Глиняні медалі
Перекладач: Микола Зеров
Джерело: З книги: Микола Зеров. Твори в двох томах. К.: Дніпро, 1990
Глиняні медалі
Пролог
Я снив, немов боги озвалися до мене:
Той, що струмиться баговинням вогким,
I той — похилений під золотом снопів і грон,
I той — крилатий,
Нагий
I неприступно-гарний.
I цей — з лицем, повитим в чорні шати,
I цей, що з піснею в устах збирає
Ситняк на дудки
I братки темні,
I на своєму золотому тирсі в'яже
На взір звістовникової патериці дві гадюки...
I ще... I ще...
Я мовив їм: "От кошики і флейти,
Вкусіте від моїх земних плодів,
Прислухайтесь до співів бджіл робучих
I пийте тихий шум
Зелених лоз, поплетених і скошених очеретів..."
I мовив я: "Вважай,
Вважай,
Хтось є, хтось є за голосами лун,
Хтось на ногах стоїть серед життя шумнoго,
В руках тримаючи подвійний лук і смолоскип подвійний,
I хто — таємна річ! —
Є ми самі".
Незримий образе! То ж я різьбив тебе в медалях
Із срібла ніжного, як ранні зорі,
Із золота гарячого, як сонце,
Із бронзи темної, як ніч.
Різьбив тебе з усіх металів:
З тих, що дзвенять, як радощі, прозоро,
З тих, що звучать, як слава, глухо,
Як смерть або любов.
Але найкращі я робив із глини,
Із сірої крихкої глини...
Одна по одній ви їх почислите, всміхаючись
Дивіться також
I пройдете, всміхаючись.
Так, бо ніхто, ніхто із вас не бачив,
Як ніжністю мої тремтіли руки,
Як весь великий сон земний
Жив у мені, щоб потім жити в них,
Що я різьбив з металів тих побожних
Богів моїх,
I що вони — живе обличчя
Того, що чуєм ми в квітках троянди,
В діброві, вітрі,
В морській солоній хвилі,
В усіх речах і навіть
У власнім тілі,
I що вони — таємна річ! — є ми самі.
Напис
Якось увечері, на роздоріжжі лісовому,
Якось увечері під подихом вітрів,
Непевний днів, мені призначених, відчувши втому
Від попелу домашніх огнищ і років,-
Край тіні власної я сів.
Дороги ті стелилися до дальших днів,
I міг би я ще простувати ними
Всякдень, всякчас
Іти до хвиль, земель і снів, іти всякчас,
Допоки мій не довершuться час
I смерть чаклунськими руками і легкими
На вії втомлені печать спокoю покладе.
Дорого між дубів, самотності дорого,
Каміння на тобі таке тверде,
Жорства твоя натруджені збиває ноги,
Я там побачив би, як кров'ю давнього, булого
Значuться кожний крок, і я — вважай —
Єдиний вітру рев почув би у дубах шумливих,
А я втомився вкрай.
Дорого між беріз пожовклих, тріпотливих,
Бліда як встид мандрівників твоїх блідих,
Що заблудилися між трясовин глухих,
I йдуть юрбою,
I одвертаються, щоб не дивитися увіч.
Дорого між грузьких мочар і ржавих верхоріч,
Де вітер піснею проймає жалібною
I саги у лататті срібнім, під наморозі сивиною,
Стоять у присмерку, край колій проїзних,
I хто хотів би йти тобою,
Нудьги не збутися тому вовік.
Дорого між ласкавих ясенів, там у пісках без краю,
Де вітер слід вигладжує, і замітає,
I радить забувать, і легко йти серед дерев, як він,
Твій медоносний цвіт, як золото піщин,
I повороти колій непомітні,
Провадиш ти в міста, до чужаків привітні,
I радо б я пішов, міста, до ваших брам,
Коли б мій крок не залишивсь десь-інде там,
Де цвіт моїх надій,— в сльозах, над тінями булого.
Тож не піду я до дубів,
Ні вздовж беріз, не хочу ясенів,
Ні ваших сонць, ні ваших вод, ні ваших городів,
Дороги.
Я чую: он моє минуле у крові,
I кроки мертві, бачилось, вертаються живі,
I перед мене йдуть у нетрі лісові
Луною вашою, дороги,-
Найлегша, ти, і ти, ганебна, гордовита,— ти!
Я чую вітру голоси,
То він, мій брат, у марному блуканні,
Він ходить у дубах і сходить у риданні.
Душе моя, сумний цей вечір над твоїм учора,
Душе моя, зловісний вечір цей над нашим завтра,
Душе моя, важкий цей вечір над тобою.