їхні роботи. І їхні дарунки... Бачиш, як воно діється... Кожен робить те і стільки, скільки вміє і може. Робили, аж поки я вже знав: більше й краще не можуть.
— І... І ви ніколи не помилялися? — чомусь захрипнувши, спитав Мирко.
— Хм. Помилявся. І не раз. Сказати не можу, як радів, коли Помилявся. Такі помилки —■ то для вчителя радість і смуток водночас. Радієш, що учень може більше, аніж ти думав, а смутишся, бо сумнів приходить: чи добрий ти учитель, коли не розпізнав, як належиться, своїх учнів, не допоміг їм розкритись до кінця.
— Ви... ви...
— Що ти мав сказати?
— Нічого, ні. Я собі так...
Ішов Мирко від учителя ніби чимось потішений і заспокоєний, хоча ані слівця не сказав йому про
свої клопоти.
Батько відчинив Миркові двері ще раніше, аніж той встиг натиснути на кнопку дзвінка.
— Я, галайстрику, твої кроки ще з вулиці чув. Ходиш, як цілий полк солдатів. Яку оцінку приніс сьогодні?
— А не Питали. Їсти хочеться. Що мама казала брати?
— Ходи, подивимось.
Переходячи через кімнату, Мирко раптом запримітив у кутку якийсь незвичний, бо зовсім новий у хаті, предмет. Приглянувшись пильно, зрозумів: акваріум. Великий, саме такий, як йому давно хотілось
мати.
А — рибки? Запитати батька — чи не питати, сам скаже? Бо то якось так відразу...
Тоненько попискуючи, дав про себе знати Хома Денисович, Мирко витяг його з ящика, щоб хом'ячок трохи побігав.
Але Хома Денисович не мав наміру бігати. Умостившись на Мирковій долоні, він звівся на задні лапки й швидко-швидко став щось жувати. Щоки в нього були кругленькі, аж тугі. Запасся, мабуть, харчами на довгий час. Може, збирався вирушати кудись у дальні мандри?
— Ну то як тобі акваріум — сподобався? — запитав тато.— Ти ж бачив, галайстрику, правда?
— Так, дякую, татку. А... а...
— "А... а..."— передражнив батько.— Це в перекладі людською мовою означає: який же акваріум без риб? Так? Коли хочеш знати, твої риби плавають зараз в іншому акваріумі. Бачиш, така історія вийшла. Зайшов я в зоомагазин — вибираю рибок, оті мені сподобались страшенно... та як вони там звуться по-вченому — нагадай... з хвостиками подовгастими... аж тут заходить малий такий, ледве від землі звівся, ну чисто як наш Куцик, простягає літровий слоїк і кільканадцять жовтих монеток і просить, щоб йому риб на ті гроші дали. Продавець, бач, гніватися надумав: ти, каже, вчора вже приходив, я тобі вже казав, що тих грошей на рибу не вистачить. Ну, то так і вийшло, що я тому шпиндикові купив риб. А він на мене так з-під ока гостро дивиться, дивиться, а потому свої мідяки простягає: візьміть, каже, дядечку, решту... Що ти з ним зробиш! Сміятися годі було, і не брати не можна — образиться ж, таке пишне, а очі, як шпильки, і слоїк до себе міцно при тискає.
Дивився Мирко пильно на батька, і слухав, і чудувався: як же воно все у людини дивно докупи склеюється, як усе разом тримається — міг тато купити рибок тому малюкові, і міг маму чимось образити, і була то, мабуть, гірка образа, бо мама ніколи довго ні на кого гніву не має, а от же й досі вдома миру нема, це видно з усього,— то як же все так
тримається цілості в людині, одне при другім уживається?
Уже кінчаючи обідати, переповівши батькові про несподіваний візит до учителя Каптурського, хлопець згадав:
— Завтра у нас збори. Ти ввечері на лінії — чи вдома?
П'ятниця, або ж батьківські збори, а також історія з маленьким і дуже симпатичним чоловічком, на ймення Чуки-Мікі
Клас виглядав дивним, і аж ніби меншим від того, що за партами сиділи дорослі. Сиділося не дуже зручно і було трохи ніяково, в усякому разі, отаку ніяковість завжди відчувала Галина Петрівна, Миркова мати, коли приходила на батьківські збори до школи. Простіше зайти до учительської, зустрітися
з учителем, розпитати про сина — у класі ж, за партою, помимо власної волі завжди поверталася з легеньким і тихим сумом до тих часів, коли сама була школяркою, маленькою дівчинкою у коричневій сукні з білим комірцем. Приглушений гамір школи, звуки дзвінка, чорна дошка з незатертими фразами й шматочками слів чи формул, чорнильні плями на парті — отой одвічний, кожен раз новий, і кожен раз однаковий настрій, знайомий з дитинства кожному, обов'язково вправляв у задуму.
Школа її була давня, розташована у старому будинку, невелика й тісна, класи нагадували соти у стільникові, і густо стояли маленькі чорні, випо-лірувані десятками ліктів, парти. Війна перервала навчання — і, здавалось, затерла у дитячій пам'яті все, що стосувалося підручників, правил і звичайної дитячої потреби знати. Учителям^ після війни доводилось обережно звідуватися, що залишилося в свідомості з того давнього, спокійного і потрібного. І раптом виявлялося, що пам'ятають майже все: спалахувала, повернена звичною обстановкою, дитяча зацікавленість, на змарнілих обличчях з'являлась зосередженість — не та сувора, сумна зосередженість, печать котрої діти носили всю війну — а зосередженість щаслива, якась мирна й освітлена задоволенням.
Галина Петрівна озиралась на своїх сусідів за партами, схотілось проникнути і в їхні думки, переконатися, що кожного клас повертає в дитинство, кожному згадується власна школа і учитель, котрого, може, й не упізнав би зараз, випадково побачивши на вулиці, бо пам'ятаєш його ще молодим. А вже ж і ти тільки віддалено нагадуєш оту маленьку дівчинку в коричневій сукні з білим комірцем, і вже у дітях, нехай по-своєму, а все ж подібно, повторюється все твоє. Ось тут, за цією партою щодень сидить Мирно. Як сприймає він свій клас і слова учителя і яким йому бачиться світ, котрий розкривається тут? Ніби усе знаєш про своїх дітей, ніби до дрібниць зрозумів їх, бачиш їх душу і характер так, як і їх рідні, милі обличчя, а все-таки — чи все знаєш? Чи до кінця можеш заглибитись у ту таїну, у те сокровення їхнє? Чи могло спасти на думку матері Юрка Литвина, що син її раптом зважиться добиратись по вузенькому карнизу на висоті третього поверху до вікна кімнати, бо там, у тій кімнаті, плаче, аж заходиться від плачу, трирічний малюк, замкнений і полишений випадково сам на себе? Галині Петрівні було страшно тоді від самої лише, уривками витягненої з сина, цієї історії, а водночас гірко, що то вчинив Юрко, а не Мирослав, що не йому спало на думку першому безрозсудне, неймовірне рішення. Може, Мирко подумав про це на секунду пізніше, подумав — але все-таки пізніше. Галина Петрівна пам'ятала, яким пригніченим, аж потемнілим було тоді Миркове обличчя, мабуть, він і сам розумів, що не повинен був дозволити другові робити таке, бо коли вже й мусив хто зважуватись і ризикувати — то лише він, Мирко. І було їй легше від того, що син зрозумів і усвідомив це. Галина Петрівна тоді відразу попросила чоловіка повитягати з дверей у кімнатах усі старезні, але напрочуд міцні англійські замки, щоб ніколи більше не повторилася подібна ситуація — але справа ж не в англійських замках, зовнішні деталі могли бути іншими, а ситуація — подібною, і матері дуже хотілось, аби син умів вирішувати відразу, коли життя дає на роздуми якусь малу хвилинку.
Увійшла мати Литвина, привіталась і сіла поряд з Галиною Петрівною. Була вона вже сива, і погляд
її спокійних ласкавих очей, той аж до дна сповнених добротою, міг, мабуть, кожному повернути і втрачений спокій, і якусь упевненість у самому собі, у своїй силі. Знайомі вони вже віддавна, старший син Литвинів учився разом з Христиною — та скільки це років минуло, відколи вони знайомі? Невже дванадцять? Так, майже дванадцять років, і в тих дванадцяти роках — їхні діти, і вони ніби кожен раз повертали батькам незатертий спогад про далеке дитинство, до котрого тільки спогадом і можна досягнути.
Обидві вчительки вже також були в класі, перечікували кілька хвилин, поки всі зберуться. Батьки не дивувались присутності завуча: Оксана Григорівна не раз запрошувала на збори учителів.
— Дозволите, я почну? — звернулась класний керівник до завуча.
— Прошу.
...Оксана Григорівна говорила про успішність — навчальний рік незабаром кінчається, треба, щоб батьки допомогли дітям у підготовці до екзаменів, може, хтось би просив спеціальних консультацій з окремих предметів — будь ласка, вона особисто готова залишатись після уроків, і Олександра Антонівна — також. Це були вже звичайні батьківські збори, схожі на всі інші, батьки просили дозволу подивитись класний журнал, хтось невдоволено признався, що син про двійку не сказав ані слова.
— Вимагайте, щоб вони вам подавали щоденники, то ж такі премудрі голови! П'ятіркою разів десять похваляться, а двійку в небуття пустять...
...За якийсь час так само, як усі батьки, Олександра Антонівна увійде в свій дім. Удома їй від порога впаде в око охайно складений одяг доньки, рівненько поставлені на місці черевики. Ліда давно звикла залишатись удома сама — тато й мама часто виходили до бібліотеки, а то до кіно — зрештою, Ліда не знала, куди йдуть мама з татом, вони їй про це не казали, а лиш наказували поводитись чемно й тихо, своєчасно лягати до ліжка — от, коли стрілки годинника стануть на цій і на цій цифрі — Ліда лягала спати, а перед тим бавилась іграшками, переглядала книжки, один раз спробувала намалювати на простирадлі величезну картину — квіти і дівчинку з кісками, малювала чорнилом, фіолетовим, виглядало все так гарно, але мама чомусь не була задоволена. І дуже гнівалась. Мама не кричала, вона говорила тихо, але від того слова звучали ще дошкульніше, і дівчинка ніколи не зважувалась відтоді розмальовувати простирадла.
Сьогодні Олександрі Антонівні почулось, ніби донька з кимось розмовляє. Голосок її звучав ласкаво, спокійно, в ньому були незвичні для матері інтонації. Дуже виразно вимовлені слова і ласкавість творили навіть враження, що дівчинка набагато старша, ніж було це насправді.
— Допоможи мені, добре? Ось так, так! Дай мені олівця — я спробую так намалювати, як ти. Сонце зелене — зелене, правда? Коли я дивлюсь на сонце, воно зелене. Ти бачив, де живе місяць? Там, на самому краєчку землі. У нього хатка кругла-кругла, він туди вкочується,, як копійка. Вітер живе під корчем.
— Лідочко, з ким ти розмовляєш?
Дівчинка з несподіванки здригнулась, бо не почула, як увійшла мама. Ліда лежала на килимчику, перед нею був розкладений папір, висипались з коробки олівці — а більше нічого мати не запримітила.
— Я? Ні з ким.