Він служив ще Пердіцці III, немолодий, не схильний до гульок та марнування часу. Досвідчений політик та дипломат, він шанував еллінську культуру, підтримував зв'язки з грецькими філософами і навіть сам писав книги. Філіпп на нього покладався цілком і повністю, адже, доки він пиячив, його вірний друг і радник залишався тверезим. За столом, на якому стояло питво, Філіппа з Антіпатром разом ніколи не бачили. В Пеллі так і говорили: "Коли Філіпп п'є і гуляє, то Антіпатр чатує царство". ...Гулянка тривала вже не перший день.
Бенкетна зала, стіни якої були викладені пароським мармуром, з колонами, обвитими теж мармуровим плющем, здавалося, не мала ні початку, ні кінця. Рядами стояли довгі низькі столи, важкі, дубові, оковані залізом і прикрашені міддю. За ними на низьких дубових лавах — гості та друзі царя. Сам він сидів на чолі столу, на стільці з високою спинкою і позолоченими підлокітниками у формі лев'ячих голів з роззявленими пащеками. І якщо цар починав "напувати своїх левів", себто намагався вилити вино в роззявлені пащеки на підлокітниках свого крісла, всі знали, що владика вже "дозрів"... Готовий. І від нього всього можна чекати, а тому треба бути обережним...
Праворуч незмінно сидів спокійний, зосереджений Пар-меніон, ліворуч місце завжди було порожнім, воно належало Антіпатру, котрий ніколи його не займав. Та, глянувши на незайманий стілець з лівого боку, Філіпп заспокоювався — Антіпатр не п'є хмільного — нічого, крім води! — а тому в цю мить, як завжди, тверезий і при ділі, й, отже, йому, Філіппу, можна й далі гуляти. На випадок чого, доки протверезіє цар, впорається з ситуацією й Антіпатр.
За порожнім стільцем Антіпатра хизується з недавно наближених гордий Аттал, за ним знать Верхньої, колись непокірної, Македонії. Переселившись із сім'ями в Пеллу, вчорашні владики гірських країв відігравали значну роль при царському дворі. Та й небезпечно їм виступати проти Філіппа, їхні сини тепер у його владі.
Праворуч Парменіона завжди сидить знать Нижньої і Центральної Македонії, потім — праворуч і ліворуч — сидять гетайри, за ними фессалійці, греки (їх теж македонський цар охоче брав на службу, приймав у коло своєї вищої знаті і наділяв землею, але тільки тих, хто виявляв йому послуги).
Виступав аед .— старий білобородий дід, мандрівний грецький співак. Тримаючи кіфару в лівій руці, він правою вдаряв по струнах і речитативом співав про подвиги Геракла, предка Філіппа. Молоді юнаки розносили гостям чаші з вином. Згодом, як спорожнили чаші і наповнили нові, аед проспівав пісню, присвячену вже Філіппу та його подвигам, яку сам же і склав. У тих незграбних і явно аж занадто улесливих дифірамбах аед славив македонського царя як бога і героя. Дослухавши старого співця, Філіпп власноручно підніс йому чашу з вином.
— За ту радість, яку ти даруєш нам своїм співом! — здійнявши свою чашу, виголосив тост Філіпп, звертаючись до аеда.
— За Філіппа!—вигукнув аед, здіймаючи над головою царську чашу з вином.— За того, хто рівний богові! За того, хто дарує нам побіди! За преславного нащадка Геракла!
— За славного Філіппа, бога і героя! — гула зала. Філіпп, як завжди, пив багато,, але поки що не хмелів.
І всі знали: якщо владика п'є багато і не п'яніє, то і їм треба пити багато і не хмеліти — п'яних цар не любив, хоч сам часто таким бував.
Та ось Філіпп легенько ляснув у долоні — і у всій галасливій хмільній залі вмить запала тиша.
— Друзі мої, а чи не пора нам покуштувати ведмежатини? Відчувши нову розвагу, всі навперебій закричали:
— Пора, царю, пора!..
Знову ляснув у долоні Філіпп, собаки, а їх було повно в залі, посхоплювались, понаїжачували загривки, люто загарчали, шкірячи ікла. До зали увели ведмедя. Троє дужих молодців ледве утримували звіра за ланцюг. Захлинаючись, собаки гарчали й сікались до косолапого. Та він, не звертаючи на них уваги, ринувся на людей. Слуги з вересками повідскакували у кутки, чим дуже розсмішили царя та його знатних гостей. Ланцюг натягнувся й бринів, ведмідь звівся на задні лапи — великий, волохатий, з роззявленої пащеки текла жовта слина. Він передніми лапами рвав поперед себе повітря, намагаючись дістатися до двоногих своїх поневолювачів.
Філіпп подав знак, молодики відпустили ланцюг. Відчувши волю, ведмідь ринувся до столу. Кілька гетайрів з мечами в руках кинулись йому навстріч, загороджуючи царя.
— Назад! — велів цар.— Сьогодні я пригощаю ведмежатиною!
Неквапливо звівся, вийшов з-за столу і рушив на ведмедя. Той, загледівши його, з ревом звівся на задні лапи й навис над царем волохатою брилою. Хтось з гейтарів подав Філіппу дротик. І Філіпп, як тільки волохатий велетень кинувся уперед, не ціплячись, метнув дротик, і той пронизав ведмежі груди. Заревівши, звір замотав головою, з пащеки ринула кров, він ударив лапою по дротику, перебив древко, але й сам завалився набік. Собаки налетіли на поверженого велетня, рвали ведмеже хутро, давилися вовною.
— Не люблю дивитися на тих, хто накидається на збитого з ніг! — зиркнувши на собак, що терзали ведмедя, буркнув цар.
— Який вражаючий удар! — закричали гетайри.— Слава царю!
Кидком Філіпп був задоволений, кидок і справді вийшов влучний. Сівши на своє місце, цар високо здійняв золоту чашу.
— За ведмедя! Щоб душа його не мала на нас зла!
І всі випили за поверженого звіра, прохаючи його не мати на них зла-образи. Набігли слуги, гуртом потягли тушу із зали. Вчепившись у ведмеже хутро, за тушею тяглися собаки, інші, гризучись між собою, злизували кров на мозаїчній підлозі. Аед, імпровізуючи на ходу, заспівав нову дифірамбічну пісню про відважного македонського царя, котрий сам-один йде на герць проти найбільшого ведмедя всіх Балканських гір і перемагає його в чесному поєдинку.
По якомусь часі всі їли гарячу, паруючу ведмежатину, закривавлену, напівсиру. Собакам кидали недогризені маслаки. І собаки люто за них гризлися, а гетайри пили, і цар пив, і ніхто не міг і не хотів захмеліти.
Опівночі в залу впустили кілька зграйок тоненьких, тендітних дівчаток, іллірійок, захоплених македонцями під час останнього походу. Всі юні, стрункі, в коротеньких лляних хітончиках, з оголеними руками і стегнами. Заграли флейти, залунали тимпани, іллірійки танцювали, злякано позираючи на п'яних гуляк. Гетайри ляскали в долоні, ласо їли рабинь очима, голосно обговорювали їхні зваби і відпускали далеко не безневинні жарти. Не відставав і їхній повелитель. Жартував Філіпп іноді так, що іллірійки (а всі вони були із знатних родів) то блідли, то червоніли, а гетайри дружним реготом і вигуками схвалення вітали солоні дотепи свого пана. Аед, прихопивши свою кіфару, непомітно зник. А втім, ні він, ні його пісні вже не були потрібні. За аедом бенкетну залу непомітно залишив і Пар-меніон — у сороміцьких виставах він брати участі не хотів. Та й не цікавили його іллірійки, своїх рабинь — вродливих і молодих — предосить мав, було б лише бажання та здоров'я.
Нарешті цар захмелів. З трудом звівшись, хотів було щось сказати, але не зміг і тільки трахнув кулаками по столу. Зала завмерла. Іллірійки теж застигли, злякано позираючи на царя, на блискуче від поту його лице, на мокре волосся, що поприлипало владиці до лоба.
— А вже... р-ранок... ско-ор-ро...— нарешті вимовив цар.— Ч-чи не п-пора нам... п-перейти до лю-любові?
— Пора, пора, царю! — кричали гетайри.— Де вино — там і любов. Багнемо любові, багато багнемо любові!
— Тоді ці., ілі.. ілі...— не вимовивши слова, цар махнув рукою.— Розби-ирайте... яка кому до-до впо-одоби. Любіться до р-ранку. А потім... за столи.
Але ніхто не кинувся на полонянок. Чекали, доки цар першим вибере собі найкращу і виведе її із зали. А тоді накинулись на дівчаток, полонянки ридали, гетайри реготали. Іноді одну полонянку тягнули за руки в різні боки два гетайри і кожний кричав, що це тільки його здобич... Хто довго вибирав собі рабиню для утіхи, хто, не дивлячись, хапав першу-ліпшу і тягнув її куди-небудь у закапелок царського палацу, а хто й закапелків не шукав — зала простора, місця всім вистачить, клади звабу на долівку і заходжуйсь коло неї, якщо хміль ще тебе не скрутив зовсім і не приспав твого достоїнства чоловічого...
..Лі світ ні зоря царя розбудив спальник.
— Вставай, владико, гінці з кордону примчали. В твоє царство молода цариця їде.
Цар лежав на ложі п'яний і голий. Скрутившись калачиком, біля нього тихо скімлила іллірійка — вся в синцях, п'яний цар не знав міри. Тепер же, коли він надто гучно хропів, вона здригалась і злякано зіщулювалась, силкуючись затулити своє лице розпатланим волосся.
Коли зайшов спальник, Філіпп з трудом відірвав важку голову від подушки — закудланий, запухлий. Застогнав, замотав головою.
— Яка ще цариця? — сунув ноги з ложа.— Пива!
У спальника було напохваті холодне пиво, щойно з погреба. Він квапно подав мідний глечик, холодний і запотілий. Філіпп схопив його обома руками, відкинув назад закудлану голову і, високо здійнявши глечик, лив з нього собі в широко відкритий рот. Пиво лилося і в рот, і поза ротом, на волохаті груди царя, на коліна... Та ось Філіпп, впоравшись з пивом, якусь мить сидів непорушно, посоловілий, наче прислухаючись до чогось у собі, а тоді кинув глечик —його на льоту спіймав спальник — з шумом видихнув повітря.
— У-у!..— затряс головою.— Добре пиво. Особливо на похмілля, аж у вічу розвиднилось. Ну й гульнули вчора! Яка ще цариця їде в моє царство?
— З Епіру, тамтешня княжна.
— А-а... Олімпіада? Так би відразу й казав.— І до іллірійки: — Ану геть звідси, звабо, бо цариця їде. Ще за коси тебе потягає... Ха-ха! — зареготав гучно і смачно, вщипнув бранку за стегно.— Погралися, дівко, і досить. Пора мені вже з царицею гратися.
Полонянка гнучкою ласкою вислизнула з-під ковдри, схопила хітон і, затуляючись ним, позадкувала. Філіпп, позираючи на неї, все ще реготав, а тоді, відштовхнувши спальника, сам натягнув хітон. Ляскаючи великими і широкими босими ногами, рушив до виходу. Крикнув молодо і дужо, ніби й не стогнав усю ніч:
— Ей, хто там? Гуляки, де ви? Досить спати, вставайте, похмеляйтесь, готуйте коней, поїдемо зустрічати македонську царицю...
Ті,
хто втратив розум
Вітер шарпав подвійний шкіряний намет, утеплений хутрами, і в його завиванні вчувалися несамовиті жіночі крики.
— Хто?..— жахнулась Олімпіада.— Чуєте?..