Тадеуш Новак
Поезії
Перекладач: Анатолій Глущак
Джерело: З книги: Автографи: Книга перекладів А. С. Глущака/ Передм. Д. В. Павличко; Худож. Н. А. Дехтяр — Одеса: Маяк, 1988.— 232 с. ISBN 5-7760-0115-3
* * *
Згірклі гори стоять, бо гірка там рослина,
де ніч вовком біжить, а сарницею — днина,-
їм не стрітись ніколи, гонитва їх марна —
стане сарною вовк, вовком робиться сарна.
Там долина широка, Дунайцем розтята,
мов галуззям кохання, — те квітнуче диво
обривають подібні до світла дівчата,
що по хвої ступають, як вітер, грайливо.
Пахне зелень, облита вітрами й дощами,
вся долина у сонці, неначе в похміллі,
хоч у лісі між віт і десь там під кущами
ще дрімають голубки й сніги помарнілі.
Не шукаю тебе, бо до мене ти близько,
співом приспана тут, моя бідна колиско,
біля схилів, де батько мій оре в покорі,
коли ходять землею на досвітку зорі.
Йду до тебе, дідуню, спішу якомога;
куриш люльку ти древню, можливо, й від бога
успадковану, маєш тютюн чи не з раю,
пахне дим, наче літо родинного краю.
Любо голос твій чути, як вечір настане,
і дивитись на усмішки іскру — онуку,
що, твоїм забавляючись вусом, неждано
простягає до неба за зіркою руку.
Йду я, мамо, до тебе; незмірним терпінням
тричі в серце ти вцілена з божої волі,
що була і сумлінням твоїм, і сумлінням
тих, що радість твою мордували поволі.
Чистоти не знайду я такої на світі,
щоб могла ти по ній, як по скатерті білій,
до синів, що лежать ген під лісом забиті,
підійти у печалі своїй задубілій.
Люди, бачу ваш сон — білі крила фіранок
відлітають у сад, де промоклий світанок;
ви, заслухані в дощ, не спите з опівночі,
доки сонце поверне вам мову та очі.
Дам я затінок вам і невтомну наснагу,
коли змора жнивна облягатиме душу,
обернуся дощем на спекоту, на сушу,
як, мов рану, поля відчуватимуть спрагу.
Ви дали мені все, що дитині людина
може дати — хліб, воду, сіяння під віки,
й щось таке, що побачить лиш мати єдина,
щось таке, що лиш духу дається навіки.
Псалом про літо
Прийшло до нас із поля слов'янське літо Спека
як біла патериця жене в ліси в кущі
мурашці чи волові вклонитися здалека
за те що все сміліше йдуть полем калачі
Ми з тими калачами тікаємо в рахманні
гаї де прохолода тече широко сон
де в стрічечках весільних прогулюються лані
де око провидіння закрите як бутон
Виходять при смерканні з нас цвинтарі й костьоли
що споконвіку в душах були немов клеймо
чорніє наш небіжчик мов ягода поволі
Нам терпкість долягає мов глицю ми їмо
Він з нами з нами в літі і в лісі щохвилини
і я про нього пам'ять крізь літо й ліс несу
аж бабиного літа засяють павутини
аж гілка жовте листя вплете в твою косу