й дерева. Здебільшого сосни. Але тут їм не треба було боротися за сонце зі своїми родичками, тому вони росли невисоко й розлого.
Коли стало видно вовкулачий слід, Лисий звернув на схід, і вони досить довго кралися вздовж нахабно-прямої проклятої дороги.
Далі від ріки піску ставало менше, з'явилося більше дерев. Лисий на це й сподівався.
Вони вже ходили добру годину, коли він нарешті помітив те, що шукав.
Битий вовкулаками шлях проходив у трьох кроках від старезної крислатої липи, яка гілками своїми нависала над дорогою, все навколо засипавши клейкими й пахучими бруньками. Найдалі над слідом простяглася довга гілка на висоті, мабуть, зо три зрости Лисого. Це було саме те, що треба. Щоправда, по той бік дороги стояли високі кущі, а що за ними — невідомо. Хлопці походили вздовж дороги, намагаючись розгледіти що там, але марно. Довелося лізти на дерево, на ту саму гілку. Це забрало чимало часу, однак у тому була й добра сторона. Звідти Лисий зміг побачити їхній мабутній шлях. Там нібито все було непогано. Звідти ж він побачив і клаптик води далеко попереду. Ріка була сіра й непривітна, хвилі її відбивали металевого кольору зайчиків від призахідного сонця. Треба поспішати. Скоро вечір.
Назад вони майже бігли.