Ви вже дещо знаєте про життя земного суспільства. Скажіть, будь лаока, як ви до нього ставитесь?
— Я ще не маю права на серйозний висновок, — відповів Едмундо. — Можу лише сказати, воно мені здається чудом природи.
— Чудом? — здивувався Професор. — Оце драглисте місиво із білкових тіл здається вам чудом? Та до нього ще треба рук докладати, щоб воно стало чудом! Звільнити, розгорнути його крила для вільного польоту — ось найвища місія для розумної істоти...
— Як ви хочете це зробити? — запитав Едмундо.
— Ви, мабуть, розумієте, що це завдання не на одне століття.
— У вас є послідовники?
— Я хочу працювати разом з вами, містер Едмундо.
— Але ж людське життя не розраховане на кілька століть.
На аскетичному обличчі Професора з’явилося щось схоже на посмішку.
— Я живу доти, доки себе пам’ятаю. Хіба ж це не так?.. Як зберігати пам’ять (або ж інформацію), сьогодні відомо навіть молокососам із кібернетичних інститутів. Далі починається мистецтво, з яким ви вже трохи ознайомлені. Вас зробила безсмертним сама природа. Моє власне безсмертя в моїх руках! Якщо я мав змогу подарувати вам тіло хлопчика, то з таким же успіхом я можу взяти його й собі. Потрібні лише розумні асистенти. А вони в мене є.
— Ви їх також зробите безсмертними?
— Ми потім з вами обговоримо, хто має право на безсмертя.
Рація на якусь хвилину замовкла. Мабуть, Едмундо напружено думав. Нарешті він запитав:
— Чого ж ви хочете від мене?
Обличчя Професора набрало урочистого вигляду. Він майже повірив, що Едмундо прийме його плани.
— Містер Едмундо! Підняти земне людство на вищий щабель не так просто. Спершу його слід підготувати. Навіть звичайна хірургічна операція вимагає підготовки. Тут також необхідна операція. Людство безнадійно хворе. Але пацієнт добровільно не ляже на операційний стіл. Він поки що не розуміє власної хвороби. Його треба покласти силою.
— І зв’язати руки, — продовжив Едмундо.
— Можливо, — погодився Професор. — Заради того, щоб врятувати хворого. Дати йому нове життя.
— Ні, Професоре! — твердо мовив Едмундо. — Я не стану зв’язувати людям руки, щоб ви перетворювали їх на білкових роботів. Людське життя мені здається чудом. Важко уявити, як воно могло виникнути з мертвих мінералів. Живі істоти із мертвого. Ось у чому полягає чудо. А ви хочете його вбити...
— Ніякого чуда немає, — заперечив Професор. — Чудо створимо ми з вами. А поки що є ухилення від норми. Інакше не можна назвати білкові форми життя. Ракова пухлина в здоровому тілі природи.
— Гаразд. Ви розраховуєте на вічність. Мене ви також вважаєте безсмертним. Отже в нашому розпорядженні досить часу, щоб не поспішати з висновками.
— Я мушу поспішати! — розчаровано вигукнув Професор. — Вічність народжується цієї хвилини. Принаймні для мене і моєї справи.
— Вічність ніколи не народжувалась і ніколи не помре. А те, що надто поспішає, до вічності не належить... Приймайте гостей, Професоре! Вони вже йдуть.
Гадаючи, що все необхідне зроблено, Едмундо полетів до батька...
В ту ж мить Себастьян побачив, як ворухнулися губи у незнайомого хлопчика, чиє тіло лежало на канапі.
— Він повернувся, — тихо прошепотіла Рут, яка знов стала звичайною дитиною.
Їй хотілося гратися, пустувати, ніби вона знов опинилася на горищі Себастьяна. Таке перетворення легко зрозуміти: з’явилися ті, хто відповідальність за події перейняв на себе.
Едмундо розплющив очі. Якийсь час він лежав непорушно, вдивляючись в обличчя Педро та Хосе. Себастьяна він начебто не помічав.
— Я десь його бачив, — промовив Педро, потираючи лоба шкарубкою долонею. — А може, й ні. Ти часом не продавав "кока-колу" на портовому плаці?..
Хосе Безвухий, якого більше цікавила Де-лія, ніж Едмундо, недбало кинув:
— Е-е, приятелю! Тобі доведеться перебрати всі професії вуличних шибеників — від продавця газет до чистильника.
Себастьян подумав: мабуть, Хосе каже правду, бо Едмундо схожий на кожного із них. Не було в ньому чогось такого, що робить людину неповторною. Як не силкувався старий, а серце його не визнавало в цьому хлопчині того, кого він носив у своїй пам’яті. Коли Едмундо жив у кисеті, уява малювала його так, як хотів того Себастьян. І тоді Едмундо поставав перед ним в образі сина, який загинув на барикадах.
— Вас я бачив, — сказав Едмундо, звертаючись до Хосе. І так само звернувся до Педро. — І вас бачив. Ви часто обідали у Мірти. А вас...
То було звернення до Себастьяна. Так, Едмундо його школи не бачив. І не міг бачити. Адже Народжений Блискавкою бачив лише те, що помічало око Себастьяна. Мозок старого був посередником поміж Едмундо і зовнішнім світом.
— Розумію, — похмуро мовив Себастьян. — Мені не до вподоби цей маскарад. Коли ти жив у кисеті...
— Ні! В кисет я більше не повернусь.
А Рут мало не плакала. Вона уявляла зустріч Едмундо з батьком зовсім інакше. Їм належало хоч обнятися, як годилося в таких випадках.
Але цього не сталося. Вони зустрілися, мов чужі.
Підійшла Делія. Хосе кахикнув, завовтузився в кріслі. Педро це помітив і, підморгнувши, крадькома стусонув приятеля в бік. Делія була чимось дуже заклопотана.
— Не збагну, що тут відбувається, — сказала вона. — Проте я знаю: Професор не виявить гостинності. В бараках лишилися тільки мавпи. А гостей, мабуть, цікавить інша діяльність Професора. Міс! Може, хоч ви поясните вашим друзям, куди вони потрапили?
— Так! — спохватилась Рут. — Ми з Едмундо підемо.
— Підемо разом, — сказав Хосе і відразу ж піднявся.
Рушили по бетонній дорозі туди, де містились бараки. Ніхто їх не спиняв. Едмундо й Себастьян ішли поруч, але трималися сторожко, ніби вивчаючи одне одного. Хосе тримався Делії, але та вихоплювалась наперед, наче боялася, що вони спізняться.
До бараків підійшли саме тоді, коли Професор показував гостям своїх мавп. Показати справді було що, вчені висловлювали щире захоплення. Ніхто не побачив у дослідах нічого забороненого.
Тоді до гурту наблизилась Делія. Незважаючи на грізний погляд Професора, вона сказала:
— Панове! Я довго прожила на цьому острові. Я знаю всі його страшні таємниці. Професор показує вам тільки те, що він робив з мавпами. А те, що тут робили з людьми, він приховує. Прошу йти за мною.
Високий, сухорлявий вчений, перевівши погляд із Делії на Професора, суворо запитав:
— Значить, ви показали не все?..
— Колего! — намагаючись скорчити глузливу посмішку, сказав Пірофесор. — Кому ви більще вірите, — мені чи покоївці? Ніяких дслідів на людях не було. Покоївка просто хвора. Її давно вже переслідують галюцинації.
Але вчений не повірив Професорові. Всі рушили туди, куди кликала Делія.
В розрахунки Професора зовсім не входило будь-яке насильство над гостями. Принаймні воно було неможливе на острові, за яким сьогодні стежили у всьому світі. Це й визначило поведінку Професора. Зрозумівши, що він ніяк не може перешкодити Делії, Професор прийняв інше рішення. Він звернувся до вченого, який очолював місію:
— Даруйте, колего. Мені справді не все хотілося вам показувати. Досліди поки що далекі від завершення. Саме це й вимушувало мене вберігати їх від передчасного розголошення. Та якщо ви так наполягаєте... Дозвольте мені на кілька хвилин повернутись до кабінету. Там є матеріали, без яких ми не зможемо обговорювати мою роботу. — Потім звернувся до одного із асистентів. — Ведіть шановних гостей до бухти Спокою. Там зачекаєте. Я повернусь машиною.
У словах Професора було стільки гідності й статечності, що гості йому повірили. Справді ж бо, який вчений стане показувати незавершену роботу? А покоївка могла й помилитись.
Бухта Спокою містилася в зовнішніх водах океану, які омивали зелену підкову коралового острова. Гості милувались мінливою грою південного сонця у шумовинні прибою, виловлювали в бухті морських їжаків. Професор чомусь не поопішав. А десь через годину Делія сказала:
— Його вже немає на острові.
Спершу їй ніхто не повірив. Навіщо йому лишати гостей у ролі господарів? Хіба в цьому разі для них менше відкриється таємниць?
Та, повернувшись до палацу, гості довідались: підводний човен Професора покинув острів. Тепер для Делії не було жодних перешкод — вона показала вченим табір білкових роботів, а перелякані асистенти покірно відвели їх на корабель.
Правда своєю разючістю перевершила чутки, які ширилися в наукових колах. І все ж нелегко було вченим приховувати захоплення, викликані роботою Професора.
— Злочинний геній, — сказав про нього вчений, який очолював місію. — Саме така людина здатна вчинити найбільше зло.
В одному з африканських портів, де дн-зель-електрохід набирав пальне, Себастьян зустрів сина свого давнього приятеля. Син також був капітаном, як І його покійний батько. Капітан погодився забрати їх на батьківщину.
Хосе умовляв Делію вирушити разом з ним. Делія посилалась на свою тугу за рідними схилами, що були завіяні вугільним пилом, ніби чорним снігом. Мабуть, там іще залишилась якась рідня. Жінка з прихованою посмішкою дивилася на грубий рубець, із якого стирчало те, що колись було вухом. Посмішка була тепла, ніжна. І коли до умовлянь Хосе долучили свої голоси Педро та Себастьян, Делія погодилась. Ні, їй не обіцяли розкішних палаців. Їй обіцяли дружбу. А для Делії цього було досить.
V. ЖИТТЯ ЛЮДСЬКЕ
Едмундо з насолодою обмацував крокви, ізолятори електричної мережі, фанерні стіни великого ящика, який був їхнім житлом. Усе це він бачив колись очима Себастьяна. Але то було інше бачення — майже таке, як на екрані. Едмундо на той час не мав органів дотику, не відчував речей у їхній твердості, пружності. Промінь приносив лише зорове зображення. Органи дотику давали змогу відчути грубувату речовинність предметів. І саме це, — а не щось інше, — створювало враження живої реальності.
Справді ж бо: якщо позбавити нас органів дотику, — чутливих нервів, закладених у нашу шкіру, — ми обминатимемо перешкоди, мов ріка обминає скелі, але вони залишаться для нас невідчутні. Ми й самі не будемо знати, чому природа змушує нас просуватися вперед зигзагами й петлями, — як не знає цього пір’їна, котру жене вітер.
Саме так жив Едмундо тоді, коли бачив світ очима Себастьяна. Тепер він брав предмети, зважував їх у долонях, пробував стиснути, зігнути. А Рут сиділа в кутку горища й стежила за кож.ним його рухом.