Це ж як у казці!..
Але Юрчикові ставало все сумніше. Йому все дужче й дужче хотілося їсти. Він стискував кулаки й зуби й в думці запевняв сам себе, що все це для нього дрібниці. Адже "він хлопець, а не дівчинка, й ще не такі труднощі може подолати!..
На ліс швидко спустилися сутінки, почали густішати, стало зовсім поночі. Раптом вдалині щось блиснуло поміж гілок дерев і кущів. Тільки, мабуть, далеченько звідси.
— Талюню! — радо вигукнув Юрчик. — Дивись. Це ж фари автомашини!.. Там десь попереду — шосе!
Яка радість!.. Вони кинулися вперед. Але це було не так легко. В темряві кущі й стовбури дерев наче навмисно перепиняли їх, якісь пеньки та сухі гілки потрапляли під ноги, чіплялася висока трава... Але все залишилося позаду — і ось вони на шосе!
Блиснули вдалині фари. Наближалась вантажна машина.
Юрчик підвів руку. Але машина й сама спинилась.
Шофер визирнув з кабіни.
— Еге, та це ж, мабуть, вони й є, оті дітлахи, що їх шукають! — вигукнув він. — Ану, залазьте швидше, одвезу вас до ваших товаришів, хоч мені й не по дорозі!..
Машина розвернулась, помчалась — і за кілька хвилин Юрчик і Талюня вже були серед своїх!.. Виявилось, що товариші весь час шукали їх, і вкрай схвильований Віктор вже думав поспішати до станції, збирати там людей і з ліхтарями йти на розшуки... Можете собі уявити, як усі зраділи, коли Юрчик з Талюнею опинилися знову серед них!
— Ой, хлопці, вмираю — їсти! — це було перше, що сказав Юрчик.
В ту ж мить всі кинулись витягати з рюкзаків все, що там залишалось. Хоч залишалося й небагато, — бо за планом слід було б вже бути вдома! — але для Юрчика вистачило. Товариші навперебій підсовували йому свої припаси, і ніхто навіть не подумав нагадати йому, як він казав: "Не попрошу їсти, не діждете!.."
— А ти чого ж, Талюнько? — здивувались дівчатка. — Ти ж, мабуть, теж вмираєш з голоду!
— Ні, — сказала Талюня. — Мені зовсім не хочеться їсти. Юрчик дав мені чарівну ягідку, і я ще сита.
Всі дуже здивувалися.
— Чарівна ягідка?! Ото він, мабуть, ними й годувався весь час! — сказав Олежко.
— А чому ж ти й тепер не з’їв такої? — спитала Наталя Велика.
— А в нього була тільки одна! — пояснила Талюня. — Це була остання.
Тут всі з повагою подивилися на Юрчика, який виявив себе таким добрим товаришем для малої подружки. І почали ще з більшим запалом частувати його, аж поки він не наївся донесхочу.
— Ти віддав Талюні останню пілюльку? Молодець! — пошепки сказав Юрчикові Віктор, коли всі вони вже чекали поїзда на станції.
І тоді Юрчик зрозумів, чому Віктора досі аж ніяк не турбувало те, що він нічого не їсть. Значить, дід попередив його, що Юрчик виконує важливе наукове завдання — випробовує дідів винахід у поході.
Тільки ж коли й де дід бачився з Віктором?!.. Це вже так і залишилося таємницею.
ПРИГОДА З КУРЧАТАМИ
Напевно, всі ви знаєте, що до нашої країни часто приїздять різні іноземні туристи. І не тільки з соціалістичних, а й з капіталістичних країн.
От якось один такий турист, на прізвище містер Квік, приїхав до нашого міста і зайшов у ресторан, щоб пообідати.
Сів за столик і покликав офіціанта.
— Будь ласка, давати мені смажене курча! — сказав турист.
Як бачите, він не зовсім добре говорив нашою мовою. Але офіціант, звичайно, зрозумів його.
— Що вам більш до вподоби — ніжка чи крилечко? — спитав офіціант.
Містер Квік обурився.
— Який ніжка? Який крилечко? Мені давати цілий курча! Я є дуже голодний! — сказав він.
Тут містер Квік помітив, що люди, які сиділи за сусідніми столиками, поглядають на нього з подивом і цікавістю й весело посміхаються. Містер Квік подумав, що це вони приємно здивовані — як він добре володіє їхньою мовою. І він теж посміхнувся задоволено й самовпевнено, і почав нетерпляче чекати замовленої страви.
Не проминуло й п’яти хвилин, як офіціант з’явився й поставив на стіл перед містером Квіком блюдо, на якому лежала апетитно засмажена величезна птиця.
— Що це є таке?! — скрикнув містер Квік, — Я вас просити курча, а ви мені давати індик! Моя шлунок є хворий, вона їсти індик не любити!
— Пробачте, але це й є курча! — сказав офіціант.
Містер Квік аж почервонів від обурення.
— Ви з мене сміятись! — сказав він. — Я знати найкраще всіх людей, які бувають курчата! Адже курчата — мій бізнес.
Бізнес — у перекладі нашою мовою значить "заняття", або "діло". Але найчастіше так називають таке діло, яке дає людині гроші, прибуток. Саме це й мав на увазі містер Квік, коли сказав, що курчата — його бізнес.
І він гордо пояснив, що на його батьківщині всі звуть його "курячим королем", бо він володіє величезними птахофермами, де щодня вилуплюється один мільйон двісті тисяч курчат! Вся країна їла б тільки його курчат, якби там не було ще одного "курячого короля", з яким доводиться весь час змагатися — в кого більше купуватимуть курчат. Містер Квік усе своє життя займається цією справою. Хіба ж можна примусити такого великого знавця й спеціаліста прийняти індика за курча?!
Все це він розповів такою покаліченою мовою, що ви нічого не зрозуміли б, коли б так все написали, як він казав. Отже, тут тільки передано приблизний зміст його обуреної промови.
Але офіціантові неодноразово доводилось мати справу з іноземними туристами і тому він одразу все зрозумів.
— Заспокойтесь, прошу вас, — ввічливо сказав він. — Таких курчат справді ніде в світі нема. Але це таки дійсно курча, і ви легко можете в цьому впевнитись, коли покуштуєте його.
І він швидко й вміло відкраяв скибку смаженого птаха і поклав на тарілку перед містером Квіком.
Містер Квік узявся за ніж та виделку, недовірливо одрізав шматочок і поклав собі в рот.
— О! — сказав він з виразом величезної насолоди, — Це таки дійсно курча! Надзвичайно ніжний і смачний м’ясо!
І через те, що містер Квік був дуже голодний з далекої подорожі, він почав швидко й жадібно їсти, і більше нічого не казав, аж поки не наївся донесхочу.
Наївшись і розплатившись за обід, містер Квік спитав офіціанта — чи не може той йому сказати, якщо це не таємниця: звідкіля ж беруться отакі курчата, здоровенні, як індичка?!
— О ні, це зовсім не таємниця! — сказав офіціант. — Наш ресторан одержує їх прямо з дослідного господарства Наукового інституту. Воно міститься на Науковій вулиці, там же, де й інститут.
— І турист можна дивитись? — зацікавлено спитав містер Квік.
— Звичайно, можна. Там щодня повно екскурсій.
І офіціант докладно пояснив чужоземцеві, як добратися до того дослідного господарства.
Ідучи за чіткими вказівками офіціанта й самовпевнено орудуючи своєю чудернацькою мовою, містер Квік незабаром потрапив куди треба.
Біля воріт дослідного господарства він здибався з великою групою школярів, що прийшли сюди на екскурсію. Завідуючий господарством гостинно зустрів відвідувачів і запропонував іноземному туристові, якщо він розуміє нашу мову, приєднатися до шкільної групи екскурсантів. Містер Квік охоче погодився.
— Я дуже добре розуміти й говорити вашу мову! — сказав він.
Хтось; із хлоп’ят пирснув од сміху, але другий стиха тицьнув його кулаком у бік.
— Чого смієшся? Незручно! Це ж іноземець!
Сміхунчик знітився і сховався за спини товаришів. І всі пішли слідом за завідуючим у простору, але зовні нічим не примітну будівлю, що стояла серед зеленого саду.
Містер Квік з цікавістю оглядався навколо. Щось він не бачив вольєр, себто огороджених металевою сіткою майданчиків, де випасалися б курчата. І взагалі, крім двох будинків — одного трохи більшого, другого — меншого, на території дослідного господарства нічого не було.
— А де ж ви тримаєте птахів! — спитав містер Квік у завідуючого.
— Ніде, — люб’язно пояснив той, — як тільки вони вилупляться, в інкубаторі, ми передаємо їх споживачам.
— Як? Отаких маленьких?
Завідувач посміхнувся.
— Почекайте хвилинку, зараз ви самі все побачите!
От вони всі прийшли до приміщення, де стояли великі прилади, схожі на шафи. :,п.,
— Це інкубатори, — пояснив завідувач, — обігріваються вони електрикою. їх у нас шість. Ми закладаємо в них яйця по черзі, протягом шести день. Через три тижні курчата починають вилуплюватися, теж по черзі — спочатку в першому інкубаторі, потім в другому, третьому й так до кінця, поки всі інкубатори не спорожніють і не будуть заповнені новими яйцями. Потім — перерва на два тижні, під час якої ми уважно стежимо, щоб всі прилади добре працювали, щоб яйця грілися рівномірно з усіх боків тощо.
— Все це я добре знати, — зневажливо сказав містер Квік, — Але ж це дуже мало! Невигідно мати такий малий господарство.
— Ви забуваєте, що це тільки дослідне господарство, — пояснив завідувач, — воно має в основному наукові завдання: випробовує новий винахід. Але я вже казав вам — зачекайте хвилинку, ви самі зараз усе побачите!
І чемно вклонившись іноземцеві, завідувач відійшов од нього до школярів і підвів юних екскурсантів до одного з інкубаторів. Там вже почали вилуплюватись із яєць курчата.
Хлопці й дівчатка з радісними вигуками, навперебій заглядали у віконце, через яке можна було спостерігати, як малесенькі створіння пробивають дзьобиками шкаралупку й вилазять на світ. Пухнасті, жовтенькі, вони нагадували клубочки м’якої вовни і дуже сподобались школярам, особливо дівчаткам.
Тільки містер Квік цілком байдуже дивився на це велике диво природи: адже в нього вдома було хтозна-скільки отаких інкубаторів і він так надивився на те, як вилуплюються курчата, що це його аж ніяк не цікавило. Він нетерпляче чекав — що буде далі.
І от всі побачили ще більше диво, і тепер вже не диво природи, а диво, створене людським розумом.
Дві жінки в білих халатах почали виймати одне по одному курчат з інкубатора й пересаджувати їх у просторі дерев’яні клітки, а по дорозі вкладати кожному з них у рот маленьку круглу таблетку зеленого кольору, схожу на цукерку.
Не встигали курчата потрапити у клітку, як одразу починали просто при очах швидко-швидко збільшуватись, зростати, ставали курчатами-велетнями!.. Вони ставали більшими за звичайних дорослих півників та курей, з добрих індиків завбільшки, але... залишалися все ж таки тими самими курчатками — жовтими, пухнастими, схожими на великі клубки м’якої вовни.
У містера Квіка аж дух перехопило! Що за диво дивне?! Оце так справді великий винахід!..