І на Червону дошку повісили.
— Скоро ти станеш знаменитий, — сказала Ольга, — і на мене дивитимуться: Ольга Онищенко? Чи не сестра Антона Онищенка, відомого журналіста? А я відведу очі: ні, дружина…
— Кепкуєш?
— Аніскілечки. Ти в мене справді розумний. Дівчата навіть кажуть: талант…
— Вигадують…
— Не вигадують, так і є.
— Редактор запропонував мені поїхати на Донбас. Там у вибоях справжній героїзм, писатиму про стахановців. І про шкідників. Батько казав: на одній шахті цілу ворожу групу викрили. Інженери готували вибух.
— Ні, — мовила Ольга впевнено, — нічого у них не вийде. Не перемогти їм трудящих.
— Але нашкодити можуть.
— Я сьогодні в школі на практиці була. З книжок прізвище Тухачевського викреслювали.
— Днями з батьком розмовляв… — Антон мовив. — Він стверджує: все правильно, до ворогів нема жалю. А мене чомусь мучать сумніви: невже Тухачевський справді ворог? Чому ж не зрадив тоді, під час громадянської, а, навпаки, бив біляків? З царського офіцера став командармом першого рангу! А тут — як обухом по голові: німецький шпигун! Просто не віриться…
— І я чомусь не вірю.
— Батько каже: ми комуністи й маємо виконувати волю партії. А в Центральному Комітеті не можуть не знати правди. Без відома товариша Сталіна Тухачевського не взяли б.
— Це точно.
— Отже, Тухачевський справді ворог. — Від цієї думки Антонові нараз полегшало, до того ж чи варто думати про шпигунів, коли оркестр грає бадьорий марш, а поруч сидить кохана дівчина. Він хот в знову притулитись до неї, але на футбольному полі спалахнула петарда, загорілося й закрутилось вогняне колесо, вибухнули й понеслися в темне небо ракети, розсипавшись червоними й зеленими вогнями.
— Боже мій, яка краса! — Ольга підвела голову, стежачи за ракетами, обличчя в неї змінилося від різнобарв’я вогнів, Антонові здалося, що Ольжині очі заіскрились, немов жаринки, він поклав дівчині руку на плече, пригорнув до себе — ніхто не дивився на них, усі стежили за вогняним калейдоскопом, і Антон несміливо торкнувся Олиної щоки губами. Дівчина не відсахнулась, засміялася щасливо й поцілувала Антона просто в губи.
Остання ракета спалахнула й розсипалась, а вони все сиділи, притулившись одне до одного, і Антон розчулено думав: яке дивовижне життя. Усі шляхи стеляться перед ними: Ольга стане вчителькою, захоче — піде в аспірантуру, вона здібна й багато знає. Дівчата заздрять їй не лише тому, що має такого нареченого, а й тому, що найрозумніша на курсі — її дипломну роботу хочуть видати брошурою. А його після повернення з Донбасу, мабуть, призначать завідуючим відділом — редактор натякнув сьогодні. Дехто, правда, вважає: авжеж, син заступника наркома, проте сам він добре знає — не за це. Він ніколи не відмовляється від чорнової роботи, починав як практикант, тепер спеціальний кореспондент — найкраща посада в газеті, навіщо йому відділ? Цікавіше їздити й писати, життя так швидко змінюється, уже працює Дніпрогес, виросло ціле нове місто Запоріжжя, тисячі тракторів випускають у Харкові, небачений народний ентузіазм, писати про це легко й приємно, і шкода тільки, що не було іще справжніх випробувань.
Іноді Антон щиро шкодував, що не брав участі в челюскінському чи папанінському рейдах, він би витримав усе й прославив свою соціалістичну Батьківщину — єдину країну в світі, яка освітлює шлях усім трудящим. А в тому, що кожен робітник — англійський, німецький, французький — мріє жити саме в їхній країні, не мав сумніву. Особливо німецький чи італійський: там фашизм, з трудящих знущаються, комуністів заарештовано. Навіть соціалістів — цих угодівців та пристосуванців — упосліджують і тримають у концтаборах.
Антон уявляв себе разом з Ольгою у важкому переході через тундру або тайгу, можливо, пустелю, він рятує її, несе на руках, долає всі перешкоди, та і як може бути інакше? Його покоління, либонь, суціль таке, вони незламні, як Павка Корчагін, і що більші труднощі, то сильніший ентузіазм.
Шкода, що йому доводиться лиш писати про цей ентузіазм.
Антон згадав учорашню телефонну розмову — як він міг її забути, адже розмова стосується й Ольги. Взяв дівчину за лікоть і сказав:
— Завтра нас запрошено на вечерю.
— Куди? — здивувалася.
— Дзвонив Сокирко, і я пообіцяв, що підемо.
— Хто це?
— Забула, татів підлеглий, позавчора до нас приходив.
— А-а… — скрушно зітхнула Ольга. — У нього очі дуже гострі…
— Це погано?
— Мабуть.
— Іван тобі не сподобався?
— І погляд у нього важкий.
— Пусте. Тато каже: хлопець подає надію. Молодий, а вже старший лейтенант.
— Так, я бачила — три шпали…
— Скоро матиме чотири.
— Здається, ти хотів писати про нього?
— Писатиму.
— І він запрошує нас на вечерю? Може, тільки тебе?
— Бачу, Сокирко таки тобі не сподобався. Дарма, простий хлопець, із сільських комсомольців, усе здобував самотужки.
— Може, я і справді помиляюсь… — Ольга заплющила очі й виразно побачила Сокирка: сидить, приліпившись спиною до стільця, дивиться на неї не те щоб дивно — обпалює. Але очі таки недобрі, наче вишукує щось, під його поглядом їй тоді зробилось незатишно.
— Помиляєшся, — мовив Антон, — просто ти дуже вродлива й сподобалась Іванові. Розумієш, звичайний селюк в гостях у заступника наркома — а тут іще ти…
— Не такий він звичайний і простий, коли одержав три шпали.
— Слідчий НКВС. Не оперативник, а слідчий, там кебету треба мати.
— Люди в нас так швидко ростуть…
— Кажеш так, наче це погано.
— У нас в інституті Сашко Пильняк усіх ліктями розштовхав і став комсоргам.
— З Сокирком не те Батько сказав: до органів потрапив за комсомольською путівкою, потім вступив до університету, вже закінчує.
— Ну, працюючи в НКВС, пробитися до університету не так уже й важко.
— Сьогодні в тебе вселився дух протиріччя.
— Ні, — зітхнула Ольга, — просто буває так: покохаєш з першого погляду або навпаки…
І знову Ольга згадала Сокирків погляд: пронизливий, колючий, наче свердлив її, ні, не ужалив, не вколов, а все ж примусив зіщулитись. А може, справді — вчорашній селюк потрапив до наркомівської квартири, наколющився, і треба зрозуміти його.
Ця думка заспокоїла Ольгу, й вона мовила примирливо:
— І куди ж Сокирко запрошує?
— До ресторану.
— Багатий?
— На його зарплату певно, не розженешся, але на вечерю завжди вистачить.
— Добре, підемо.
— Він також буде з дівчиною.
— Чудово!.. — У Ольги відлягло від серця. Тепер зрозуміла, що непокоїло її: Сокирко наче обмацував її очима, і вона зрозуміла, що сподобалася йому. Знала, подобається багатьом, це тішило її, проте Сокирків погляд насторожував і навіть лякав. Однак, якщо в Сокирка є дівчина, це міняє діло. Але ж їх запрошують до ресторану, а в неї й пристойної сукні нема…
Наче вгадавши її думки, Антон пояснив:
— Підемо, звичайно, не в "Континенталь". Дорого й піжонство. Є, виявляється, ресторан на стадіоні "Динамо". Іван каже: там смачно готують і затишно.
— Оркестр є?
— Не знаю.
— Шкода, якщо нема. Потанцювали б…
— Кажуть, Утьосов скоро приїде до Києва.
— Не потрапимо.
— Я через редакцію квитки дістану.
— Тепер мої дівчатка точно помруть від заздрощів.
— Нехай помирають, — благодушно дозволив Антон. Замислився на мить, посовався на лавці й сказав нерішуче: — Тільки от що. З цим Сокирком, про всяк випадок, не треба бути надто відвертим…
— Чому? Ти ж писатимеш про нього… Сам кажеш, наш хлопець, із сільських комсомольців…
Антон згадав недавню бесіду з батьком, і якийсь хробачок ворухнувся під серцем. Вирішив: ліпше ухилитись од цієї розмови, але одразу подумав: з ким з ким, а з Ольгою не має права. Вона ж — часточка його самого.
— Не бачиш, що робиться в країні? — запитав.
Ольга пильно глянула на нього й відповіла серйозно:
— Бачу.
— І як?
Тепер навколо них не було нікого, і все ж дівчина відповіла пошепки:
— Погано.
— Недавно заарештували Романюка, давнього батькового товариша. Комуніста з дореволюційним стажем. Тато тому й запросив додому Сокирка: Іван вів Романюкову справу.
— Ну й що?
— Випустили.
— Чого ж боятися Сокирка? Виходить, порядний.
Антон знизав плечима.
— Не можу тобі пояснити… Відчуваю: щось не так, однак, може, помиляюсь… І знаєш, що мене найбільше гнітить: навіть у колі своїх не кажу того, що думаю. Чи то боюсь… Але ж ми не повинні нічого боятися, ми — господарі країни! Партія проголосила це, і товариш Сталін стверджує… Вороги мають боятися, шкідники й вороги, а я за наше діло життя віддам!..
— Ти в мене такий! — вихопилось в Ольги.
— Гаразд, — зітхнув Антон, — вважай, не починали цієї розмови.
Ольга на мить замислилась.
— Я розумію тебе. У нас в інституті Івана Петровича заарештували. Іван Петрович Гомашевський, доцент кафедри української літератури. Виявляється, націоналіст. Так оголосили, й усі промовчали. І що найстрашніше — всі знають, що це неправда. Ніякий він не націоналіст. Іван Петрович у Пушкіна закоханий, ну, може, Шевченка більше любить, то й що? Пушкін усе ж з дворян, навчався в ліцеї, а Тарас Григорович у козачках бігав. А написав як: "Возвеличу отих рабів малих, німих. Я на сторожі коло них поставлю слово"! Я проти Пушкіна нічого не маю, але скажи — хіба написав би так Пушкін? Хіба це націоналізм, як Шевченка сповідуєш? Хіба за це можна заарештовувати?
— Як, ти сказала, прізвище Івана Петровича?
— Навіщо тобі?
— Запитаю в батька.
— Запитай… Іван Петрович Томашевський. І всі ми знаємо — чемна людина. Так і скажи Сидорові Гавриловичу — Ольга за нього ручається.
— Якби тільки від тебе залежало!..
— А від кого? От у нас усі мовчать, а я поручусь. Якби ми всі поручились за чесних людей… Може, я не права, але нас учили, що чекісти завжди з народом і його волю виконують — усе в них відкрито… А тепер засекретили, паркан який навколо Наркомату спорудили! Краще б вони перед тим, як Івана Петровича заарештовувати, до нас прийшли й розпитали…
— Але ж сама кажеш: усі промовчали…
— Велика різниця: спершу в нас би запитали, а то — націоналіст, ворог. Дехто гадає: органи компетентні, задарма не посадять. І я кажу: компетентні, бо твого батька знаю…
— Тато чесний, але не все від нього залежить.
— Від кого ж? Заступник наркома!
— Овва, який там апарат!
— І один з них — Сокирко…
— Який запрошує нас на вечерю.
— А знаєш, мені дуже хочеться піти до ресторану.
— От і добре: погомонимо, в компанії люди розкриваються.
— Хочеш Сокиркові в душу зазирнути?
— Не від того.
— І я не від того, — погодилась Ольга. — Пішли.
— До мене? — Серце в Антона застукало.
— Звичайно, до тебе, — просто мовила Ольга. — Я люблю тебе й хочу до тебе…
5
Сокирко подзвонив тричі і, почувши за дверима легкі кроки, задоволено гмикнув.