Лісове Озеро

Пісок і в роті уже, і на зубах рипить. І небо — вигоріле, випалене полудневе небо — теж наче піщане: сіре, аж жовте од спекотної степової юги. Важко... І все ж таки уже легше, уже видно село і справді "широке село під го­рою"... Ген, яке широке... А он і базарна площа, ото, мабуть, закусочна. Там, може, і окропу нап'ються...

Пісок, пісок...

Гарячої води їм так і не дали: окріп входив у меню обіду, а обід коштував надто дорого. Таких грошей у батька не було.

Поставили вони возика під вербами біля колодязя, при­лягли на горбочку.

Полудень...

Батько і їсти не став, ліг, як упав, і вмить заснув. Варя, теж стомлена украй, притулилася таткові головою до плеча і так солодко задрімала... А втім, солодощі оці тривали не­довго.

— Ком-ком!

Аж шарпнулася, та в ту ж мить зціпила зуби і виду не подала, що почула оклик. Озирнулася. Просто перед ними зупинився грузовик, і водій гукав хлопчиськові, що саме тут пробігав. Малий кинувся був тікати, та солдат вихопив пістоля, бахнув угору, і ось уже блідий, смертельно пере­ляканий хлопчик стоїть перед шофером. Німець дістає із ка­бінки щітку і наказує малому почистити чоботи...

Що лишалося — тремтячими рученятами узяв щітку.

Хлопчиська, коли той виконав наказ, німець відпустив, машина давно вже поїхала, а у Варі — де й дівся сон. Шум­лять-шарудять верби над стародавньою криницею, вологою віє від цямриння, від землі. Втома така — і ворухнутися не­має сил, а сну нема... Втома і туга: бач як просто — "ком-ком"— і все...

Заплющує очі, хоче полічити до ста, та в цю мить яскра­вий, як спалах, спогад гасить і втому, і тугу.

...Перший вибух прогримів опівдні. Всі вибігли з хати: що це? Літаки? Наші літаки? Ні, в небі жодного зенітного роз­риву. Снаряди рвуться? Але ж фронт ще дуже й дуже да­леко.

І все ж таки це були снаряди. Тільки от не наші — ворожі. Вибухи гриміли й гриміли. Хмари диму схоплювалися над станцією, над величезним німецьким складом боєприпасів. Шляхом у бік складу промчало кілька чорних "опелів", про­гуркотіли грузовики, повні солдат. Село завмерло. Люди бо­ялися і виглядати на вулицю: окупанти зараз особли­во люті. Просто так, щоб зігнати злість, можуть пристре­лити.

А вибухи не змовкали. Навпаки, все частішали, дужчали і скоро злилися в суцільний оглушливий гуркіт. Земля так і ходила під ногами...

Ось вона, кара!..

Це було таке щастя, таке щастя... Варя аж світилася вся. Так вам! Так вам, проклятим! Ще! Ще! Ще!

Хто ж той сміливець! Чия чесна, свята рука карає? Мама хрестилася:

— Господи... Збережи його, господи... Хай його, рідного, усі кулі минають... Хай його не помітять... Дай, дай йому, господи, врятуватися... Хто він? Наш, безлюдівський? Чи з полонених? Хоч би ім'я знати... Вік би молилася за нього...

Ім'я його (чи їх) ніхто так і не взнав. Невідомо й досі, хто відважився, висадив у повітря величезний склад бомб, мін, снарядів.

Одне відомо — загинули всі...

До самого вечора гриміло. А як смеркло і вже стало тихо, сусідка через паркан розповіла: есесівці від того пекла біг­ли на всі боки, як миші. За складом починалися канали хар­ківської очисної станції — всі нечистоти з міста зливалися до війни в них. От у ті канали, брьохаючи по коліна, а то й по пояс у смердючім багні, і бігли ховатися есесівці. Осо­бливо панікували офіцери, ще б пак, — їм, арійцям, юбер­меншам, істотам з голубою кров'ю, життя було особли­во дороге. Верещали, як пацюки, з головою пірнаючи у багно...

Кара! Оце кара! — раділа Варя. Але — чи вся кара? Ні, це тільки початок. Час справжньої кари іще попереду...

Коли ж він настане, грізний оцей і світлий час? Коли на­стане?

4

Тринадцять днів гриміло і горіло небо над Безлюдівкою. Тринадцять днів під ногами ворогів горіла оця земля. По-справжньому горіла — "катюші" працювали на совість...

Виглянула Варя вночі з погреба — пекло. Пекло, і квит. Знову чомусь пригадався миршавенький голубоокий шарфю­рер. Як він тоді — уважно, крізь пенсне — оглядав її, як він обмірковував і нарешті встановив ціну: три пуди... Згадала і всміхнулася: отак, значить, всього три пуди картоплі і вар­то її, Варине, життя, її майбутнє? Гірко всміхнулася, а по­тім навпаки — зловтішно: а його самого, того шарфюрера? Чи варте його пацюче життя хоч картопляного лушпиння?

І ще один німець пригадався, отой німецький солдат, яко­го вели сонячного березневого ранку жандарми до чорної поліцейської машини...

Не знала тоді дівчина, яка тяжка, яка героїчна доля че­кала цього німця. Пізніше, набагато пізніше Варя... Та не Варя, а вже Варвара Федорівна, уславлена на всю республі­ку трудівниця, вперше почує про життя Гейнца Таксвей­лера.

...Заарештованого у Безлюдівці судив трибунал і прису­див до розстрілу. Смерть потім замінили каторжною тюр­мою. Сидів Гейнц і у харківській тюрмі, і в кременчуцькій, і в артемівській, і в місті Дубно. Потім його перевели до концтабору, в'язні якого працювали недалеко від Танненбер­га на осушенні боліт. Потім знову тюрма, на цей раз у місті Торгау. Потім тотальна мобілізація — і Гейнц знов на війні. На Волховському фронті, побачивши у розташуванні своєї частини радянських розвідників, здався їм у полон. Одразу ж включається у діяльність Національного комітету "Вільна Німеччина", рветься на фронт. Радянське командування не раз посилає його за лінію фронту, у ворожий тил. Військова рада 59-ї армії нагороджує Гейнца Таксвейлера знаком "Від­мінний розвідник". Загинув Гейнц на фронті, виконуючи бо­йове завдання. За наказом командуючого 59-ї армії німця Таксвейлера поховано на радянському військовому кладови­щі. Над могилою його прогримів салют, бойові побратими, радянські воїни і німці із комітету "Вільна Німеччина", спі­вали "Інтернаціонал"...

Та все це Варя узнає потім, а зараз вона просто думає про двох німців. Два... І які вони різні... Як два світи... Одному світові, світові Гейнца, належить майбутнє, а другий світ, світ шарфюрера, приречений на смерть. І, як завжди, мертве хапалося за живе — в останні свої дні окупанти особливо лютували.

— Перед погибеллю казяться... — зітхала мати і весь час дослухалася: чи не чути поблизу чужих кроків. Кроки оті уже всі навчилися розпізнавати. А кішка — особливо. Вона вже давно перейшла у сім'ї Савельєвих на становище цілком легальне і тому разом з усіма сиділа у погребі. Так от, Мур­ка раніше од усіх чула наближення ворога. Всі вже знали: якщо кішка заметушилася, лізе у найдальший закапелок, значить, до погреба підходять ворожі солдати...

Земля — горіла. Але і в огні вона залишалася живою. Живий Варин Світ не вмирав і у полум'ї.

На подвір'ї — з погреба було видно — під вікнами їхньої хати ось уже дванадцять днів цвітуть два кущики, дві ви­сокі бадилини петрових батогів. Зранку, як тільки сонечко прогляне крізь хмари диму, розтуляють пелюстки сині-сині квіти. Їх аж сім, Варя, виглядаючи, коли трохи влягається стрілянина, підрахувала точно: три квітки на тій стеблині, що ліворуч, і чотири на правій. Зранку, якщо сонячний день, усі семеро розквітали, під вечір — ніби заплющувались. Так було всі дванадцять днів бою. А сьогодні, на тринадцятий, виглянула: сонячно, а квіток — тільки чотири. Де ж іще три? Поодцвітали? Придивилася — ні... Ліво стебло майже під корінь стяте великим осколком — зрізавши бадилину, він так і вгородився у лутку...

Квітки зацвітали, одцвітали, на дереві червоніли яблука, зріли і помідори на городі, от тільки бігати за ними навіть Варя не завжди наважувалася — зовсім осатаніли есесівці, стріляли по всьому живому...

Тринадцятий день нічим не відрізнявся від попереднього, дванадцятого, від одинадцятого, десятого... І тринадцятий вечір, і тринадцята така ж вогненна і громохка ніч.

А чотирнадцятий ранок...

Варя, як завжди, першого прокинулася. І — пе від гурко­ту, до нього уже всі звикли, не звертали уваги, — розбудила тиша. Дивна, давно вже забута, вона аж дзвеніла у вухах. Дівчина схопилася, визирнула і тієї ж миті несамовито і ра­дісно закричала:

— На-а-а-аші-і-і-і!!!

Немов вітром винесло на вулицю. Перший боєць, якого Варя побачила, був високий, зовсім уже не молодий, — сиво­вусий старшина. Обхопила його обіруч, припала обличчям до грудей, хотіла щось сказати, багато хотіла сказати, та сльози здушили горло і вона заплакала.

Старшина погладив по голові, поцілував у щоку і раптом, незвично окаючи, проказав, значущо так проказав, наче до­вірив таємницю:

— В Вологдє у мєня дочь...

Хотів, видно, ще щось сказати, та чомусь і сам витер очі і тільки рукою махнув.

Пішов солдат. А за ним Мурка їхня — біжить, аж до са­мого рогу проводжає.

Весь той день до хати заходили і виходили бійці. Ті — во­ди попити, ті — трохи перепочить, і кожного разу кішка пер­шою чує їхнє наближення. Диво та й годі! Варя дивиться на неї і аж сміється від задоволення: Мурка біжить солда­там назустріч, треться об ноги і муркоче, муркоче, наче розповідає, поспішає, стільки хоче розказати...

А у висаджене вікно зазирає квітуча бадилина — вціліла-таки, і вже на ній не чотири квітки, а сім! Тепер уже на одній — сім.

Старші на те ніякої уваги, а у дівчини щасливо холоне під серцем: це її світ, її Живий Світ...

Так, це він, топтаний і нівечений окупантами, обпалений і зранений у битві, вижив, вистояв, і нині червоними як жар помідорами, величезними соковитими яблуками, малень­кими місцевими кавунчиками-тріскунцями, зустрічає най­рідніших йому на всій землі хлопців — стомлених, закіптю­жених у бою, різноплемінних, дуже і дуже різних, але з однаковими червоними зорями на пілотках.

Посидять ті хлопці, погомонять з татком і мамою, відпочи­нуть і знову ідуть. Дивиться їм Варя услід, і здається дів­чині, що назустріч тим воїнам дерева самі простягають гілки із стиглими плодами, а пройдуть оті солдати — квіти схиляються, цілують їхні сліди...

ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА

1

Роки, роки...

Уже й Перемога відгула, уже й сьомий клас за плечима. Що ж далі робити? Вчитися? Йти працювати? А куди? Роз­мов удома було багато, батько наполягав: тільки вчитися, і не тут, у Безлюдівці, а в Харкові. Треба мати "городську освіту". Він так і говорив, та ще й наголошував: "городську"...

Варя добре знала давню таткову мрію.