Навіть Хлопчик — і той занімів, всотуючи у душу страх і ненависть на все життя майбутнє. Здається, того разу пронесло. Але поліцаї порядкували на Хуторі, як хотіли. Стриму їм не було ніякого і влади над ними — жодної, окрім хіба що старости, який разом з ними їв і пив. Корову од нас забрали у перші місяці окупації. Викохана матір'ю з телятка, вона давала багато молока, і Сашок забрав її собі, а свою здав за нас у німецьку армію. Було у нас лоша, чи прибилось до нашого двору, чи мати виміняла на щось у солдат. Коли підросло, Малащин Сашок і на нього поклав око. Поклав око та й забрав невдовзі у свій двір, а нам нібито пообіцяв натомість теличку. Достеменно я цієї історії не знав, а розпитати уже нема в кого. Знаю лише, що ту теличку мати випрохувала у Сашка довго і безнадійно. Уже коли загриміло на сході і запахло для поліцаїв смаленим, він сам привів її у наш двір. Відчуття несправжності і тимчасовості тогочасного життя було, мабуть, не лише в Хлопчика. Було воно і в самих поліцаїв. Свій страх вони заливали горілкою. Якось мати взяла Хлопчика на руки і пішла до Малащиного Сашка нагадати у черговий раз про обіцяну теличку. Переступила поріг хати, а там — гульбище. Досі в пам'яті моїй — довжелезний, через усю хату стіл із наїдками та напитками. А навколо, як жуки майські на бересклеті, поліцаї у формі, на чолі стола — сам староста. Потім його судили, в самому Петрушині, і він зник із села, наче й не було ніколи. Ми з матір'ю сирітками, прохачами стовпіли в порозі хати, а поліцаї гуляли. Оте приниження матері — теж навіки в мені. Здається, саме тоді поліцаї гуртувалися на партизанів. На розстаньках біля нас було багато галасу і похвальби. А поверталися з лісів тихо, везучи на підводах загиблих і поранених. Гаврило Реп'ях залишив у лісі свою правицю і ще якийсь час по війні ходив з рукавом, схованим до кишені піджака. Потім усім колишнім поліцаям дали по десять літ. Гаврило і Миколай Карусів, він жив на сусідній із Хутором вулиці, через городи, з таборів не повернулися. Малащин Сашок вижив, повернувся. Скоро уся їхня сім'я, продавши хату, виїхала до Чернігова.
Господи, що суворо і незворушно зириш із небес на криваве стовковисько людців на грішній землі, чи відаєш ти про сни дітей, обпалених війною?
Гул, свист, ревисько, гойдаються стіни хати, ми вибігаємо на ґанок — сестри, мати, Хлопчик — і застигаємо незрушно, скуті страхом, онімілі від подиху смерті. Снаряд, холодно виблискуючи металом, летить, повільно, важко, над нашим городиком, де мати звичайно садовить огірки та капусту, летить над вишеньками, над похиленим тином, над хутірською вуличкою. У нього одне крило, розпростерте на півгородика, схоже обрисами на гусине, що ним мати змітає пилюку з припічка. Летить снаряд над хатою по той бік вулички, над Артемовим садом, над Загальним двором. Сон цей снився так часто, так урізався в пам'ять, що пізніше Хлопчик довго ще не вірив сестрам, які переконували, що такого не було. Було ж таке: німецька батарея восени сорок третього стояла у Дубровах, ярові, кілометрів за три від села, і била по лісу, де вже окопалися війська червоних. Снаряди перелітали через Хутір, через Гору і падали в Розі. Тоді погоріло багато хат над болотом.
Глибоке, яскраво-синє небо раптово темніє, кипить, бубнявіє, пузириться, наче вочевидь заростає коростою. Пухирці видовжуються, ростуть, і вже вони схожі на чорні гнізда ос у піддашші колгоспної комори. За мить це уже не осині гнізда, а бомби, що ними завішане усе небо. Хлопчик знає, що це бомби, але вони живі, вони довшають, як бурульки на стрісі, і скоро нагадують чорні дійки давно не доєних корів. З них пирскає молоко, червоне, і це не молоко, а кров людська. Кривавий дощ падає з неба, червоні краплі його течуть по шибках хатнього вікна. І цього, звичайно, не було, але був літак, який скинув бомби на Загальний двір, де стояли перед відступом із села німецькі військові обози. Хата зойкнула склом вікон, підстрибнула і знову припала до землі, наче зляканий зайчик. А на Загальному дворі, біля колгоспної комори з'явилися три ями-глибки. В одну з них пізніше кинули тіло розстріляного німецького офіцера, трохи пригребли землею, а зверху засипали сміттям із комори та клуні. Дві ж ями щовесни перетворювалися на баюри із гнилою, зеленкуватою водою, в якій полюбляли спечного дня купатися свині.
Але найжахніший сон, коли з гулом снаряду чи бомби розчахується раптом земля під хатою, тріщина живою звивистою змійкою повзе далі, через город і сад, через шлях та ростаньки на Загальний двір, і їй нема спину. Краї тріщини розходяться все ширше і ширше, відкриваючи глинисті ясна землі, нижче яких — безодня. І хата, і піч з нею, і ти з хатою та піччю падаєте в ту безодню, у ту пітьму, у той морок, аж поки сердечко твоє не стане грудкою криги у грудях, і вже ти не кричиш, бо не маєш сили, а тільки стогнеш крізь сон: "Мамо! Мамо!" І лише тепла материна рука, її заспокійливий шепіт, її молитва рятують тебе від безодні, від небуття, яке зветься, ти уже знаєш, смертю… Якщо я скажу, що психіка мого покоління травмована війною, я не скажу нічого, бо це усе слова, які ковзають по поверхні свідомості, і тільки. Усе набагато складніше і непоправніше.
Бо що б не писали вчені мужі про гени, то все тілесне — від батька з матір'ю, від дідів і прадідів земних. А душа людини прилітає з небесних сфер чиста, як аркуш паперу, на якому ще нічого не викреслено пером житейським. І чутлива вона до усього земного, як молодий листочок на дереві, ще аж липкуватий, такий ніжний. Пізніше душа погрубішає, загартується, в бруді земному і кіптеві од людського стовковиська. А поки що на ній, на душі дитячій, лише відблиски чистих, духовних сфер потойбічного світу, про який нам нічого не дано знати, лише солодко марити ним. І написане кров'ю людською на дитячій душі уже нічим і ніколи не змити.
Глибока, особливо для очей Хлопчика, хутірська вуличка, що в'ється між дворів і зникає десь у полях. По дну її тече піщана ріка, пісок, перемелений колісьми і людьми, м'який, теплий, босі ноги Хлопчика у ньому, як у купелі. На крутих берегах піщаної ріки, на випаленій літнім сонцем траві, попід тинками сидять хутірські жінки. Неділя, а може, Пречиста, храмове свято, бо у нас гостює дядина з Чорторийки. Вона і розказує хутірським людям, стишено розказує, озираючись довкола.
— Дак німці оточили Лопатин, нікого із села не випускали, а поліцаї ходили по хатах і усіх зганяли до клуні. Своїх не чіпали, а тольки тих, на кого зло мали, ще з років колективізації, хто в колгосп записався. Бо староста тамочки був розкуркулений. На фронт із Сибіру попросився, тади лінію перейшов, до німців, і в село вернувся. Назганяли яни, мо', душ із сто, болєй жінки та дєтва. І усіх у клуню, як у мішок, набили так, що заледве воротя зачинили…
Валя Параски Ракової, однолітка, нагортає купу піску: "Се буде наша хата". Хлопчик обтиньковує хату паличками з плоту: "А се буде наш двір". Валя кладе біля купи піску крем'яхи: "А се — наші дєтки, яни у дворі гуляють". А ще Валя кладе жовтий березовий листок обабіч нагорненого піску: "Се наша корівка, на городі пасеться. Іди по корівку, бо треба доїть, дєтки молока хочуть". Але не іде Хлопчик по корову, він чує лише дядину.
— А тади поліцаї облили клуню бензином і підпалили. Як свіча спалахнула. Закричали людоньки, заголосили, од плачу дитячого і камінь би ожив. А поліцаї нікого не пожаліли. Стіни клуні — із плоту, дак чиясь дитиночка між ліси ручечку просунула, так та ручочка і стриміла, покуль стріха не впала…
Котилося сонце по синіх небесах, але стемніли вони для Хлопчика, і сонце затьмарилося. І лише ручка ота дитяча з палаючої клуні — блискавкою у свідомість, у пам'ять. Назавжди. Допоки й житиму.
Наприкінці вісімдесятих років їхав я в своє село машиною. Біля крайніх чернігівських будинків "голосувала" старенька, геть згорблена бабуся. Я зупинився. Вона попросила підвезти до Лопатина. Лопатин — трохи вбік від Терехівки, через яку мені все одно їхати. Але якби і далі — погодився б. Палаюча клуня, повна людей, і рука дитини — ятрили пам'ять. Невдовзі виявилося, що бабуся — свідок тих подій. Я увімкнув диктофон. Запис виявився неякісним, заважав шум мотора, але і без диктофона розповідь моєї пасажирки лягала в свідомість незмивним вогненно-кривавим шитвом. Такою вона й залишилася на сторінках мого роману "Листя землі", тільки село Лопатин, якого нема на карті придуманого мною краю, замінено Крутьками. Ось рядки того страшного літопису.
"І настановили його німці старостою в Крутьках. І склав йон списки тих, хто людей розкуркулював та на станцію вивозив, хто з "червоною мітлою" по хатах ходив. І набралося таких — дворів із тридцять. І зовицю мою одною з перших вписав, хоч не була вона ніколи в активістах і чоловік її цурався галіфетчиків. Серед зими, саме сніги глибокі впали, оточив Крутьки загін німецький. А поліцаї ходили по хатах з тим списком, що Мефодій його склав, людяк хапали, з дєтками їхніми, і до клуні на краю села, під Страхоліссям, вели. І набили повну клуню людяк, гасом стріху облили і підпалили. А як підпалили повну клуню з людяками і стали люди криком смертним кричать і ламати лісу, дак вони з автоматів упритул стріляли. А Мефодій Нужда збоку стояв і сміявся з мук та смертей людських.
І казали нібито йому самі поліцаї, у кого совісті ще хоч на денці душі залишалося: "Побійтеся Бога, пане старосто, не робіть такого". А йон крізь сміх одказував: "Не я сеє починав, не на мені й закінчиться. Хіба не на ваших очах наша жисть текла, хіба ви не знаєте, що уже давно світом верховодить Бог смерті, а не Бог життя? Дак і служу я Богові смерті, вірно, як пес, служу…"
І служив йон Богові смерті до останку, бо вранці знайшли Мефодія мертвого у хаті, яку йон колись для родини своєї будував, а при колгоспах контора там була. Повісився йон на траму дубовому, поминки криваві справивши. Бо є крайня межа гріха перед людьми та Богом, яку душа, якою б не була вона, безкарно переступить не може.
А третього дня, почувши про таке, прийшла я в Крутьки. І знайшла я обгоріле тіло зовиці своєї та дитятка її на попелищі. Як стала клуня горіти, вигребла моя зовиця ямочку в землі, дитятко своє поклала і накрила собою, не розлучившись із надією порятувать його.