Сергій Давидович
Планета привидів
Переклав з білоруської Радій Радутний
Від перекладача.
Повістинка, між нами кажучи, не дуже. Аби з початку прочитав, то, мабуть, і не взявся б перекладати. Але раз вже зроблено — прошу, може комусь сподобається. Буду вдячний за будь-які зауваження. Також буду вдячний, якщо хтось підкаже більш якісний білоруський твір для перекладу. Перевагу надам коротким оповіданням, можливо повісті. Найкраще було б відкопати щось Короткевича, але його, здається, всього переклали.
Планета привидів
Сигнал з космосу був запеленгований одразу декількома наземними науковими станціями. Але це обізвався не той, усім відомий навколоземний космос, освоєний та переосвоєний землянами, а далека таємнича галактика, відомостей про яку у наукових картотеках майже не було. Сигнал летів з чорної безодні через мільярди кілометрів й безодню часу.
Але одна справа — отримати вістку від далеких і невідомих розумних істот, друга — вникнути у сутність сигналу, розшифрувати його. Ось ця друга, скоріш за все невирішальна справа й остудила початкове гаряче _ й науковців, й урядових чиновників.
Кого, наприклад, втішить посилка, яку не можна відкрити? Скринька — вона і є скринька, а що всередині?
Залишався маленька втіха — ми не самі! Є серед загадкових миготливих зірок брати по розуму, які шукають зустрічі з нами.
* * *
Н-ський науково-дослідник інститут, окрім військової проблематики, займався вивченням периферії Всесвіту — найвіддаленіших та маловідомих галактик. Перейшовши "екватор" третього тисячоліття, людство не лише вдосконалило свої взаємовідносини, ___ їх до повної гармонії, але й паралельно досягнула вершин науково-технічної думки.
Ось чому розшифровка таємничого сигналу була не лише гострою потребою сучасності, але й справою честі кожного науковця.
Вже відомий нам інститут кинув на вирішення цієї проблеми кращі наукові сили, які використовувалися безперервно та самовіддано. Всі розуміли, що розкриття космічного коду буде тим заповідним ключем, який дозволить відчинити багато дверей до найнеймовірніших відкрить.
Держава не шкодувала коштів, люди — сил та часу. Все робилося з гарячковому поспіху й абсолютній таємниці.
Іван Сухін у свої двадцять дев'ять рік працював у вищезгаданому інституті молодшим науковим співробітником і до "найкращих сил" поки ще не відносився, тому й не займався розшифровкою космічного сигналу.
Якщо сказати точніше, цікавість до сигналу він мав не меншу, аніж ті корифеї науки, кого фінансувала й підтримувала держава. Більш того, він тишком від колег, у вільний час "брав на зуб" міцний горішок, кинутий таємничою галактикою на Землю. Ця його зацікавленість переросла у загострену принциповість й, нарешті, перетворилася на одержимість. Він не спав ночами, закладав записані звуки в комп'ютер, ділив, дроби, розкладав їх на мільйони мікронів, які без кінця варіював, пробуючи скласти літери, слова, речення. Після кожного варіанта, після чергової комбінації, комп'ютер уперто видавав на екран невмолиме: "Варіант помилковий".
Від цих слів Івана лихоманило, вони снилися йому у короткі часи відпочинку, вони не відпускали молодого науковця, як злий рок. Іван сам ніби перетворився на перевантажений комп'ютер, у якому щось скоро замкне й він згорить від двох ненависних слів.
Коли ж, нарешті, після чергової операції зі мікроскладами, екран комп'ютера висвітив не ненависні два слова, а два рядки тексту, Іван ледь не стер з електронної пам'яті безцінне відкриття, бо машинально потягнувся пальцями до клавіш, щоб скласти новий варіант.
Від несподіванки він так і заціпенів з широко розкритими очима, які від напруги й хвилювання не могли "зачепитися" за текст — усе змішалося й попливло: й літери, й апаратура, й увесь світ.
Коли ж Іван опритомнів, й усе стало на свої місця, очі гарячково прочитали:
Я — ПЛАНЕТА АСКАЛ —
СУЗІР'Я ЛЕВА —
ТРИСТА МІЛЬЙОНІВ — ПЛАНЕТА АСОТ —
ПРАВА ДІВА
Прочитавши й перечитавши текст, Іван нічого не зрозумів. Коли звуки правильно перетворені у слова, то це, мабуть, координати планети Аскал. Але зрозуміти, де вона — було так само важко, як і розшифрувати сигнал.
Перше, що хотів зробити щасливий й зворушений науковець — зараз же доповісти академіку Листову, керівнику інституту. Але Іван одразу ж осікся: як це, ні сіло, ні впало, лізти з куцим повідомлення до академіка? Ні! Треба докладно, починаючи з розкладки сигналу на мікрони, з різноманітних комбінацій та численних варіантів пошуку космічного алфавіту підготувати ґрунтовний письмовий доклад. Необхідно оновити й продублювати останній вдалий варіант комбінацій мікроскладів, який дозволив доторкнутися до невідомої мови, а вже після цього лізти на очі керівництву.
* * *
Вчена рада науково-дослідного інституту проходила на диво урівноважено та спокійно.
Звичайно вчені, багато з яких мали всесвітньо відомі імена, гаряче та імпульсивно відстоювали свою позицію навіть тоді, коли ця позиція була вже давно ними захищена й всіма ухвалена.
Сьогодні ж вчених неначе підмінили. Можливо, тому, що засідання ради було оголошено надтаємним (хоча інститут та його діяльність давно вже було грифовані), можливо, тому, що розглядалося питання, яке сколихнуло весь світ, а скоріш за все тому, що вчені з світовими іменами спіймали облизня, бо відкриття зроблено було не ними, китами науки, а "верховодкою" — якимось молодшим науковцем, з яким ще недавно віталися недбалим кивком.
Тепер цей, на їхню думку, жевжик, сидів у президії, праворуч від директора інституту — самого академіка Листова, який своїми ґрунтовними науковими працями поставив на вуха увесь вчений світ.
Щоправда, сам "жевжик" сидів мовчки, опустивши голову, соромлячись такої нежданої уваги з боку маститих колег.
Академік Листов почав тихо, навіть трохи таємниче:
— Колеги! Те, що сталося у нашому інституті, важко сказати чи описати звичайними словами. Я, та й ви усі, хто бачив на своєму віку багато неймовірного, зазирнув неначе у глибокі таємниці приголомшливих відкриттів, став на межі, за якою слово "фантастика" може зникнути назавжди з лексикону усього людства.
Я навмисне пішов на порушення й не доповів одразу керівництву держави, бо сам текст потребує додаткової розшифровки й уточнення. Без докладних координат планети Аскал наша праця матиме половинчатий вигляд, хоча основне вже зроблено. Не хотілося б розділити з кимсь лаври відкриття.
— А якому сектору буде доручено уточнення координат? — почулося з напруженої зали. Кожен прагнув на цьому відрізку дистанції обігнати сусіда.
Листов все зрозумів й посміхнувся:
— Праці вистачить всім! Не думайте, що залишилось лише поставити крапку. Скоріше — три крапки. Займатися цією справою будете всі під керівництвом мого першого заступника. Він, у додаток до наших математиків, залучить найкращих астрономів й буде координувати ваші зусилля.
Раптом спитав Івана:
— Ви не проти, Іване Захаровичу?
Іван від несподіванки аж поперхнувся й кілька разів повторив:
— Згоден! Згоден! Не проти!
Листов по-батьківськи поплескав його по плечах й знову розвернувся до зали:
— Закінчу тим, з чого повинен був починати. Від імені усього нашого наукового колективу дякую вам, Іване Захаровичу, за титанічну працю. Ви маєте велике майбутнє!
* * *
Після того, як спільними зусиллями було визначено більш-менш докладні координати планети Аскал, була доповідь керівництву держави.
Хто-хто, а Іван, одразу після доповіді у державні інстанції, відчув не так своє велике майбутнє, як сучасну, нав'язливу й малоприємну реальність.
Справа в тому, що науково-дослідний інститут, як нам відомо, був грифований, й пильно ховався від чужого ока та вуха спецорганами. Тепер же, після сенсаційного відкриття, режим інституту зробився настільки жорстким, що навіть випадково порошинка не змогла б залетіти на його територію.
Але це були лише профілактичні заходи безпеки, до яких усі давно звикли й які не заважали займатися науковою діяльністю.
А от Іван, який ніколи не стикався з особистою охороною, тепер відчув, що воно за "радість". Його охороняли, наче рідкісну музейну коштовність. Коло контактів із знайомими та друзями звузилося. На кожному кроці — на роботі й у вільний час — відчувалася неприємна опіка.
Щоправда, на праці відбилися й приємні зміни — його підвищили з молодшого до старшого наукового співробітника, виділили для подальших досліджень шикарну лабораторію з науково-технічним персоналом.
Додалося й уваги, й поваги серед колег, які раніше могли запанібрата хлопнути по плечу, тепер до його імені додавали ще й по-батькові.
Івану, який був контактним у стосунках, й простим, як усе геніальне, не вельми подобалися ті зміни, але він розумів й те, що не все від нього залежить, й намагався залишатися самим собою.
Щоб ніяк не збільшувати свою теперішню солідність, Іван спробував відпустити бороду, але, зазирнувши через деякий час до люстерка, зареготав:
— Кому потрібна така цапоподібність? — й начисто поголився.
* * *
Змішана науково-урядова комісія, з відділом військово-космічних представників та психоаналітиків, проводила своє перше дослідження.
На повістці дня було одне питання: що робити далі?
Представник уряду Глотов, він же голова зборів, поводив себе делікатно й лише ставив запитання:
— Так що будемо робити? Які пропозиції, Антоне Павловичу? — запитав він у Лістова.
Лістов незграбно встав й коротко відказав:
— Треба летіти, Геннадію Михайловичу!
— А скільки ж туди летіти? — уточнив голова.
— Приблизно десять років, — спокійно відповів академік.
— Десять туди й назад? Так? — знову уточнив Глотов.
— Так, але назад...
— Дякую! Сідайте, Антоне Павловичу! — запропонував представник уряду. — Які наші технічні можливості? — звернувся він до представника військово-космічної служби.
— Наші технічні можливості дозволяють долетіти лише туди, для зворотного польоту не залишається палива, — відрапортував військовий науковець.
— А що з найновішим космічним кораблем, розробка якого схвалена Урядом? У якому він стані? — більш строго запитав Глотов.
— Його документально-технічна розробка закінчена. Випробування займуть два-три роки. — знову лаконічно сказав військовий.
— Сідайте! — сухо кинув Глотов й звернувся до медиків. — А що медицина скаже?
Професор медицини спокійно констатував:
— Вплив польоту такої тривалості на людський організм вивчено досконало. Гадаю, до нас питань не буде. Ось і мій колега-психолог може підтвердити.
Але психолог, уставши з місця, запустив у кімнату чорну кішку.
— Я вважаю, — почав він. — Що ми ніколи раніше не стикалися з подібними аспектами медико-психологічного напрямку. По-перше, тим, хто полетить, доведеться, не приховуючи, сказати, що повернення назад — під великим питанням. По-друге, навіть якщо питання щодо повернення на Землю буде вирішено за допомогою корабля-рятувальника, астронавти повинні бути відносно молодими, бо повернуться вони, у ліпшому випадку, через двадцять років. І третя, найголовніша психологічна вимога — пілоти повинні йти на цей ризикований крок добровільно!
— Я згоден! — почулося з зали. — Я давно усе зважив! Дозвольте мені!..
Запала тиша. Погляди всіх присутніх спинилися на Івані Сухіні, що був запрошений на це засідання як дешифрувальник сигналу, і який зараз стояв перед строгою комісією, рішучий та відкритий.
— Дозвольте мені! — більш м'яко повторив він.
Лістов почервонів та збентежився від такої несвоєчасної напористості свого підлеглого.
— Сідайте, Іване Захаровичу! Сідайте! Ми ще кандидатури не обмірковуємо.
— А що! — перехопив ініціативу Глотов. — Хто, як не він, має повне право стати першим кандидатом у політ! Як ви там казали, звернувся він до психолога. — Потрібен молодий, свідомий і доброволець? Так? Так ось він перед нами! А про інших подумаємо, справді, пізніше.
Під час наступних засідань комісії було вирішено відправити у ризикований політ лише двох астронавтів. Це полегшувало вирішення питання з харчуванням, яке, по суті, не займало багато місця, тому що було спресоване о невеличкі гранули. Однієї такої гранули людині вистачало на добу, бо у ній було сконденсовано усе необхідне для підтримки організму у належному стані. Вода так само була кристалізована й спресована до такого ступеню, що тверда крапля води, танучи, розширювалася настільки, що могла забезпечити екіпаж добовою нормою.
Таким чином, головні компоненти життєзабезпечення екіпажу місця займали мало, а кисень вироблявся штучно досить легко, ще з давніх часів. Складнішу було з паливом, бо окрім тої мети, що планувалася насамперед, не виключалася й можливість пошуку планети Аскал, мимо якої могли проскочити. Всі розуміли, що навіть при успішній посадці на Аскал лише прискорена та вдала побудова новітнього корабля у найближчі два-три роки дає сподівання на життя.
Командиром космічного корабля був призначений сорокарічний полковник військово-космічного відомства Ілля Іванович Ісаєв, як жартома називали його друзі — три "І".
Це був його далеко не перший міжпланетний політ, але все попередні — на Марс, Венеру й навіть на Сатурн — було у порівнянні з цим легкою космічною прогулянкою.
Для Івана цей політ був найпершим, тому не дивно, що хвилювання не полишало його. Ні, він не боявся за своє життя — що життя в порівнянні з унікальною можливістю зазирнути у таємницю таємниць! Його хвилювала можливість зустрітися з тими, кого навіть не можна було уявити. Непокоїло інше — їм, на основі розшифрованого тексту, потрібно було розробити абетку, з якої складалися численні варіанти слів та речень. Мовний контакт — основа успіху земної експедиції.
Правда, слова ті й усі мова космічних незнайомців, якщо це можна було назвати мовою, відзначалася складністю, нелогічністю, навіть певною недоречністю. Але Іван спокійно й непоспіхом "ламав мову", пам'ятаючи, що попереду десять років польоту — можна вивчити мови усього світу.
І, нарешті, головний козир успіху — екіпаж буде мати можливість постійно підтримувати зв'язок з Землею.
Все йшло за окресленим планом.
* * *
Політ проходив нормально. Так званих нештатних ситуацій поки що не траплялося, й екіпаж спокійно займався своїми обов'язками. Усі навігаційно-технічні задачі виконував командир, а науково-дослідницька частина лишалася за Іваном, який постійно підтримував зв'язок із Землею, прослуховував космічну безодню, у яку час від часу посилали різні сигнали, у тому числі й на мові планети Аскал.
Головну небезпеку для екіпажа та корабля становили великі астероїди, що висвічувалися на штурманському екрані, але корабель автоматично, без допомоги пілота вибирав безпечний маршрут.
Іван перед польотом боявся, що під час лету змарніє від нудьги, але тут, перед чорною нескінченістю, з приємністю зазначив, що за улюбленими заняттями час летить непомітно. А головне — використовується корисно. Спостереження за Всесвітом із Землі — одна справа, тут же відкривалися зовсім інші можливості — наче зливаєшся з космосом, стаєш одною істотою.
Через три роки польоту Іван раптом запеленгував той же, уже відомий йому сигнал. Це не лише додало сили екіпажу, але — й це найважливіше! — допомогло скоригувати траєкторію, що, як виявилося, трохи відхилилася від реального знаходження Аскалу. Це "трохи", хоч і становили великого куту, але з кожним днем польоту збільшувалось, а до кінця призначеного терміну переросло б у мільйони кілометрів, й все скінчилося би трагічно.
Але ще радісніша звістка поступила з Земля — услід першому космічному кораблю стартував другий, новіший, якому під силу було досягнути планети Аскал й забрати безкорабельних астронавтів назад.
Це було справжнє свято, бо ніщо так не підтримує людину, як реальна надія.
Земля повідомляла, що все сплановане таким чином, щоб за рахунок більшої швидкості новий космічний корабель максимально наблизився до першого екіпажу й скоротив відрізок часу поміж двома посадками.
За ствердженнями Землі, це означало, що допомога наздожене їх приблизно через місяць після посадки, а можливо й раніше.
— Ну як, — не без тривоги запитав у командира Іван. — Протримаємось місяць?
Командир задумливо відповів:
— Невідомо, хто й що чекає на нас там, як зустріне... Для того, щоб загинути, достатньо миті.
— А наша електронно-лазерна зброя? А наші непробивні й вогнезахисні костюми? А наші паралізатори, що здатні миттєво нейтралізувати усе живе навколо? —сипонув запитаннями розгарячілий Іван.
— Побачимо, — одним словом відрубав командир.
Політ тривав нормально, спокійно, навіть монотонно. Уся бортова техніка бездоганно виконували свої функції, тренажери підтримували астронавтів у доброму фізичному стані й бадьорому настрої.
І все таки, коли за розрахунками, політ наблизився до кінця, не обійшлося без неприємностей.
Раптовий та потужний удар струснув величезний корпус зорельоту.
Прилади одразу показали, що літальний апарат почав відхилятися від орбіти. Це означало, що один з чотирьох двигунів було виведено з ладу.
Створилася асиметрія тяги, тому довелося терміново заглушити інший, протилежно розташований, двигун. Така операція дозволила виправити траєкторію, але швидкість зменшилася вдвічі.
Одночасно з цим пропав зв'язок із Землею.
— Що це було? — тривожно запитав Іван командира.
— Гадаю, що астероїд збоку. Пересікся у критичній точці з траєкторією корабля. Досі таке вважалося лише теоретично можливим. Сьогодні я вперше переконався, що можливе й на практиці.
— І як тепер летіти? — не заспокоївся Іван.
Ісаєв відповів:
— Наше щастя, що той астероїд не влучив на тисячну долю секунди раніше. Летіли б зараз у безповітряному просторі не ми, а дрібні шматки від нас та нашого корабля. А так — чиркнув він нам, так би мовити, по хвосту, пошкодив двигун, зірвав антену й спокійнісінько полетів далі.
— Ого-го! — тільки й сказав Іван та почухав скроню.
— А долетимо ми, — продовжив командир, — й на двох двигунах, тим більше, що летіти залишилось лічені дні.
Наприкінці польоту не пощастило ще раз — була ніч, й требу було вибирати: чи робити обліт планети Аскал й чекати світанку, чи сідати одразу. Враховуючи, що паливо могло ось-ось скінчитися, а два двигуни, з-за перевантаження, "їли" паливо вельми охоче, вирішили робити посадку у повній темряві, за приладами нічного бачення.
— Ех, — бідкався Іван, — вдень би одним поглядом оцінили, який маємо новий дім!..
— Нічого! — заспокоїв його командир. — Прилади показують, що повітря тут існує й кисню багато. А це вже непогано! Єдине, що доведеться — то це сидіти у корабля досвіту й не висувати носа, щоб не отримати по ньому...
І ось могутній корабель завис над поверхнею планети Аскал, висвітлюючи прожекторами те місце, де повинну була відбутися посадка.
Випускаючи довгі, як у павука ноги-опори, корабель поволі розпочав спускатися, здіймаючи вогненними струменями від двигунів хмари усього того, що виявилося на місці посадки.
Космічний корабель напружено й стомлено здригався своїми гарячими боками й, здавалося, як і люди, не міг дочекатися відпочинку.
Нарешті ноги-опори м'яко замортизувалии й прийняли на себе весь багатотонний тягар. Політ було завершено. Пройшло дев'ять років та вісім з половиною місяців з того часу, коли Земля урочисто відправила синів своїх у космічну подорож.
— Вітаю з прибуттям! — командир міцно обняв молодого науковця, який за час польоту став не таким уже й молодим.
— Удачі нам! — ледь видушив з себе схвильований Іван, ховаючи змокрілі очі.
Командир зробив запис у "бортовому журналі" — ця традиційна назва перейшла здавен до спеціального комп'ютера, який фіксував усі події, що сталися під час подорожі. Екран комп'ютера висвітив текст, який командир увів в його пам'ять.
"2503 рік, 20 червня 00 годин 17 хвилин, посадка на планету Аскал. Командир корабля І. Ісаєв, член екіпажу І.Сухін".
— Ось на сьогодні й усе! — повернувся він до Івана. — По можливості треба до ранку відпочити. Вранці — невідомість.
Але як не примушували себе члени екіпажу заснути — сон не брав. І як було заснути після майже десяти років напруженого чекання зустрічі з... З ким? З чим?...
Ці питання не просто хвилювали землян, а сповнювали душі цікавістю близької та швидкої розгадки.
Це ж треба — варто лише відчинити один герметичний люк, потім, зачинивши його, розгерметизувати ще одні двері — і...
Іван порушив "сон" товариша й звернувся до нього, бо чув, що й він вовтузиться та зітхає.
— Нема сили чекати! Хочеться вийти, оглянути планету, познайомитися з усіма й усім.
— Не лише оглянемо, але й ужити всіх засобів безпеки... Коротше, будемо діяти, входячи з побаченого... — наче підсумував думку Івана командир.
— Ех, — зітхнув Іван. — І ніч супроти нас. Ледь повзе.
Ісаєв посміхнувся.
— Якщо вже десять років терпіли, то кілька годин подужаємо!
Непомітно для себе стомлені дорогою та хвилюванням астронавти під ранок заснули. Скільки вони проспали — не було коли уточнювати, бо, схопившись, як по команді, кинулися до ілюмінаторів, що через них яскравими потоками лилося сонячне світло.
Визирнувши в ілюмінатори, посланці Землі аж заклякли. Вони були готові побачити все — й найогидніших страховиськ, й найнеймовірніших почвар, і навіть розумних істот, що перегнали у своєму інтелектуальному розвитку землян.
— Що це?
— Оце так прийом! — вирвалося у астронавтів.
— Що будемо робити? — розгублено запитав Іван.
Командир, після довгою паузи, заговорив, наче мислив вголос:
— Що робити, що робити... Гадаю, у кораблі відсидітися не вдасться. Та й не для того ми сюди летіли. А якщо так, треба вирішувати, як себе повести.
Земляни знову притихли та "прилипли" до ілюмінаторів.
Корабель був щільно оточений людьми у камуфляжній формі з автоматами напоготові. Їх було так багато, що від плямистості різало очі не згірш, аніж від сонця. Біля виходу з корабля стояло кілька чоловіків у цивільному.
— Ми що, потрапили на якусь допотопну військову базу? — запитав сам себе Іван. — Таке враження, ніби...
— Значить, так, — рішуче перебив його командир. — Куленепробивні костюми та шоломи не знімати. Увесь оборонний арсенал мати при собі! Не виявляти жодної ворожості й не виказувати розгубленості. Зброю використовувати лише у крайньому випадку! Переговори вестиму лише я!
Поки командир проводить такий жорсткий інструктаж, продиктований обставинами, можна спинитися й спробувати розібратися що ж воно за "увесь оборонний арсенал" малося на увазі. Невігласу це теоретично мало що скаже, бо ті вершини науково-технічної думки, про які говорилося раніш, дозволили зробити засоби оборони та нападу компактними та замаскованими, збільшивши при цьому в кілька разів можливість знешкодити або знищити нападника.
Про такі автомати, що тримали у руках "камуфляжники", на Землі давно забули. Якщо вони де й лишилися, то хіба що в музеї стародавньої зброї. Кожному у свій час досить лише уявити зброю, яка вживалася триста чи п'ятсот років тому, щоб одразу зрозуміти, яки смішне враження створили вони на землян.
Наприклад, костюм астронавта, окрім своїх оборонних функцій, був ще й грізною наступальною зброєю. Так, лише у двох нагрудних міні-блоках-реакторах було приховано величезну енергію, яка по команді здатна була миттєво знищити усе навколишнє крізь ледь помітні канали-клапани, що могли огризнутися психотропним, лазерним, електромагнітним випромінюванням. У цьому ж костюмі було зконденсувати засоби не лише для знищення, але й для нейтралізації — паралізуючі, присипляючі, деморалізуючі. Окрім цього, за невеличкою лінзою, поміж міні-блоками, знаходилася спеціальна лампа, спалах якої був у тисячі разів яскравіший сонця. Цей спалах так само не знищував, а сліпив усе живе.
Малася й інша, не менш грізна, кишенькова зброя, таємна та нам невідома.
Можна лише додати, що костюми астронавтів дозволяли вільно, не знімаючи шоломів розмовляти будь-з-ким, а от внутрішній зв'язок астронавтів був чутним лише їм.
Сухін та Ісаєв більш-менш спокійно вийшли з корабля.
* * *
Палац або резиденція головної особо на цій планеті, куди привезли двох землян, відзначався розкошами та відсутністю смаку.
Іван весь час у думках обурювався: "Ех, шкода, що я не історик! Все це нагадує щось дуже знайоме... Але що?.."
Ісаєв думав про інше: "Великої загрози для нас цей озброєний допотопною зброєю натовп не являє... Все, що ми бачимо, можна знищити в мить. Але такого статися не повинно..."
Коли автомобільний кортеж у тісному оточенні автоматників, під'їхав до центрального входу головного будинку, на східці вийшов, мабуть, той, кому підпорядковувалося все на цій планеті.
Головний ступив назустріч незвичайним гостям й широко посміхнувся:
— Вітаю вас на нашій суверенній та вільній планеті!
— Ми так само раді вітати вас та сподіваємося на взаємопорозумінння! — стримано відповів Ісаєв.
— Я —..., — й чоловік на сходах назвав своє прізвище. Воно звучало настільки складно, що земляни з першого разу не запам'ятали його. — Я — головний на планеті Аскал.
Астронавти так само відрекомендувалися, назвавши свої імена та прізвища. Головний (краще називати його так, як запам'ятали) задоволено сказав:
— Мені приємно, що ви оволоділи нашою мовою, до розробки якої і я зробив певний внесок. Упевнений, що незабаром й далекий космічний закордон визнає мою мову й перейде на неї! Але що це ми тут стоїмо, заходьте до покоїв! — й головний повів гостей до резиденції.
Допотопний ліфт підняв господаря та гостей на п'ятий поверх будинку, де у якійсь офіційній залі продовжилося взаємне знайомство.
— Знаю, що ви з дороги, й вам потрібно відпочити тому не буду стомлювати довгою розмовою.
Командир дипломатично відповів:
— Ми раді, що знаходимося серед розумних й подібних до нас людей, й хочемо виказати...
— Ну, чого-чого, а розуму у нас вистачає! — перебив Ісаєва Головний.
— Ми хочемо виказати, — продовжив Ісаєв, — захоплення вашими технічними досягненнями, що дозволили послати сигнал на нашу далеку планету Земля...
— Який сигнал? — аж підскочив Головний. — Ми ніякого сигналу нікуди не посилали. І що воно таке — Земля? Ніколи не чув!
Астронавти розгубилися. Невже вони залетіли не туди? А сигнал? Він був посланий напевне з цієї планети... Яка себе поводити далі? Що казати?
— Ми маємо на увазі електромагнітний сигнал, який випромінює будь-яке велике космічне тіло, і який ми зафіксували під час підльоту до вашої планети, — бовкнув перше, що прийшло в голову Ісаєв.
— А-а! — заспокоївся Головний. — А Земля? Що це за планета?
Ісаєв коротко охарактеризував Землю як планету, так само коротко розповів про досягнення в найголовніших галузях економіки, науки, культури, особливо підкресливши ті свободи, що ними користується кожен, що вважалося головною коштовністю часу.
— У нас, — закінчив Ісаєв, — кожна родина, через систему Інтернет, підключена до загальної систему керування державою й має можливість впливати на вдосконалення законів, на шлях розвитку загальноекономічних інтересів, соціальних потреб, на розквіт культури та гармонічний розвиток кожної особи. Уряд у нас символічний і є, скоріш, координатором загальногромадських бажань та пропозицій.
Чим більше говорив Ісаєв, тим холоднішими робилися очі Головного.
— А чому ви не знімаєте свої костюми? — підозріло запитав господар. — У нас все повинно бути однаковим!
— На вашій планеті хіміко-біологічний склад атмосфери відрізняється від нашого, — знову був вимушений ухилитися Ісаєв.
— Що ж, вам треба відпочити, а нам подумати, — встав Головний. — Вас відвезуть у відведені апартаменти, — й вийшов із зали.
Сухіна та Ісаєва чомусь розмістили окремо: не у різних покоях, а у різних будинках. Це не лише здивувало, але насторожило землян. Насторожувало не лише це: й велика кількість озброєних камуфляжників, й те, як їх сюди везли від корабля.
Кидалася в очі неймовірна відсталість аскальців. Машини, на яких везли у резиденцію землян, як і автомати камуфляжників, й засоби зв'язку, на Землі давно зробилися історичним мотлохом.
Насторожувало й те, що у гостей навіть не запитали, як би вони хотіли використати вільний час або що б їм хотілося побачити, а, як невільників, розселили під охороною.
Обміркувавши по внутрішньому зв'язку все це, посланці Землі, з метою безпеки, знову вирішили не знімати своїх костюмів до ліпших часів.
* * *
Рада безпеки була скликана Головним терміново й проходила під його керуванням.
Головний блиснув очима, від чого присутні опустили голови й зіщулилися.
— У нас гості! — без вступу почав голова. — Скажу прямо — неждані. Я ще розберуся з цим, а поки що порадимося, що з ними робити. Те, що мені вдалося почути від них, викликає тривогу.
Присутні трохи підняли голови, але мовчали.
Головний злостиво продовжив:
— Там, на Землі, звідки вони прилетіли, за їхніми словами, правлять якість свободи. Кожен робить, що хоче, кожен сам собі господар. Уряд, знову ж таки, з їхніх слів, символічний. Чи ж можливо таке? — зірвався на крик Головний.
Тут присутні замотали головами:
— Ні! Такого не повинно бути!
— Це жах!
— Анархія!
— Провокатори! — перекрикували усі один одного.
Головний задоволено обвів поглядом радників.
— Дякую за підтримку! Бачу, що наші думки збігаються!
Головний зробив паузу, витер носовиком спітніле чоло й запитав:
— То що будемо робити?
Усі знову опустили голови — не приведи боже щось не ляпнути та не догодити Головному.
— Ну, якщо ви мовчите, тоді я вам розтлумачу, яка небезпека для нас усіх прихована у словах космічних прибульців, — повчально й докірливо продовжив оратор. — Так ось, ті свободи, про які плетуть наші дорогі гостеньки, позбавлять вас усіх привілеїв та...
— Ні! Не дозволимо!
— Не бути цьому ніколи!
— До біса свободи! — рішуче попідскакували присутні.
Головний не ховав усмішки.
— Бачу, що мислите ви по-державному. Молодці. Але що ж будемо робити? — з іронією запитав Головний й хитро позирнув на підлеглих.
— До біса їх!
— Заткнути їм пельки!
— Геть їх звідси!
— Зідрати з них шоломи — будуть мовчати, як дохлі риби!
Головний здійняв руку — й усі принишкли.
— Цікавих пропозицій надійшло багато, над ними треба поміркувати... Маю й сам для них "подарунки".
Зненацька він грізно помахав пальцем.
— І жодних їм контактів з людьми! Ніяких свобод! Я їм покажу земні свободи!
* * *
Сухін та Ісаєв відчули недобре. Вони перемкнули внутрішній зв'язок на такий режим, щоб один міг слухати розмову другого з господарями. Тому, коли у покій до Ісаєва зайшли двоє у чорних костюмах, їхню розмову зі своїм колегою Іван чув дослівно.
— Доброго ранку! Як відпочили! — почали незнайомці.
— Дякую, — відказав Ісаєв. — Ми б хотіли виказати кілька побажань...
Незнайомці буцімто не почули цього. Вони запитали:
— А чому ви не доторкнулися до їжі? Не сподобалося?
— Ось це і є наше перше прохання: нам потрібно тимчасово повернутися на корабель, де у герметичному відсіку зможемо зняти шоломи та прийняти їжу. Там де могли б закласти по плитці їжі та води у спеціальні пристосування в шоломах, що дозволить нам довго обходитися без корабля.
— Боюсь, що це неможливо, — відповів один з прибулих.
— Тоді, — рішуче заявив Ісаєв, — нам загрожує голодна смерть.
— А ви зніміть шоломи та їжте! — гмукнув незнайомець.
— Це буде означати для нас ту ж смерть! І ви це добре розумієте! — різко відповів Ісаєв.
— Добре, — заявив гість. — Ми доповімо керівництву. — Які ще маєте побажання?
— Сподіваємося, що ми не полонені й отримаємо можливість ознайомитися з вашою планетою.
"Чорні костюми" рішуче вийшли, грюкнувши дверима — мабуть, друже побажання не сподобалося їм більше, аніж перше.
Іван чув це слово в слово, хоч і знаходився у іншому будинку. Тому, коли зайшли візитери, він лише підтримав думку свого командира.
Головний, після доповіді про контакти з землянами, насупився:
— Вже друга доба, як вони на нашій планеті й ще не приймали їжу... А мені вони поки що потрібні живими... З них багато чого корисного можна витягнути...
Походивши кабінетом, Головний сказав присутнім:
— Доведеться везти їх на корабель... Ліпше, коли стемніє. Треба, щоб якомога менше цікавих очей їх бачили.
Попереду був цілий день, й астронавти засумували. Хотілося їсти, але тепер, коли господарі майже не ховали своєї ворожості, знімати шоломи та костюми було б великою помилкою.
Вдень розпочалася така злива, що за вікнами зробилося темно, як на душі у землян.
— Як протриматися цей місяць? — запитав Іван у Ісаєва. — Й чи протримаємось взагалі?
— Будемо сподіватись, що доведеться чекати менше за місяць... Та й справа зовсім не в тому, — сумно розмірковував Ісаєв. — Складнощі в іншому: як без зв'язку з ними зв'язуватись та як до них можна дістатись? Не схоже на те, що нас повезуть на корабель, або що раптом дадуть свободу...
Ісаєв помовчав й додав:
— Я маю на увазі, що не дадуть свободу добровільно... Боюся, що використання сили з нашого боку неминуче.
— А що лишається робити? — запитанням підтримав товариша Іван.
— Поживемо — побачимо. Не в їхніх інтересах, та й не в наших також. Побачимо...
Ввечері злива вчухла, лишивши після себе калюжі у кожній улоговині.
Коли сутеніло, Ісаєва та Івана вивели з покоїв, посадили і ті ж машини, й кортеж рушив до космічного корабля.
Як не старалися керівники цієї маленької планети накрити усе завісою таємності, але чутка про космічних мандрівників прокотилась планетою, й люди, незважаючи на жорстокі заборони своїх лідерів, збиралися подивитися на них. Чим ближче було до космічного корабля, тим більші натовпи людей можна було побачити у світлі фар вздовж дороги. Але кортеж хутко мчав, розсікаючи колесами величезні калюжі й обливаючи з голови до ніг й охорону, й цікавих.
І все-таки до самого корабля доїхати не вдалося — злива розмила пагорби та поля, серед яких стояв корабель, перетворивши їх на багнюку.
Довелося вилазити з машин, що не було заплановано, й у темряві, при слабеньких ліхтариках, просуватися пішки, ледь витягаючи ноги з багна.
Ліхтарі у руках охорони вихоплювали з темряви численних камуфляжників та простих людей, що вперто присувалися до процесії. Було помітно, як ті ж камуфляжники спритно орудують гумовими кийками, відганяючи людей, але побиті корчилися від болю, але простягалися живими хвилями котилися уздовж всього шляху процесії.
Коли вже корабель був зовсім близько, хтось, скориставшись темрявою й штовханиною, рішуче протиснувся, навіть продрався крізь охорону, й щось пхнув у руку Іванові. Охорону сприйняла ту дію за бажання доторкнутися до чужинця, й грубо відштовхнула нахабу в багно, кілька разів перетягнувши по голові та плечах гумовим кийком.
Підійшовши до корабля, Ісаєв набрав код на міні-комп'ютері свого костюму й перші двері слухняно відчинилися.
— Куди? — грубо відштовхнула астронавта охорона. — Лише з нами! Й лише після нас! — й кілька чоловіків увійшли в перший відсік.
— Підготуй систему оборони! — скомандував пошепки Іван. — Мабуть, надійшов час для зброї!
— Ну, чого стали! Заходьте! — й кілька автоматів штурхнули землян межі плечі. Ісаєв різко крутнувся й обережно, щоб не зачепити натовп, привів у дію паралізатор.
Яким же було його здивування, коли під могутнім потоком випромінювання камуфляжники продовжували штовхати їх автоматами у плечі та груди.
Іван, побачивши такий несподіваний ефект їхньої зброї, з переляку ввімкнув на максимальну потужність обидва міні-блоки реакторів й скерував нищівний промінь на тих, хто зайняв перший відсік, щоб розчистити прохід досередини корабля. Уся потужність блоків шквалом вдарила по загарбникам корабля. Але можна було подумати, що могутня зброя, здатна миттєво знищити тисячі людей, зіпсувалася й не діє. Й лише проміння лазерів пронизали не лише темряву, але й непроханих гостей у відсіку корабля.
Сухін "поливав" промінням озброєних аскальців й очам не вірив. Лазер пронизував їх наскрізь, бився об спеціальну обшивку відсіку й сліпучими іскрами відскакував на всі боки.
— Ха-ха-ха-ха! — почулося голосний регіт з відсіку. — Заходьте у свій корабель й беріть їжу, бо здохнете від голоду, як приблудні собаки! Швидко!
Астронавтів запхали у відсік, де, підперті з усіх боків автоматами, вони набрали ще один код й крізь герметичний люк увійшли разом з пильними охоронцями у корабель.
Ісаєв тихо сказав Івану:
— Йдемо у бік катапульти! По моїй команді швидко стрибаємо в капсулу й миттю блокуємо люк!
Щоб не викликати підозрілості, астронавти непоспіхом підійшли до капсули, заспокоюючи своїх вартових:
— Ми програли! Ваша взяли... Ми все зробимо, що ви загадаєте...
— Давно б так! — розслабилася охорона, смакуючи перемогу.
Порівнявшись із задраєним люком катапульти, Ісаєв скомандував:
— Увага! — й натиснув на своєму міні-комп'ютері відповідну клавішу. Люк безшумно й несподівано відчинився, астронавти треновано й спритно заскочили в капсулу й люк знову став на своє місце.
— Без їжі, натомість вільні! — гукнув схвильований Іван.
— І з їжею, й вільні! — уточнив Ісаєв. — У капсулі є аварійний запас.
— Вперед? — запитав щасливий Іван.
— Вперед! — спокійно підтвердив Ісаєв й натиснув "старт".
Катапультна капсула була задумана як аварійний вихід з корабля. Капсула мала відповідний ресурс автономного лету, що забезпечували могутні батареї, герметичну оболонку й взагалі являла собою міні-корабель.
Темрява й безгучність лету капсули дозволили астронавтам непримітно віддалитися від корабля й розтанути в небі.
Розлючені охоронці, остерігаючись за свої голови, всіма способами пробували виламати люк, впевнені, що полонені знаходяться за ним, сховавшись від переслідування.
У хід пішли приклади автоматів, звідкілясь з'явилися ломи та кувалди, але легше було б, мабуть, битися головою об стіну, аніж виламати цей люк, за яким вже нікого не було.
Астронавти тим часом, щоб не "засвітитися", не запалювали внутрішнього освітлення й обминали світло населених пунктів.
Зберігаючи ресурс батарей, вони вибрали темну пустку й посадили рятувальний апарат.
— Вітаю! — сказав Ісаєв. — Ми несподівано легко позбавилися наших "благодійників".
— Ху-у-х! — лише й видихнув Іван.
— Ну що, знімаймо шоломи та як слід підкріпимося! — запропонував командир вже полишеного корабля.
Лише тепер Іван завважив, що живіт його підтягнувся до спини.
— Ого! Я можу крізь черево свій хребет почухати! — пожартував Іван й бадьоро додав: — Єсть підкріпитися!
Проковтнувши кілька вітамінних гранул й визволивши з "полону" кришталик води, астронавти спробували підбити підсумки цих двох діб.
— Що ж воно за лад такий? Що тут за лад? — обурювався Іван.
— Скоріш — безлад! — відповів Ісаєв. — Я, так само як ти, не історик, але пригадую з шкільної програми, що наприкінці двадцятого й до середини двадцять першого століття й на Землі існували режими, в яких диктат підміняв й закони й усі права людей. Щось подібне спостерігаємо й тут...
— А ми чим не догодили цим... владарям? — здивувався Іван.
— Моя помилка! — визнав Ісаєв. — Не треба було на першій же зустрічі вихваляти наші досягнення та свободи! Гадаю, це основна причина нашої опали... Диктатори такого не дарують...
Іван схаменувся.
— А що ж з нашою зброєю? Чому вона на зачепила цих... вояків?
Ісаєв пожвавився.
— Й справді, чому? Схоже на дурний сон! Лазер проходив крізь їхні тіла, як крізь повітря... Що воно за загадка?
— А вони не такі вже й допотопні, якщо на таку зброю навіть не звернули уваги, — вголос розважив Іван.
Тут він згадав, як відважний незнайомець щось тицьнув йому у руку, й Іван, не маючи нагоди роздивитися подарунок, поклав те "щось" у бічну кишеню костюму.
Тепер він обережно дістав з кишені несподівано річ, обмацав у темряві й зрозумів, що це клаптик паперу.
— Ілля Іванович! — насторожено почав Іван. — Тут ось щось схоже на записку, яку мені тицьнув у руку незнайомець із натовпу!
— Записка! — аж підскочив Ісаєв. — Нам зараз кожна дрібниця необхідна й важлива! Ми залишилися самі на чужій, невідомій планеті! Увімкни ліхтарика й читай!
Іван з нетерпінням, тремтячими пальцями розклав папірця й запалив світло.
Написано було ось що: "П'ятдесят кілометрів на північ від космічного корабля. Три дуби на березі річки. Сім кілометрів ліворуч до самотньої скелі на краю лісу. Буду чекати кожен день — захід сонця".
— Все! — зупинився Іван.
— І все? — машинально перепитав Ісаєв.
— Так. Ні підпису, нічого, — підтвердив Іван.
Ісаєв пожвавився:
— Що ж... і це немало! Хтось хоче зустрітися з нами.
— А чи це не пастка? — недовірливо запитав Іван. — Їм тут довіри нема.
— Не думаю, — невпевнено відказав Ісаєв. — По-перше, ми навчені й будемо виявляти обережність... По-друге, у нас немає вибору, та й докладної відповіді на жодне питання не маємо. Ризикнемо, а там видно буде...
* * *
Ризикувати й справді довелося, бо, щоб прокласти цей недоладний маршрут й відшукати потрібні орієнтири, требу було злітати, а гарантії, що їх не помітять, ясна річ, не було.
Щоб зменшити ризик, злетіли перед самим заходом сонця, коли вже не зовсім світло, але ще й не дуже темно. Відлічили приладами півсотні кілометрів на північ, одразу побачили три дуби на березі річки, звернули ліворуч й за хвилину були над скелею, яка приліпилася на краю лісового масиву. Місце було доволі глухе, пагорбисте. Зависнувши над вказаним орієнтиром, астронавти пильно роздивилися довкілля, але нічого підозрілого не знайшли й посадили капсулу. Сонце сідало за ліс, починало темніти, але ніхто про себе не нагадував.
— Зачекаємо ще трохи й полетимо, тут ночувати не будемо! — сказав Ісаєв напружено.
Іван нервово мовчав. Пройшло ще трохи часу, а зустріч з автором записки не починалася.
Нарешті, геть несподівано для землян, поруч з капсулою якось загадково опинився незнайомець.
Це був чоловік років тридцяти п'яти, з привітним обличчям й міцної статі. Він довірливо посміхнувся й вочевидь не являв собою ніякої небезпеки для двох землян.
— Ага! — вирвалося в Ісаєва. — Ось і наш... будемо сподіватися, друг.
— Ну що, виходимо? — запитав Іван.
— Спочатку вийдеш лише ти й довідаєшся, що в нього за справа до нас, а я тебе підстрахую, — загадав Ісаєв.
— Я так я! — й Іван відчинив свій гермовихід. Легко вискочив з капсули, так само легко підійшов до незнайомця.
Той перший простяг руку для вітання й, не перестаючи всміхатись, сказав:
— Я — ваш друг! Моє ім'я — Алесь, без мене вам буде тяжко розібратися, куди ви потрапили.
Іван потиснув руку новому знайомому й, назвавши своє ім'я, запитав:
— А чому ми повинні вірити, що ви нам друг, а не такий же, як ті камуфляжники?
Алесь відповів несподівано й переконливо:
— Це я послав сигнал у Всесвіт, який, наскільки я розумію, ви отримали й тому прилетіли.
Іван широко розплющив очі. Події минулої доби відсунули на задній план емоції, викликані таємничим сигналом. Про нього просто не думали.
— Ви-и?! — чужим голосом спитав посланець Землі. Потім, згадавши недавні сутички з аскальцями, підозріло запитав ще раз: — Пробачте, а які слова були у тому сигналі?
Алесь, слово у слово, літера в літеру переказав текст і додав:
— Ніхто, окрім мене, на цій планеті нічого не відає про сигнал.
Іван міцно потиснув руку новому другу.
— Даруйте ще раз нашу підозрілість. І дякую, що спромоглися зустрітись! Що ми повинні робити тепер?
— По-перше, треба поставити ваш літальний апарат он у ту нішу під обривом й замаскувати, а після цього я запрошу вас до себе.
Іван хутко підбіг до капсули.
— Як поталанило! Це той, хто послав нам сигнал. І взагалі, помітно, що він людина надійна й справжній друг, без якого нам не обійтися!
Замаскувавши капсулу, троє друзів підійшли до скелі, де Алесь відкотив досить великий камінь, потягнув на себе те, що виявилось закамуфльованими під колір скелі дверима, й усі опинилися у незвичайному приміщенні.
— Нічого собі! — захоплено вигукнув Іван. Потім завважив якусь апаратуру, що виглядом своїм нагадувала хроніку давньої давнини.
— Оце звідси? Звідси ви послали сигнал? За допомогою оцього... — у нього ледь не вирвалось "мотлоху"... цієї техніки?
Алесь спокійно і з гідністю підтвердив.
— Звідси. За допомогою цього мотлоху, як ви й подумали.
— Вибачте, — примирливо сказав Іван. — З вашого боку це науковий подвиг. А наші відповіді ви не отримували?
— На жаль, усе, що мені вдалося витиснути з цього мотлоху — це односторонній зв'язок. Передавати щось можна, прийняти — зась.
— Ми вам допоможемо! Ось-ось має прилетіти ще один корабель!
Іван перебив друга:
— Свої науково-технічні диспути продовжите колись потім! Спочатку — загальне ознайомлення. Ми нічого не знаємо про вашу планету, про ваших людей!
— Людей? — раптом схилив голову Алесь. — А вас не здивувало те, що ваша зброя виявилася безсилою перед цими "людьми"?
— Для нас це одна з головних загадок вашої планети.
— Нашої? — досить холодно перепитав Алесь. — Ні, це не наша планета. Це — місце нашого заслання. Вигнання!
— Пробачте, — якомого м'якіше почав-був Іван. — Ми щиро бажаємо розібратися, що тут й до чого, а наші запитання обурюють вас... ображають вашу душу.
— Душу?! — ще більше знічено перебив Алесь. Помовчав і засоромився: — Це ви мені пробачте. Я розмовляю з вами, як з людьми, досвідченими у наших сумних справах, як з людьми, які винні у нашій безнадії... Пробачте...
Ісаєв поклав руку на Алесеві на плече й стиха запитав:
— Ми справді нічого тут не розберемо... Ви самі вже вирішуйте, що можна нам розповісти, щоб менше краяти ваше серце...
Алесь погодився:
— Добре. Я розповім вам усе, і якщо втома дозволяє вам слухати, наберіться терпіння...
Всі сіли у потерті, але глибокі та зручні крісла, й — одні налаштувалися слухати, інші — розповідати.
— Почну з найнесподіванішого для вас. Ви питали, що це за люди... що ми за люди... Так?
Земляни, побоюючись перервати монолог свого друга, погоджуючись, мовчи кивнули головами.
— Так от, — протягнув Алесь. — Ми — не люди. Ми зовсім не люди!
— Як — не люди? — в один голос скрикнули земляни, забувши про те, що не хотіли перебивати розповідь. — А хто ж ви?
— Ми? — гірко посміхнувся Алесь. — Ми душі людей, яких давно вже нема у живих. Так давно, що ніхто з нас не пам'ятає, коли ми покинули смертні наші тіла й перетворилися на міраж, повітря, мару...
Господар захованого під скелею помешкання трохи помовчав, спостерігаючи, як у нових друзів широко розкрилися роти й полізли на лоба очі. Завваживши, що земляни ніби перетворилися на каміння, перепитав:
— Тепер вам зрозуміло, чому ваша зброя нікого не забила, навіть не поранила? Душа — безсмертна! Її забити неможливо!
— Що? Тут, на планеті Аскал — самі лише душі? Душі, що розмовляють, щось роблять, навіть стріляють?
— О-о! Це довга історія, — сумно протягнув Алесь. — Але якщо вже я почав розповідати, необхідно довести мою сповідь до кінця, інакше у вас залишиться більше запитань, аніж було на початку.
Сухін та Ісаєв не ворухнулися, наче самі зробилися одними з тих, хто населяв цю незвичайну планету.
Алесь продовжив:
— Багато чого я й ми всі тут вже й не пам'ятаємо. Пройшло немало століть з дня нашого покарання. Нема гіршої покути, аніж вічний розпач й метушіння душі, бо й душа повинна мати своє .... й заспокоєння. Вам цього не зрозуміти.
— Чому? — щоб не мовчати, запитав Ісаєв.
Алесь розповідав далі.
— Трагедія ще й тому, що не всі прагнуть заспокоєння та .... . Наприклад, ті, хто сьогодні при владі, щосили намагаються збаламутити всіх, бо у цім вони знаходять своє існування.
— А хто ж покарав вас? — тихо поцікавився Іван.
— Покарати цілий народ таким чином здатен лише той, про кого ми, свого часу, забули, від кого відвернулися... Але гадаю, що покарання почалось з нас самих. Ми самі себе покарали. Колись, багато століть тому, ми, люди однієї нації, однієї держави, наперекір усьому світу пішли не вперед, а потоптавшись на місці, рушили назад. Кинувши під ноги здобуття предків, збезцінивши власну історію, своє минуле, ми, непомітно для себе, забули — хто ми! Забули при житті! На могилах батьківських! На святій свої землі! Ми закаламутили, забруднили свої джерела, ми висушили своє коріння!
Таке, як виявилось пізніш, не проходить безслідно, не дарується. Забувши, хто ми — ми повернули голоблі у бік штучних цінностей, ми сміялися над такими поняттями як духовність, душа, ми, по суті, відмовилися від душі, продали її тогочасним закликам та заклинанням шаманським, чужій ідеології.
Людина без душі —гірша за іржавого робота. Він, коли щось і робить — робить бездушно, за шаблоном, не творчо. А якщо додати, що бездушна людина працює ще й під вічним страхом — можна собі уявити, до якого занепаду ми дійшли. Нас охопили хвороби, катастрофи, голод, жорстокість. Нас почали косити епідемії, мор. Ми деградували й зникли.
Ісаєв та Сухін від жаху не могли ворухнутися. Іван, оговтавшись, ледь чутно запитав:
— Ну а вони, тогочасні ваші керівники, невже не розуміли, що бути творцем може лише вільна людина, позбавлена страху?
— Вони-то, можливо, й відали це, але розуміли й те, що свідома, вільна, творча й забезпечена людина буде позбавлена залежності від будь-якої влади й ніколи не стане на колінах перед диктатом.
Ісаєв також поцікавився:
— Невже все було підпорядковано цій несправедливості? А інтелігенція? А творчі люди?
— Були такі, що не забули про своє коріння, але вони забули про інше. Забули, що треба відкинути власні амбіції й рятувати свою батьківщину. Вони гризлися між собою за якісь премії, за право звеличувати самих себе — за дрібниці, не помічаючи головного. Вони нагадували дітей, які поспіхом трусять кишені свої матері, що помирає, й радіють — хто більше витрусив мідяків...
— А сюди? Як потрапили ви сюди?! Де — Земля! А де Аскал!
— Душа, як і думка, здатна переміщатися у просторі миттєво. Варто лише декому побажати — й душа переселиться у найдальшу даль... що й сталося з нами.
— І хто побажав таке? Не ви ж самі? — спробував уточнити Іван.
— Це у владі лише Бога! Він, спостерігаючи наше духовне й фізичне виродження, вирішив, що ми не достойні тої землі, від якої відвернулися, й вибрав найдальшу планету, куди й переселив наші душі-привиди.
Господь, у покарання, заховав від нас усю тогочасну недосконалість і переніс нас сюди.
— А докладніше, що воно за недосконалість? — запитав Іван.
— Ви не бачили нашу бідність, яку ми продовжуємо хвалити, ніби якесь економічне досягнення! Ви не бачили наші черги! Ви не пробували скуштувати нашої ковбаси, від якої собаки дохнуть! Ви не уявляєте нашу зашореність та довірливість! У нас тут постійні збори, голосування, референдуми! Ми змагаємось за перехідний прапор, за почесний вимпел, за грамоту! Ми робимо вигляд, що приймаємо закони, а править сила беззаконня! З нами — наші хвороби: й фізичні, й морально-психологічні! Ми колись свою гідність, мову, духовність і душу проміняли на все це. Забувши, хто ми, — ми втратили минуле, з нами лише наше вічне сучасне — наша спокута...
Оповідач притих й опустив голову. Помітно було, що кожне слово віддається йому болем у серці.
— А мова? Що у вас за мова така? Я не бачу їй жодного логічного тлумачення, — обережно заговорив Іван. — Ви й ця мова — щось ненатуральне, суперечливе, штучне...
Алесь не відповів й ще нижче опустив голову. Іван зрозумів, що це, можливо, найтяжчий гріх кожної переселеної душі.
— А де вихід? — занепокоєно спитав Ісаєв. — Чим вам можна допомогти?
Алесь гірко посміхнувся.
— Вихід? А вихід, здавалося б, вельми простий: та душа, котра згадає, де початок її роду, яка відкриє себе відкинутим святиням, яка щиро покається перед собою та Богом, та душа зробиться невидимою й знайде спочинок на землі своїх предків. Й муки скінчаться.
— Невже так складно загадати свої минуле й позбавитися від спокути? — не витримав Ісаєв.
— Якби це було так просто, більшість давно б переселилася у вічну благодать. Навіть душі тих, хто колись збирався врятувати націю від сліпоти, продовжують і тут ділити премії та звання, не бажають поступитися лідерством. Душі лише тих небагатьох, хто у свій час не роздвоївся, не зламався, заспокоїлися на батьківщині у згоді з Богом та собою.
— Ми не історики, — винувато признався Іван. — Тут потрібен фахівець у своїй галузі. Обіцяємо, що, повернувшись на Землю, докопаємося до вашого роду-племені, й передамо вам...
— О, ні! Це не допоможе! Ми повинні самі врятуватися, позбавитися вічною спокути... Лише самі...
Далі розмова не клеїлася. Всі розуміли, що після головного й болючого розпитувати про інший дріб'язок було б нетактовно.
* * *
Приблизно через два тижні автономний блок зв'язку на капсулі прийняв сигнал зорельоту-рятувальника, що наближався до планети Аскал.
Зраділі Ісаєв та Сухін передали відповідь, назвавши свої координати й попередили колег, щоб сідати на планету не варто.
У сумного Алеся не було причин для радощів, бо нові друзі й цікаві співбесідники збирались полишити його назавжди, а його чекало лише продовження спокути.
Коли однієї ночі корабель завис над скелею й прийняв на борт капсулу з двома астронавтами, Алесь стояв і плакав — покута тривала.
Яке ж було Алесеве здивування, коли раптом капсула з одним Іваном повернулася назад й сіла поруч.
— Ви щось забули? — поцікавився Алесь.
— Сідай! — раптом показав Іван на вільне місце.
— Ні! — рішуче відповів Алесь. — Переселення душ технічними засобами неможливе. Лише тут, й лише ми самі! Ви безсилі допомогти навіть мені одному...
— Ти не зрозумів! — засміявся Іван. — Сідай, довезеш мене на корабель, а сам із капсулою повернешся назад. Душа повинна літати — ось тобі й крила! Хутчіш сідай!
— Ні, — сумно відповів Алесь. — Справжня душа повинна мати свої крила. Вирощені вірою та праведністю. Духовністю. Ще за життя... Дякую! Ви й так багато зробили для мене, ви струсонули й вивели моє існування зі стану мертвого сну... Щасливої дороги, й нехай обмине вас те безпам'ятство, яке охопило нас...
Повертаючись додому, Іван Сухін не відчував ані радощів з відкриття нової планети, ані з швидкого повернення до рідного дому. Бо десь там, на маленькій планеті Аскал, мільйони людських душ спокутують й метушаться у пошуках заспокоєння й благодаті.
Беларуская Палічка: http://www.knihi.com
Переклав з білоруської Радій Радутний, radiy@yahoo.com