Поезії
Перекладач: Микола Бажан
Джерело: З книги: Микола Бажан. Твори у чотирьох томах. Том ІІІ. Переклади. К.:Дніпро, 1975
Фархад і Шірін. Розділи з поеми
Про те, як Фархад бився зі змієм
Звільнив вітрець од диму ночі світ,
Звела скарбниця ранку срібний щит,
З печери ночі сонце ізійшло,
Мов з пащі змія огняне жало.
Тоді Фархад, потоки сліз ллючи,
Омився весь в цім чистому ключі
І став усі поради мудреця
Виконувати ревно до кінця:
Лицем сумирно до землі приник
І господу молився мандрівник,
Благаючи, щоб дав ласкавий бог
Зазнати врешті щастя перемог,
А після, впавши батькові до ніг,
Просив його, щоб батько допоміг,
Щоб захист він йому в молитві дав,
Благословення сину в битві дав.
Роздер хакан1 від горя шати враз
І весь нарід почав ридати враз.
Фархад прощення від царя благав,-
Не від царя! — від всіх вояцьких лав.
Так заридали і війська, і шах,
Що гук ішов луною в небесах.
Як цар зірок, царевич став ясний,
Його скакун — немов небесний змій;
Так бойовою зброєю укрив
Він стан стрункий, що й сонця блиск затьмив.
Поклавсь на божу оборону він,
Погнав коня навстріч дракону він,
А хан, узрівши, що рушає син.
Помчав за ним з вояцтвом навздогін.
Дивіться також
І ось Фархад відчув з страшних ознак,
Що в лігво змія мчить його румак:
Долина чорна, як густа смола.
Як пітьма ночі, перед ним лягла.
Як день розлуки, як одвічна тьма,
Як смертний час, була вона німа.-
Це степ, мов світ розлуки і жалів,
Од подиху зміїного чорнів.
У попелі зашпортувався кінь,
Бо попіл вкрив пустельну далечінь,-
Від куряви цієї чорним став
Гнідий скакун, коли до змія мчав.
Смердючий вітер овівав цей край,-
Від цього вітру пеклом став би рай.
Він вибивав людей з останніх сил,
Аж падав дехто із коня у пил;
Та міцно зціпив зуби шахзаде2
І ляком серце не пойняв тверде.
Коли печера змія віддалік
Вже завиднілась,— він звернув в цей бік.
Як змій почув ворожий дух людей,-
Ударило списом житло смертей.
І виповз грізно із печери змій,
Немов біда, що шле небес борвій.
Як полум'я пекельне — гнів його,
Як дим пекельний — кожен звив його;
Він, дихаючи, вивергав огні
Й палили землю іскри ці страшні;
Він подихом розпаленим своїм
Видмухував густий ядучий дим,
Який вгортав, мов хмара, небозвід.
А іскри — наче блискавиці бід.
Печера — повна диму і жари,
Неначе змій був надрами гори,-
І, справді, як гора, здимався він,
Хоч, як потік, весь хвилювався він.
Сам — як гора, а голова — як дзьоб,-
Ним камінь бить страховище могло б,-
А очі так горіли в голові,
Немов фонтани з нафти вогневі,
А ніздрі, наче труби, він розкрив,
Як діри труб для нафтових огнів!
Коли вогонь пускав із пащі він,
Осяював пожаром хащі він;
Горою лиха зводив тулуб свій,
А кожна лапа в нього — теж, як змій.
Він пазурі нещадних лап простер,
Роздряпуючи сім небесних сфер;
Криві, як серп, стирчали кігті враз,
А кожен серп твердий був, як алмаз.
Був сірим гад, несамовитий весь,
Ще й чорними крапками вкритий весь.
Свій хвіст підносив понад скелі гад,
І бив ним міцно по пустелі гад.
Аж курява підносилась сторчма,
Блакить небес зчорнивши, як сурьма3.
Так виповзав, як привид згуби, змій.
І кровожерні шкірив зуби змій,
І вогнедишну пащу роззявляв,
Коли з печери грізно виповзав.
І от побачив він Фархада тут,
І гнів пойняв страшного гада тут.
Він кинувся, відчувши дику злість,
Як змій небес, що людські душі їсть;
Мов браму горя, пащу чорну враз
Розкрив, немов пекельне горно, враз.
І з пащі стало полум'я текти,
Щоб їжу сперше добре попекти,-
Тоді її, запечену шматком,
Зміїне горло проковтне цілком.
Царевича він з'їв би на присмак,
А потім зжер би й інших всіх отак.
Але царевич не боявсь вогню,
Бо салом він змастив свою броню.
Коли вогонь відразу не спалив
Сміливця,— змій відчув ще більший гнів;
Розкривши пащу, скочив би й розчах,
Але царевич, скрикнувши: "Аллах!",
Схопив свій райдугоподібний лук
І взяв стрілу, немов списа, до рук
І в пащу змія так пустив стрілу,
Що й Марс йому цілунком склав хвалу.
Звиваючись, став одступати гад,
Але стріляв в оцю мету Фархад.
Хоч лють зміїна і страшна була,
Та лютою була й змія-стріла:
Вона його терзала на шматки,
Як смажені баранячі кишки.
Розводив змій вогонь собі для страв,
Та сам од стріл на цім вогні згорав.
Отак у рани втерли сіль йому
І слались муки звідусіль йому,-
Тож, втративши для борюкання міць,
Він похитнувся і схилився ниць.
А витязь вчвал пустив свого коня
І налетів на нього навмання,
І був таким удар його меча,
Як блискавка, що в камінь гір влуча.
Коли він звів свій блискавичний меч,
То враз кінчив цей герць незвичний меч.
Відправивши в печеру небуття
Оцього змія, що труїв життя,
Він до печери змія на коні
Помчав повз брили й звали кам'яні.
Коли ж добравсь туди, де жив той змій,
То там на рівній брилі кам'яній
Побачив напис, цей чудесний карб,
Що провіщав, як розшукати скарб:
"О ти, який збентежив небосхил,
Кому дав бог могутності і сил,-
Якщо ти змія лютого заб'єш,
І схований в печері скарб знайдеш,
То будеш годен нагороди ти,
Отож візьмеш оці клейноди ти.
Печера змія, де він жив і щез,
Є круглою, неначе круг небес,-
Коли звитяжцем ти ввійдеш сюди,
То враз її середину знайди:
Закопано великий там агат,-
За сто батманів4 тяжчий він стократ;
Круг нього землю розкопай мечем,
А потім камінь зруш своїм плечем;
Коли камінну пересунеш грань,-
Ввійди туди й на велич бога глянь".
Фархад, відчувши істину цих слів,
Все так зробив, як напис повелів:
Він перешкоди славно поборов
І незліченний скарб тоді знайшов.-
Його не зміг би полічить повік
І небозводу вічного скарбник.
Багато тисяч глеків золотих
Сам Ферідун5 в тім сховищі беріг,-
І самоцвіти, й золото, й срібло
Насипано до глеків тих було,
А в сховищі, аж на самому дні,
Високий склеп виднівся в глибині;
Під склепом цим стояв коштовний трон,
Укритий шовком дорогих запон.
Там меч висів, що весь блищав, як жар,
Що гострий був, неначе Зуль-Фікар6,
А поруч з ним на шовк та оксамит
Покладено ясний, як сонце, щит.
Написано було на ньому так:
"Хто має щастя царственного знак,
Хто подвигом своїм здивує світ,
Отой здобуде меч оцей і щит.
Хай щит почепить вій собі на стан,
А меч затисне, як всевладний пан,
І хоч би сотні дівів йшли на бій,
Він знищить їх у величі своїй,
Бо щит такий звитяжцеві дано,
Де найсвятіше боже імено
Сам Сулейман7 в літа минулі ті
Накреслив, як на персні, на щиті.
І це щиту чудесну міць дало,
Щоб силу дівів, їхню лють і зло
Розвіював, як військо враже, він,
Лиш імено святе покаже він.
Тоді втрачають рештки сил вони,
І падають, як чорний пил, вони.
Є пресвяте наймення й на мечі,
Йому могуття й гострість даючи,
І через то в мечі, такий є чар,
Що, як ударить цим мечем моцар,
То безневинний, добрий чоловік
Не матиме від нього ран повік,
Але злочинця розсіче навпіл,
Повергши злого Ахрімана8 в пил".
Коли знайшов царевич ці дари,
То звів в молитві руки догори,
Припав цілунком до щита й меча,
І меч схопив, і щит звів до плеча,
І, знову сівши на коня, помчав
Туди, де хан з вояцтвом пробував.
Коли зі змієм боротьба ішла,
Світ вкрився пилом, чорним, як смола.
Від цього пилу мліли вояки,
А хто лишивсь — не міг віддалеки
Розглянути, як там точився бій,
Хто переможець: чи Фархад, чи змій;
Та раптом він з'явивсь перед людьми,
Мов Іскандер9 що йде із краю тьми,-
Скричав од щастя хан і Мульк-Ара10,
Шаліла з щастя вся земля стара.
Бо красень вийшов цілий із біди
І врятувавсь од змія назавжди.
Не знав хакан, що згинув змій навік,
Що й слід від нього на землі вже зник,
Коли ж дізнався, як пройшла надасть,
Сказав, що й душу синові віддасть.
І весь народ, про це дізнавшись теж,
Хвалив його і прославляв без меж.
Як мускусом повіяв вітер з гір,
Очистивши від куряви простір,
То східнє сонце прояснилось враз
І тіло змія завиднілось враз,
І залелів навколо краєвид,
І видним став до лігва змія хід.
Туди, до входу, рушив з сином шах,
Був кров'ю змія весь залитий шлях.
Здобутий скарб дістав од сина цар,
Щоб він його роздав вояцтву в дар.
З захопленням дізнався також він
Про два клейноди, що знайшов там син,
І він збагнув з відкритих таємниць,
Що дар цей більший від усіх скарбниць.
Хоч цар зі змія вбитого радів,
Але з тих двох невиданих дарів
Радів ще більше й про печаль забув —
Адже тепер найкращий скарб здобув.
Він війську йти на гору наказав,
Бо степ потік червоний заливав,-
Там весело спинились на постій,
Радіючи, що не жахав їх змій.
Забити змія! — радісний це труд,
І радісно втішать дарами люд!
Розвіявши свій перед змієм ляк,
Радів з дарів одержаних вояк.
Коли ж в руці Фархада-сонця спис,
Сяйнувши лезом, нахилився вниз
І кров'ю змія — чорної гори
Залив весь світ вечірньої пори,
То й небо вкрилось кров'ю від зорі,
Кров на землі відбивши угорі.
Хакан, прикрасивши шатро утіх,
На учту скликав вояків своїх.
Цю учту, де втішалась ханська рать,
З небесним садом можна лиш зрівнять,-
Червонобарвне, як дракона кров,
На ній вино пили під час розмов.
* * *
Підчаший, друже! Лий мені сповна,
Як кров зміїна, темного вина,
Бо я, п'ючи, звільнюся від журби
І людям теж роздам свої скарби!
Про те, як Фархад забив Ахрімана
і дістав перстень та печатку Соломона
Час в мускус ночі всипав камфори
І пролилося сяйво дня згори,
І перстень свій небесний Соломон
Явив землі, розвіюючи сон.
Тоді Фархад зібрався знов на бій —
Він міцно стиснув меч свій бойовий,
На шию щит вчепив, як амулет,
І вирушив на подвиги вперед;
Своїм конем, могутнім, наче дів,
В долину Ахрімана полетів.
Хакан до неба знов зітхання слав,
Аж чорний порох до небес вставав;
Стис душу в нього перед дівом жах,
І не радів з життя свойого шах.
Боявся він у далеч вирушать,
Налякана рушала й ханська рать.
Фархад вперед помчав, щоб до мети
Хутчій, коня прискоривши, сягти,
І бачило вояцтво вдалині
Лиш обриси Фархада неясні,
Бо кінь сміливця бистро в далеч біг,
На півгодини обігнавши їх.
Отак скакав на самотині він,
Мчав безупинно по пустині він,
І враз з'явились хащі перед ним,
Що опис їх безумством здався б всім.
Не хащі це, а неозорий сад,
Що Ахріманів оточив осад.
У хащах тих багато трав росло,
Аж в небеса встромляючи стебло,
А дерева старезні звідтіля
За небозвід підносили гілля.
З їх вигляду пробуджувався ляк.
Було чудним і листя їх гілляк.-
Як дзеркало чаклунства, ці листи
Могли людину з розуму звести.
Жили там діви на шпилях гори,
Вітри ж отам — диявольські вітри.
Там кожен звір — це кровожерний дів,
Що вигляд свій зміняти хитро вмів;
А шум води тамтешніх бистрих рік
Був, як шайтанів дикий рев і крик,
І визирали камені з води,
Немов голів одрубаних ряди.
Як склеп небес мінливий, на ріці
Здималися й мінились пухирці,
А хвилі там — як трунок чаклуна,
Що пристрасті і розум поглина.
З гілок розлогих, наче небеса,
Там листя, чаром сповнене, звиса.
Отут би всяк звичайний чоловік
Став навіженим з остраху навік!
Дупляві дерева чорніли в млі,
І жив шайтан у кожному дуплі;
Сухий сучок стирчав, як дива ріг,-
З дороги збитись і мудрець тут міг,
Бо порох вкриє рятівничу путь,
Бо сотні троп на манівці зведуть!
Хай був би це й тямущий мандрівник,
Не вибрався б із пущі мандрівник!
Тут кожен звір страшним шайтаном був,
Крик звіра зводом і обманом був.
Шакал так журно скиглив там, немов
Ридав над тим, хто в ліс цей увійшов.
До людських ніг чіпляючись, реп'ях
Немов казав: "Ти обминай цей шлях!"
Зухвала гілка, ляснувши крізь тьму,
Людей хапала раптом за чалму,-
Ні, це не гілка била край доріг,
Це демон бився, вистромивши ріг.
Спів птиць звучав, як горя й смутку спів,
Який оплакував мандрівників;
Ронили хмари журно перли тут,
Жаліючи людей, що вмерли тут.
Та й вітер ще з кінця в кінець ревів,
Немов шалений дів-самець ревів.
Трава гостріша тут від жал була,-
О ні! — гостріша за кинджал була.
Порвистий вітер хилитав гіллям,
Мов знак давав: "Не йди цим шляхом сам".
Чинари, звівши руки верховіть,
Благали: "Гей! Вертайтеся! Не йдіть!"
Та, в ласку божу вірячи, Фархад
Погнав коня крізь цей жахливий сад;
Він мчав і пильно поглядав навкруг.
І ось відкрився поміж хащів луг,-
На зелені троянди там цвіли,
Та це троянди розпачу були.
Коли проїхав лугом він отим,
Замрів високий замок перед ним;
Він бога пері й дівів пом'янув
І впрост до замку скакуна звернув.
Зачувши тупіт, кровожерний дів,
Щоб знать, що сталось,— голову підвів.
Як Ахріман побачив верхівця,
Що безтурботно їхав до двірця,
То догадавсь, що дівів нищить він,
Що розумом всіх перевищить він.
Цю зірку щастя вгледівши, не зміг
Дів стримати свій громозвучний сміх;
На нього він, як хмара люті, впав,
Увесь в огні, увесь в отруті, впав,
У нього з тіла сипались вогні,
Що сятимуть в Страшного Суду дні;
З його гукань сад світу затремтів,
Потріскавшись, палац небес гудів.
На тілі в нього кожен волосок —
Як гострий спис, як змій, як кровосмок.
Коли котився в нього з тіла піт,
То з краплі поту дів з'являвсь на світ.
Як ніч жалю,— такий він темний був;
Як Судний день,— такий буремний був.
В руці затисши величезний кий,
Як мінарет, довжезний і прямий,
До нього цілу скелю прив'язав,
А мінарет, як держално, тримав.
Над головою звівши кий оцей,
Що розвалив би і Альбурз11, мов глей.
Він зброєю змахнув своєю враз —
Так рине вітер на лілею враз.
Гукнув він: "Гей, гультяю марний ти!
Якого лиха зважився прийти?
Адже, в оці ступивши чагарі,
Лев губить лапу, тигр — всі пазурі.
Тут ангела задушить труйна мла,
Тут спалюються крила у орла.
Чому, шалений, ти сюди прийшов?
Безумна мисль ввійшла тобі у кров!"
Гукнувши безліч ще таких проклять,
Він кия звів, щоб череп розламать,
Але царевич щит підставив свій
І розрубав мечем разючим кий,
На діва впала скеля з булави,
Не розваливши мало голови.
Аж Ахріман, відчувши дужчий гнів,
Крутнувся й знов до замку полетів.
Він витягнув ще тяжчий кий звідтіль,
Вернувся він ще більше злий звідтіль.
І кия звів, щоб зміряти удар,
Та випередив демона владар —
Він так звитяжно булаву розсік,
Що й в небесах прославився навік.
Коли загрожувать він діву став,
То Ахріман шалений з гніву став —
Він, заревівши, кинувсь в бік узгір,
Мов чорна хмара, що вкриває шир
І потягнув всю гору на плечі,
Повітрям, наче вихор, летючи:
Немов гроза, наринув, щоб умить
Камінний дощ на юнака звалить,
Фархад назустріч виставив калкан12,-
Ні, не калкан! — фортеці дужий стан!
Коли злий дух, шугнувши в висоті,
Святе ім'я побачив на щиті,
То перед божим іменем знеміг
І втратив силу рук своїх і ніг.
Він впав з повітря й вдарився об твердь,
І там побачив, як надходить смерть;
Сказав: "Камінням вбить хвалився я,
Та об каміння сам розбився я".
Фархад побачив, що рушій узгір —
Цей Ахріман, прелютий, наче звір —
Внизу, здригаючись од мук, лежить,
Не мігши звести ніг і рук, лежить.
Тоді він хутко вгору меч підніс,
Погнав коня на нього, наче біс,
І голову його зрубав з плеча
Ударом блискавичного меча.
А потім він велично, як Рустем13,
До замку діва полетів конем
І, скакуна припнувши до воріт,
Ступив туди, де був до замку вхід.
Всередину він гордо увійшов,
Піднісши меч, що з дівів точить кров.
Який це замок! Світ поміж світів!
Тут небо змерхло б, світ же — поготів!
Видніються палати різні тут,
На них висять замки залізні тут,-
Замки міцні, немов загати, скрізь,
І замкнуто на них палати скрізь.
Написано було на залах тих,
Які скарби заховано до них.
Читаючи ці написи, Фархад
Проходив повз палати всі підряд,
І раптом він — о диво! — у стіні
Побачив двері ще якісь чудні.
Вони блищать од золотих прикрас.
На них такий написано наказ:
"Не легко буде вхід розкрити цей —
Жахнись і краще не торкайсь дверей".
В душі того, хто Ахрімана вбив,
Свідомість зникла від чудних цих слів
Замок на дверях міцно він потряс
І вдерся, двері розтрощивши враз.
Такий там зал побачив шахзаде,
Якого світ не бачив ще ніде.
І чистою була кімната ця,
Немов людей незаздрісних серця.
Він дивував з краси й пишноти стін,
І враз лампаду яхонтову він
Побачив там, почеплену вгорі,
Яка світилась, наче блиск зорі.
Немов Юпітер, сяяла вона,
Як східний світоч, гарна й осяйна.
Від зняв її і, глянувши хутчій,
Побачив перстень Сулеймана в ній.
Такий от напис на лампаді був:
"Тому, хто перстень цей би роздобув,
З наказу долі прочитать дано
Накреслене на персні імено.
Тож зможе, вільний від біди й страхіть,
Він Іскандерів талісман розкрить".
Фархад до лоба перстень притулив,
І цілував, і господа хвалив,
І, проказавши низку молитов,
Пішов звідтіль, щоб військо стріти знов.
Продершись через хащі, шахзаде
Побачив військо, злякане й бліде:
Жахнувшись Ахріманової мсти,
Тремтіли, мов осикові листи;
Проте, узрівши витязя живим,
Притомність знову повернулась їм.
Китайський хан, коли вернув назад
Щасливо син,— зрадів сам, як Фархад.
Що став єдиним витязем доби,
Звитяжцем, гідним шани і хвальби!
Очоливши вояцтво, знову він
Повів вперед, крізь хащі, свій загін.
Вони, покірні слову Пана, йшли,
Не боячись вже Ахрімана, йшли;
І вивів їх на світлий луг Фархад,
Луг життєдайний, мов Іремський14 сад.
Він біля замку військо зупинив,
Величні двері в замок розчинив
І вкупі з батьком й радником старим
Вступили втрьох у дивовижний дім.
Він дав їм скарб, розкривши в замку схов,
І розповів, як перстень там знайшов,
І знов вернулась радість їм ясна,
Й вони звеліли принести вина.
І знов на учту вояки зійшлись,
Як сходились бенкетувать колись.
Коли меч сонця взяв небес Рустем
І діва білого розсік мечем,
Тоді дихання діва чорний дим
Зробив весь світ похмурим і смутним.
Але часу дозвілля й насолод
Не закінчив, гуляючи, народ.
Вино з барил точив на бенкет цей
Рожеволикий чашник для гостей,-
Як череп Ахрімана, піали
Вином густим налиті вщерть були.
* * *
Підчаший, дай для мене немалу —
Як череп Ахрімана — піалу,
Щоб з тої чаші в мене дух сп'янів
І духа пристрастей мені скорив.
Після цих пригод Фархад вирушає разом
з батьком на розшуки красуні Шірін.
Вони пливуть морем. Буря розбиває
корабель, на якому плив Фархад.
Хан вертається додому, гадаючи,
що його син загинув. Проте Фархад,
вчепившись за уламок розбитого
корабля, рятується.
Про те, як Фархад врятувався
після морської пригоди
Той чоловік, що корабель цей звів,
Так про морську пригоду оповів:
Коли терзали море лють і біль
І йшло по ньому гнівне військо хвиль,
Той човен, де перебував Фархад,
Розбився від небесних чвар і звад
І геть пірнув у моря глибину,
Йому лишивши дошку лиш одну;
Й за дошкою поплив цією він,-
Простився з тілом і з душею він.
Бо тіло стало наче дошка та,
Душа ж уже проходила в уста.
Як човен вечору розбивсь об шир
І в море неба впало перло зір,
Забрала буря з неба сіті хвиль,
І змовкли птиці розмаїті хвиль,-
Тоді ту дошку шлях туди пригнав,
Де Йємен із Таїфом межував.
Отож дано Фархадові було
Цю утлу дошку мати за житло.
Житлом душі є дошка тіла так,
Та в тілі цім нема душі ознак!
В цей час якийсь великий корабель
У Йємен путь шукав між хвиль і скель,
Було купців заморських кілька там,
Які везли перлини й інший крам.
Помітивши, що дошка ген пливе
І що на ній створіння є живе,
Вони послали моряків туди,
Щоб вийняли людину цю з води.
І що ж вони побачили? Юнак
Тут перед ними витягся й закляк,-
Він, втративши від злиднів силу й міць,
Лежав, як труп, на дошці горілиць.
Переконались, глянувши, купці,
Що дише він, що кров ще є в лиці,-
Потішила ознака їх така,
Й вони втягли на судно юнака.
Коли йому дали понюхать щось —
Розкрились очі, тіло підвелось;
Тоді налляли в рот пиття йому,
І повернуло це життя йому.
Він звівся, сів і запитав: що з ним? —
Всі розмовляли з юнаком оцим,
Оповіли, що сталось, де і як,
Тоді ж спитали: звідки цей юнак?
Він відповів: "Купцями ми були,
Що в Йємен із Китаю попливли.
Втопила буря наші кораблі —
Все згинуло, що мали взагалі.
Мені лишилась дошка лиш одна.
Щоб не пірнути до морського дна.
Вчепився якось я на дошці тій,
Тоді ж відразу втратив розум свій;
На мить отямлюсь, знов у сон впаду —
Так спив до краю муку та біду.
Коли мене погнало в ці краї,
Тоді вже вмерли всі чуття мої:
Не знав, куди й на що мене несло...
Та це минуло, наче й не було!
Не бачив змоги врятуватись я,
І став з життям уже прощатись я,
Коли ж тепер повз мене смерть пройшла,
То тільки ваша ласка помогла.
І скільки б я не думав — все дарма! —
У мене сил віддячить вам нема;
Як проживу і тисячу я літ,
Не знаю, чи віддячу вам як слід.
Я — чужоземець, хворий, голий я,
Приречений на смерть був, кволий я,-
Коли поможуть у такій біді,
Чим людям цим віддячити тоді?
Рабом я вашим став тепер навік,
Та все життя ще буду ваш боржник!"
Люд, чуючи, що він їм оповів,
Замилувався з красномовних слів,
Побачив велич царственну в очах
І розсипання перлів у словах.
Його відразу покохали всі
І слугами для нього стали всі,
Несли йому багато всяких страв,
Щоб кволе тіло він своє зміцняв.
Так проминали мандрування дні,
Коли одного дня удалині
З'явились раптом — звідки не візьмись! —
У шерег ставши, човники якісь.
Підняв народ, човни узрівши, крик,
Аж залунало в морі віддалік.
Та так жахнули, видно, їх човни,
Що з друзями прощалися вони.
Найбільше ж мисль їх мучила тяжка
Про те, що жде в майбутнім юнака.
Фархад у них здивовано спитав:
"Чому такий одчай запанував?"
Вони ж йому: "Не знаєш ти, мабуть,
Що на човнах, які отам пливуть,
Сидять пірати, місць тутешніх жах,-
Багато їх тут бродить по морях.
Десь здибавши один-два кораблі,
Вони летять на нього звіддалі
І кидають на корабель тоді
Глек з нафтою, яка горить в воді.
Так підпаливши судно цим вогнем,
Вирізують на судні люд мечем,
Щоб потім вільно грабувать вантаж —
Це справа їх, завжди одна і та ж.
Безпечна путь лягає трохи вбік,
Та нас сюди загнав морський потік.
Хто ж заблука до цеї сторони,
Того, напевне, опадуть вони".
Фархад, дізнавшись, що за судна там,
Потішив їх, потішившись і сам.
Сказав: "Звільніться від своїх тривог!
Покривдити вас не дозволить бог!
Чи має хтось якнайтугіший лук
І гострих стріл хоч невеликий пук?
Від подиву народ аж голосив,
Але приніс усе, що він просив.
Хоч неміцним був лук, що взяв герой,
І стріли теж були, як лук отой,
Та він стрілу приклав до тетиви,
Підвівши лук урівень голови.
В той час, коли свій лук підносив він,
Пірати вже опали з всіх сторін
І готували з нафтою сосуд,
Щоб підпалити корабель і люд.
Там стоючи, куди б не досягла
Не те, що нафта, але і стріла,
Націлившись в метальника вогнів,
Фархад отак свою стрілу пустив,
Що влучила в глек з нафтою вона,
І луснула судина вогняна.
Спік тих, що кидали вогні, вогонь,
Спалив піратів на човні вогонь;
Схотіли інші кинуть глек тепер,
Але і тих страшний вогонь пожер.
Коли згоріло так два байдаки,
То решта кинулася навтьоки.
Як завертали здирці свій байдак,-
Душ десять враз стрілою бив юнак.
Хто вмер од стріл, хто згинув у вогні,
Живі ж втікли і зникли вдалині.
Купців жахнув такий піратів скін —
На десять їх хоробрим був один.
Звелись, коли минула звада, всі,
Тлумилися навкруг Фархада всі,
Служить готові, як раби, йому,
Віддать готові всі скарби йому.
Але він втратив сили у бою
І нитку втоми розвивав свою,
Знов повернувшись до думок смутних,
І втішити його ніхто не міг.
За кілька день на обрії здаля
З'явилася сподівана земля.
До Йємена їх корабель приплив,
І люд з води на суходіл ступив.
Так врятувався від біди народ —
Не від біди! — від тисяч злих пригод!
Знайшовши в місті вигідне житло,
Внесли до нього все, що в них було,
І, як належить видатним купцям,
Відразу учту влаштували там.
Дістали десь вони міцне вино —
Багріло, наче ієменський лал, воно.
Коли Фархад напивсь того вина,
То голова зробилась неясна,
І, як з баклаги, в нього по щоці
Кривавих сліз побігли струменці.
Він трон згадав, і рідний дім згадав,
І замки з військом він своїм згадав;
Згадав отця, як розлучився з ним,
І матір, вбиту розпачем тяжким;
Згадав і те, що сам, як мандрівник,
Серед журби блукатиме повік.
То мучилась душа від самоти,
То серце біль почав жалом пекти,
То спалювала все єство любов,
То жаль, що він кохану не знайшов,-
Покинув він в думках тутешній світ,
Його страждання вразили нарід;
Всі співчутливо думали про це,
Хто дивувавсь, хто вкрив слізьми лице,-
Але хіба збагне людина суть?
Ба й власної душі їй не збагнуть!
Між цих людей був мандрівник один —
Муж благородний і тямущий він.
Він майстром був у вмілості краси,
Художником, славетним в ті часи:
Який малюнок він не малював,-
Весь світ його поклонником ставав.
Він бачив все за мандрівки свої,
Від заходу до сходу всі краї.
Був і в Китаї десь ще в давнині
І бачив там мистецький хист Мані15,
За перше місце він змагався з ним,
Та хист їх був однаково значним.
Його малюнки — вміння заповіт,
Шапуром звав художника весь світ.
В мандрівці присуд долі так вчинив,
Що став і він супутником купців.
Шапура дуже дивував Фархад,
Його звичаї, мови красний склад.
Він за Фархадом стежив день і ніч,
Але не міг дізнатись, в чім тут річ.
Іще на морі тайну він відчув,
На учті ж зовсім вражений ним був,-
Побачивши одчай, потоки сліз,
Страждання, біль, що серце в нього стис,
Він зрозумів, звідкіль журба така:
То меч любові зранив юнака.
І захотів згасити дружньо він
Оце горіння серця без причин,
І про любовні муки з юнаком
Він розмовляти розпочав крадьком,-
Що більш про пал любові він казав,
То більший пал нещасного проймав.
Він, бувши майстром отаких розмов,
Вів повісті огненні про любов,
І через це здобув довіру він,
І заслужив на дружбу щиру він.
Коли Шапур на мить ішов кудись,
Уже Фархад шукав Шапура скрізь,
Щоб повість про страждання і любов
Почав йому оповідати знов.
Цей повідав, а той ридав собі;
Як цей змовкав, то був Фархад в журбі.
Так майстер другом юнакові став
І вірником його любові став.
Питав Фархада про минуле друг,
Випитував це серце чуле друг.
Любов не знає остраху повік,
Міцне вино розв'язує язик,-
Тож, звідавши вина й любові міць,
Фархад підніс запону таємниць.
Що запитав товариш крадькома,
На те Фархад відповідав притьма,
Коли ж одвіт розпитувач дістав,
То він покров з лиця питання зняв,
Спитав: "Скажи, якого роду ти,
З якого краю і народу ти?"
Фархад сказав: "Ти не питай про рід,
Ані про край, ані про мій нарід:
Мене знов буде турбували це,
Тобі ж не треба навіть знати це,
Але, якщо цікавишся ти всім,
То коротко тобі я оповім".
Лише натяком він йому повів,
Як мучився в минулому, як жив:
"Я — змучений, нещасний, гнаний скрізь.
Веселим був, як люди всі, колись.
Я шанував молитву і пости
І праведність хотів, як стяг, нести,
Та раз вночі біда мене сягла:
Із лука неба трапила стріла.
Я світлий край побачив уві сні,
Якого в світі не знайти мені..."
Він все докладно розказав йому,
Який то край сон показав йому,
І вже про місяцеподібний лик
Хотів сказать Шапуру мандрівник,
Але і слова змовити не встиг,
Як, геть свідомість втративши, знеміг.
Шапур його страждання зрозумів
І щиросердо помогти схотів:
В обіймах стис, до себе пригорнув
І мозкові знов розум повернув.
Купці тим часом так вино пили,
Що від вина безтямними були,
Тож не дійшла до п'яного купця
Їх бесіда з початку до кінця.
Побачивши, що п'яні всі цілком,
Шапур став піклуватись юнаком,
Сказав: "Фархаде, красний кипарис,
Що всі осінні злидні переніс!
Схотів, напевне, сам ласкавий бог,
Щоб тут зустрілись ми з тобою вдвох.
Ти скарбом замкнутим себе не муч,
Бо до його замка я маю ключ.
Країну ту, що величаєш ти,
Яку з любов'ю називаєш ти
Країною над всі земні краї,-
Її відвідав, бачив я її,
Підсоння й сонце живодайне там,
Троянд обличчя світлосяйне там,
Життя там краще за Ірем, мабуть!
Вірменією цю країну звуть.
Якщо захочеш їхати туди —
Я є твоїм супутником завжди".
Зачувши річ цю, сповнену принад,
Не вірив щастю власному Фархад.
Шапур, відчувши, що його словам
Юнак нещасний не повірить сам,
Сказав: "Якщо мені не віриш ти,
То я тобі зумію довести".
Тоді маляр папір і пензель взяв
І ту країну малювать почав,
І от в його картині чарівній
Відбився край в усій красі своїй.
Коли Фархад змальоване узрів,
Повірив в правду вислуханих слів,
Повірив в те, що є ця сторона,
І впав, сп'янівши, наче од вина.
* * *
Вина, підчаший, в чару втіхи влий,-
Шле небо звістку про здійсненність мрій!
Томить мене красунь вірменських чар,
Тож по-вірменськи вип'ю кілька чар!
Про те, як Фархад разом з Шапуром
поїхали з Йємена до Вірменії
Хто путь вказав, куди їм треба йти,
Той так явив їм світлий лик мети:
Коли Фархад з постелі вранці встав,
То він слова Шапурові згадав,
Згадав Шапуром креслений папір,
Де змалював того він краю взір.
Хоч не розвіялась ще ночі тьма,
Хоч темне ще повітря, як сурма,
Та до Шапура він мерщій побіг,
Щоб другові схилитися до ніг.
Шапур тоді прокинувся од сну
І, в тьмі узрівши яву цю ясну,
Сказав: "О, шах людей любові й бід!
Для всіх коханців кабила16 твій слід!
Ти поспішав, до мене ідучи,
Збентежений розмовою вночі?"
Коли згадав про їхню зустріч він,
Фархад схилився до його колін
І вигукнув: "О, світла вість твоя!
Твої слова сприйняв всім серцем я.
Лиш в пристрасті життя для серця є,-
Метою серця вість твоя стає.
Ти бути другом слово дав мені,
Тож виконай, що обіцяв мені!"
Шапур, відчувши глибину цих слів,
Сказав йому: "О, світоче часів!
Мені з тобою стане путь, як рай,
Як хочеш ти, то — бісмілла17 — рушай!"
Відразу він збиратись в путь почав,
Фархад за ним теж готуватись став.
Шапур бадьоро в далечінь ішов,-
Цей поруч нього, наче тінь, ішов.
Вони ішли удвох, немов один,-
За кроком крок, за гоном дальший гін.
Шапур Фархаду став як побратим,
Говорячи весь час в дорозі з ним,-
То про прикмети дружби говорив,
То про звичаї між мандрівників.
Фархад брав часом в руки той папір
І затопляв в мальоване свій зір,
Хвалив малюнок і казав, що він
В Китаї був би кращою з картин.
Питав Шапура про малярство так,
Що той гадав, чи не маляр юнак.
Отож між себе бесіду вели,
Аж доки врешті в край вірмен прийшли.
Шапур сказав: "О щасний друже мій!
Оце є край твоїх і снів, і мрій.
Тепер вдивляйся в обрії земні,
Шукай місцевість, бачену вві сні!"
Фархад, почувши, що порадив друг,
Ішов і пильно озиравсь навкруг.
Так два-три дні йшов обережно він
І дочекався радісних хвилин!
Широкий степ прослався перед ним,
Той, що явився в дзеркалі чуднім.
Та сама зелень, той же цвіт лілей
І на трояндах той же соловей.
Там чистотою навіть пил вражав,
А вітер свічку розуму згашав.
Куди б не глянув нещасливець: скрізь
Троянди з терням дружньо заплелись,
І кожну мить нові він болі чув,
Як серце тратить сили кволі, чув.
Його привів в долину злиднів шлях,
Він на шпилі турбот поставив стяг.
Сказав Шапуру: "Добре дружиш ти,
Звичаям дружби вірно служиш ти!
Оцю долину в пасмі диких гір,
Що в сні явилась, бачить знов мій зір.
Мені ще ближчим другом стань тепер
І полегши тягар страждань тепер,-
До тих людей, що он з останніх сил,
Гукаючи, лупають камінь брил,
Мене, благаю ревно, проведи!"
Шапур відразу ж поспішив туди.
Пішли два друга, сповнені турбот,
Туди, де той пригнічений народ
Страждав в нестерпній муці й тягарі,
Копаючи арики на горі,-
Так мучились, лупаючи граніт,
Що мук таких іще не бачив світ.
Дві сотні змучених каменярів
Тішою18 в скелі прокладали рів.
Такий твердий був камінь цих узвиш,
Що хай по ньому люто б'ють сто тіш,
То не відколять і піщинки скель,-
Що там піщинки! — порошинки скель!
Три роки двісті кремезних людей
Без відпочинку били камінь цей,
Та лиш на двісті-триста локтів тут
Прорив канаву їх невгавний труд.
Вони ридали від страждань таких,
Наглядачі ж весь час гнітили їх.
Засумував і вболівав Фархад,
Узрівши цей несправедливий лад.
Він в круг людей пригнічених вступив,
І зморшки горя випнулись між брів;
Сказав: "Гей, люди, бідні, як і я!
Душа страждає ваша, як моя!
Мені про свій великий труд скажіть
І про мету оцих споруд скажіть,-
Чого в такій біді і скруті ви?
Чого пішли на муки люті ви?
Я бачу вас — і дим зітхань встає,-
Не дим! — вогонь пече єство моє!"
Побачивши блиск царственний краси,
Почувши слово ласки та яси,
Розгублені були цілком вони
І милувались юнаком вони.
Сказав один, як шум навколо вщух:
"О чистий родом, наче чистий дух!
Чи ангел ти, чи просто чоловік,
Але господь — для тебе друг навік!
Хоч ангелів не бачили, та ми
Таких, як ти, не знаєм між людьми.
Хай не сягне тебе недолі гніт,
А на твоє питання ось одвіт:
В оцій країні, кращій, ніж едем,
Під берлом цноти ми усі живем.
Владарка наша — славна, як Джамшід19,
Від Афрідуна20 йде у неї рід.
Царський вінець не сміє кинуть тінь
На лик її, зористий від промінь.
Бо перед сяєвом її лиця
Згасає перло пишного вінця.
Хоча не може пояс золотий
Її тендітну талію знайти,
Але війська володарки краси
Вдяглися всі в злотисті пояси.
Така вона, як повідаю я;
Махін Бану — оце її ім'я.
Є в небі біля сорока фортець,
Що зводять в небо башт своїх зубець.
Вона не знає горя та журби,
Скарби її — Карунові21 скарби.
Зреклась навіки справ земних вона,
Та в неї єсть племінниця одна:
Вона — як шах в твердині доброти,
Вона — як місяць в сфері чистоти,-
Її принаду не опишем ми,
Її ім'ям живем і дишем ми!
Її з людей не бачив ні один,
Хіба що кілька подруг-тополин.
Той, хто хоч раз її зустріне, вмре,
Всього зречеться, світ покине,— вмре.
З її лицем трояндним, з терням вій
Ніщо й нікого зрівнювать не смій!
Махін Бану примусила любов
Оселю серця дати їй за схов.
Бо дівою живе її душа
І задля діви світ її втіша.
Я ще тобі про гору цю повім,
Яку лупаєм ми гуртом усім.
Один покіт її звернув на схід,
На захід другий тягнеться покіт.
На східнім боці з неї струмінь б'є —
Він джерелом води живої є;
Народ його життєвим оком зве,
Бо, пивши з нього, мертвий оживе.
Заходить часом гурія туди
І спочиває, сівши край води.
А іноді бенкет влаштує там
І милих подруг почастує там.
На заході гори — житло її;
Вірменією звуться ті краї.
В них повно цвіту, живності й добра,
Звелась над ними до небес гора.
Схотіла діва, щоб на цій горі
Високий дім звели каменярі.
Дім збудували, пишний, наче храм,
Та на горі води немає там.
Що не робили,— все не помогло,
Тоді про це згадали джерело
І вирішили прокладать арик,
Щоб до її палацу струмінь тік.
Та від палацу аж до джерела,
На жаль, велика відстань пролягла.
Ти витички там бачиш де-не-де?
Це напрямок, куди арик піде.
І от пригнали бідаків сюди,
Люд, виснажений на горі біди,
Щоб він тішою прорубав граніт,
Арик проклавши крізь гірський потік.
Коли вода наллє арик сповна,
То й до палацу потече вона.
Та не січе граніт цей ні на цаль
Ані тіша, ні молот, ні рискаль.
Ось вже три роки ми працюєм тут,
Свої тіла трудом мордуєм тут,
Зробились юні сивими людьми,
Прорили ж всього триста локтів ми.
Коли б жили ми стільки, скільки Ной,
То і тоді б труд не кінчили той,
Не довершили б цих тяжких робіт,
Не прорубали б цей твердий граніт.
Ми стогнемо, ми кричимо весь час,
Бо відібрав цей труд життя у нас.
Але тішою марно ми б'ємо,
Немов холодну крицю куємо.
Ми відмовлялись, і просили ми,-
Не слухають, хоч тратим сили ми...
Ось про наш стан, про труд наш і біду,
Як міг, тобі повів я до ладу".
Засумував Фархад, бо зрозумів
Тяжке життя, недолю бідарів.
Сказав: "Яке уярмлення і гніт!
Як мучить їх несправедливий світ!
В їх животінні скільки тяготи!
Я мушу людям цим допомогти.
Коли своє мистецтво я втаю,
Що ж — заберу його в труну свою?"
Він горно й міх ковальський роздобув
І шкуратяний фартух одягнув,
Приклав до горна дихало, як міг,
Вугілля всипав і роздмухав міх.
Розжаривши вугілля, він звелів
Принести кайла всіх каменярів,
В огонь їх вклав, розпік їх, і тоді
Перекував на кайла більш тверді.
Він, десять кайл узявши, з них одне
Зробив таке, що все проб'є й протне,
Зробив іще бруси і терпуги
Для вигострення на тішах клюги.
Загартував їх крадькома від всіх,
Як вивчитись колись в Карена22 встиг.
Зробивши це, спинився він і вщух.
Народ стояв здивовано навкруг,
З пошаною дивився і мовчав —
Ніхто нічого в нього не спитав.
Тому, що всі лишились без приладь,
Він став завзято сам граніт лупать;
Спустившись в яму, став копать арик,
Жбурлять пісок, немов гірський потік.
Таке бескеддя він валив усе,
Як той вантаж, що слон небес несе;
З твердим гранітом розпочавши бій,
Розтрощував його на друзк дрібний.
І кидав так цей друзк, граніт б'ючи,
Що на йагач23 тікали глядачі,
І йшла луна на десять йагачів,
Коли тішою гору він трощив.
Один лиш день граніторуб рубав,
Але він так гірський уступ рубав,
Що і двомстам умілим рубачам
Роботи стало б на три роки там.
Таке він вміння виявив в труді,
Що схвилювались люди всі тоді
І поспішили до Махін Бану,
Щоб розказати дивну новину
Про те, що тут побачив кожен з них,
Хоч розум в це повірити не міг.
* * *
Підчаший, дай вино рубінне пить,
Бо камінь смутку на душі лежить.
Коли до уст дійде таке вино,
То камінь смутку змиє геть воно!
Про те, як Шірін зустрілася
з Фархадом і закохалася
Той ювелір, що це розповідав,
Так щиру звістку перлами низав:
Зібрався до Вірменії весь люд,
Коли почув про цей надлюдський труд.
Побачивши, як б'є Фархад граніт,
Він склав такий своїй цариці звіт:
"Чудний юнак з'явився звідкілясь,
Аж подивом душа в нас пройнялась:
Ніхто з людей рубать не може так,
Як скелі гір рубає цей юнак.
Надлюдська в нього сила і краса,-
Не бачили такого й небеса!
Як ангел він, хоч в нім душа людей.
Його тіша — це не тіша людей!"
Що бачили, сказали все вони,
Не криючи нічого з новини.
Прослухала Махін Бану цю вість
І не повірила в чудну цю вість,
Але весь час надходили звістки,
Її повірить змусивши таки.
Вона до світлоликої житла
Ввійшла, як Єва в райський сад ішла.
Сказала: "Діво! — ніжний кипарис,
Який в саду життя мойого зріс!
О світлолика! — світоч втіхи ти
В сумнім житлі моєї самоти!
До кучерів густих твого чола
Я нить душі своєї заплела.
Повім я дивні новини тобі,
Щоб серце втішили вони тобі.
Тобі красу бог незрівняну дав
І розум твій з красою він зрівняв:
Коли звеліла ти копать арик,
Щоб люд для нього камінь гір розсік,
То діло це було таке, що люд
Не чув ніколи про подібний труд.
Вже втратили, здавалось, віру ми,
Та маєм долі поміч щиру ми:
З'явився, кажуть, там незнаний хтось,
Мов воскресіння мертвих почалось".
Все, що почула від людей, хутчій
Переказала пері24 осяйній:
"Що за три роки не зробить майстрам,
За день один зробив оте він сам".
От, вислухавши тітчині слова,
Схотіла пері бачить ці дива
І мовила: "Поїдемо, давай,
Поглянемо, що робить той силай,
Як він рубає камені в горах,-
Це буде нам найкращою з розваг.
Якщо правдиву ти приносиш вість,
То він, насправді,— дивовижний гість.
Це — птиця, що, попавши в нашу сіть,
Тепер на нашім квітнику сидить.
Його вина, що він прийшов сюди,
В тенета впав і трапив до біди.
Складім йому пошану й честь тепер,
Бо нам від нього користь єсть тепер:
Арик, який забрав такі труди,-
Була я певна,— нам не дасть води,
Та — славен бог! — жаданне діло це
Він виконає, трапивши в сільце".
Солодкоуста кликнула, щоб їй
Зі стайні коней привели мерщій,
Махін Бану тоді теж почала
Збиратися у путь до джерела.
Чотириста ясминногрудих дів
Поїхало за ними з тих країв.
Красуню ніс рожевотілий кінь,-
За ним не вгнався й неба білий кінь!
В троянди був трояндних барв скакун,
Якому всі дали ім'я — Гульгун;
Носив, як вітер навесні, цей кінь
Трояндову пелюстку в далечінь.
Як місяць сходить, так зійшла вона
І на баского сіла скакуна,
І в далеч рушив кипарис стрункий,
А біля нього почет осяйний.
Свого коня вона туди жене,
Де б'є Фархад бескеддя кам'яне.
Махін Бану теж мчить в краї оті,
Ясминногруду бавлячи в путі;
За ними їде почет і рідня,
Крізь степ широкий женучи коня.
Скакун красуні так шалено мчить,
Що на троянді аж роса ряхтить,-
Так на коні вона в поході мчить,
Як сонце неба в небозводі мчить.
Тенета кучерів її летять,
Щоб за аркан для камнерубів стать.
Ні, не аркан! — два темні вечори,
Між ними проділ — риса камфори.
Перлини й лали круг лиця її —
Мов біля сонця зір ясних рої.
Ні, не перлини! Це небесна вись
З басейну сонця краплі сипле скрізь.
Спокусливий півмісяць чорних брів
Віщує смерть для тих, хто це узрів.
Сповито очі млосним сном п'янким,
Забарвлено уста вином п'янким.
Ой, живодайні ці уста, аллах!
Ах, кучері ці амброрівні, ах!
Уста — як цукор, та доволі в них
Є солі теж,— як цукру, солі в них:
Такого цукру й солі більш ніде
На всій землі людина не знайде.
Чорніє мушка на лиці, немов
Той лиходій, що цукор красть прийшов;
Втікав, покравши ласощі, мерщій,
Але загрузнув в цукрі лиходій.
На свіжих квітниках її ланит —
Чарівні барви, пахощі і цвіт,
А пелюстки троянд лиця її
Росять води живої ручаї.
На цих трояндах барви — мов срібло?,
І срібним цвітом тіло розцвіло.
А кожна з вій — перо, що, в каламар
Вмочившись, пише вирок смертних кар;
Папір на це — дощинки білих щік,-
Хто їх узрів, на смерть себе прирік.
А стан її — лілея раю то,
А лик — троянди у розмаю то.
Вогненний лал лиця її горить.
Трояндні грона підпаливши вмить,-
Як в небо злине іскра цих багать,
То починає сонце теж палать.
А чисте перло в неї біля вух —
Немов планети зібрано навкруг;
А стан її, як бук рожевий, зріс,
Не бук! — рожевотілий кипарис!
Цей стан гнучкий на всіх біду склика,
Ця талія,— як нить душі, тонка.
Її уста — ріка життя жива,
Роняють мед усі її слова.
Із лука вій так стріли шле вона,
Як на узгір'ях хмара весняна.
Втрачають душі мир од слів її,
Її волосся — віри палії!
Її скакун гне гори і ліси,
Вона ж, сп'яніла від вина краси,
Мчить, як зоря в небесній сфері мчить,-
О ні! — немов на діві пері мчить!
Отак вона жене свого коня
Туди, де робить камнеруб щодня.
На пагорб звівшись, глянувши навкруг,
Красуня бачить гір проритий пруг.
Що бачить ще? — Розтрощувача скал,
Який в граніті пробива канал.
Який граніт? Який канал? Він рив
Тут водостік для десяти млинів!
Воюючи з гранітом, як моцар,
Лупає скелю за один удар,
Аж сам граніт, його злякавшись сил,
Під кайлом розпадається на пил.
У нього брови гнуться, як дуга,
Тяжкий заков на рот його ляга,
Могутній стан гнітить гора журби,
Та кращий він од всіх людей доби:
Величніший він, ніж шалений слон,
Його чоло вкриває блиск корон,
І царственності справжньої зоря
Осяює лице богатиря.
Він терням злиднів ногу заскалив,
А камінь горя голову розбив,
Печаль блукань припала до ланит,
Впав на чоло страждань любовних слід.
Біль безпорадний в нього тіло їсть,
Але обличчя — це про дружбу вість.
В руках його не кайло — булава,
Яка Альбурз на порох розбива.
Він занімів, побачивши Шірін,-
Здивованням пригнічений був він;
У неї ж пристрасть душу потрясла,
Коли його розглянути змогла:
Цей шал то сльози в неї витискав,
То тягарем на серце їй лягав.
Докіль запона тайни не звелась,
Вона під'їхать ближче спромоглась
І змовила, перлини слів із губ
Роняючи, щоб чув граніторуб:
"О витязю, що прикрасив світи!
Під банею небес — єдиний ти!
Ти — дивний весь, та справжнє диво з див —
Той розпач, що твоє обличчя вкрив.
Ти не подібний до людей землі,
Ані діла твої, ані жалі!
Ти подвигом, що чиниш самохіть,
Зміг наше серце радістю впоїть:
Вже в діло це втрачали віру ми,
Й повірили лише допіру ми,
Бо гори ці мистецтвом збориш ти,-
Ні, не мистецтвом! — чудом твориш ти!
Коли б тебе хвалили ми сто літ,
То не віддячим і за день робіт,
Бо слово дяки нашої — мале.
Хай з неба бог тобі подяку шле!"
Вона звеліла подрузі своїй
Подати вази самоцвітів їй.
І змовила: "О майстре! Це прийми,
Хоч дякувать хотіли б краще ми!"
Так змовивши, вона на нього враз
Всі самоцвіти висипала з ваз.
Од слів красуні, од її принад
Став сам не свій, ошаленів Фархад.
І частий подих тіло руйнував,
І трепет серця груди розбивав.
У нього тіло затремтіло все,
І не могло затихнуть тіло все.
Промовив він: "Твій подих вбив мене.
Життя твій голос напоїв мене.
Звідкіль прийшла і хто ти, діво, є?
Чи ти не та, що кров із серця п'є,
Що ради неї зрікся я рідні
І от страждаю тут на чужині?
Почувши голос твій, душа тепер
Мене покине, та, коли б я вмер,
Твого лиця не бачивши,— в віках
Стогнав би я, ах, ах, стократно ах!"
Враз ураган зітхань такий повстав,
Аж покривало з гурії зірвав.
І от прикрасу осяйну світів,
Свою жадану, раптом він узрів.
Це та була, в якій кохався він,
В яку на дзеркалі вглядався він.
Коли шаліє хтось з земних створінь,
Коханої узрівши тільки тінь,
То як не вмерти бідному йому,
Коли побачив він її саму?
Кого лиш згадка про вино п'янить,
Той, випивши, впаде на землю вмить.
Фархад, пізнавши пері мрій своїх,
Вогненно скрикнув, впав на землю й втих.
Побачивши зомлілого, Шірін
Подумала, що це його загин,
І застогнала зойком вогняним,
Аж небо хмарою встелив той дим.
Коли цей світоч вірності пригас,
Шапур злетів, немов метелик, враз,
Притис до себе побратима друг,
Його очей шукав очима друг,
І заридав: "В житті не бачив ти
Нічого, крім страждання й тяготи!
Жалем розлуки ти гасив чуття,
Згасивши й світоч власного життя!
Дорогою ти вірності ішов
Свою розраду врешті тут знайшов.
Але, на неї глянувши, з життям
Ти розлучився, бідолашний, сам.
О леле! Де твій розум, звичай твій?
Де хист і поклик таємничий твій?
О горе! Де ти серце чисте дів?
Де ти обличчя променисте дів?
Куди забрав печаль і муки ти?
Куди сховав могутні руки ти?
Де міць руки, де блиск і велич сил?
У моці скель, розколотих навпіл!
Як між людьми не йтимеш ти, мов шах,
То хай це все повергнеться у прах!
В яких царів вінцем ти владним був?
В якім вінці ти перлом знадним був?
Від кого скрив свою подобу, ти?
Яку країну вдяг в жалобу ти?
Який хакан твою оплаче смерть?
Де вб'є людей твоя, юначе, смерть?
Нехай тебе не стрів би зроду я,
Бо розпач маю в нагороду я!"
Стогнав Шапур, потоки сліз ллючи,
Ясминогруда теж була в плачі.
Його, коли спинився слізний плин,
Покликала Махін Бану й Шірін,
Щоб він їм все про витязя повів,
І він повів, що знав і як умів.
Він плакав, повість ведучи сумну;
Ридала і Шірін з Махін Бану;
Тоді безтямного богатиря
Поклали так на ноші, як царя,
І понесли, ридаючи, в той бік,
Де почет їх спинився віддалік.
Несли красуні ноші на плечі,
Попереду йшла діва, плачучи,-
Так принесли його в царицин дім,
Де, вславиш ложе шовком дорогим,
Його поклали, та, безсилий, він
Не чув зітхань, бо був зомлілий він.
* * *
Підчаший, дай дурманного вина!
Вже став я од нестями, як мана!
Дивись! — мене сп'янив напій кохань,
А ти вином мене цілком стумань!
Про те, як Шірін
закохалася в Фархада
Той, хто це ложе візерунком вкрив,
Так далі повість дивовижну вів:
Коли Фархад зомлів, його тоді
На ложе вклали діви молоді;
Лежав, чуття всі втративши, юнак,
Не дихав він, не мав життя ознак;
І дві доби в такому стані був,
Не їв, не пив, не бачив і не чув.
Шірін боялась за його життя,
Шапур від горя став немов дитя,
На третю ніч, як сон людей зборов,
Він ворухнувсь, до пам'яті прийшов,
Побачив залу й ложе, все в шовках,
І що на ложі він лежить, як шах.
Почав гадать він, як сюди попав,
Але всі думи подив забивав.
Проте згадав, як місяць-повновид,-
Не місяць! — сонце, що вкрашає світ,
Осяяло його скорботи тьму,
Ще й кілька слів промовило йому.
Збагнув, що, певне, він тоді зомлів
Від сяйва пері чи від ніжних слів,-
І вкрився потом сорому Фархад,
Як блискавка, геть кинувшись з палат.
Він догадавсь, що сонце, серць тепло,
Тоді, на нього зглянувшись, зійшло
І в час, коли лежав він кволий там,
Воно його зогріло співчуттям.
Він то радів, то побивався знов,
Коли до гір прокопаних ішов —
Так він добіг до місць свого труда,
Ллючи, як воду, піт рясний стида;
Він там тішу і молот розшукав
І працювати зразу ж розпочав,
Говорячи: "Оця найкраща з дів
На мене зглянулась, як я зомлів,-
Від неї мав добро і милість я,
Коли явив таку безсилість я.
Як мушу скласти щиру дяку їй?
Що учинити на відзнаку їй?
Здається, прагне гаряче вона,
Щоб цей арик був кінчений сповна.
Нехай мені життя невгавний плин
Приділить стільки ще годин і днин,
Щоб я потішить перілику встиг,
Щоб виконать її бажання зміг!"
Коли все це обмислив він в душі,
То зверглись скелі од його тіші,-
Він так рубав, він так лупав граніт,
Аж стогін гір лунав у небозвід.
Куди б його не потрапляв удар,
Скрізь гук і гуркіт зводився до хмар.
І дим зітхання, і від кайла пил
Заслали непроглядно небосхил.
Не дим, не пил, а горе і відчай
Встелили млою весь вірменський край.
Ні, це не мла! Це хмари навесні
Ллють град камінний і дощі рясні.
Тіша, в граніт встромляючись зубцем,
Як блискавиця, блискала мигцем;
Коли колов він на шматки граніт,-
Так розлітався з-під руки граніт,
Як сніг руками розгрібає люд,
Чи як лопата розгрібає бруд.
Вночі і вдень він камені колов,
А хтиве серце ссало з нього кров.
Дізнавшись, люди тлумом йшли в цей бік,
Щоб глянути, який це чоловік,
І, до чудесних придивившись рис,
Од подиву свій палець кожен гриз.
Таким от чином працював юнак,
А повість далі повідає так:
В ту ніч, коли з царициних палат —
Та ні! — з палацу гурії Фархад,
До розуму вернувшись знов, утік
На те узгір'я, де він рив арик,
То в час, як світ звільнивсь з нічної мли,
Його в палаці люди не знайшли.
Шапур за ним помчався навздогін,
Але затьмився світ в очах Шірін.
Шапур, його знайшовши, звеселів,
Але Шірін вогонь журби палив.
Шапур схилився до його колін,
Але без нього плакала Шірін.
Вп'ялась стріла розлуки в серце їй —
Вона, щоб скрити пал любовний свій,
Отак казати вирішила всім:
"Я, оселившись в цім краю гірськім,
Задумала одне з великих діл:
Арик прорити через гірний схил.
Напевне, мій творець безсмертний сам
Допомогти схотів моїм ділам,
В наш край того привівши силая,
Щоб тут його змогла зустріти я.
Коли б од нас він зник кудись тепер,
То наші б справи затяглись тепер:
Хоч будем ми трудитись сотні літ,
Та не прориєм на горі граніт.
Нехай же скрізь на розшук люди йдуть —
Де міг він скритись — хай там всюди йдуть!
Коли Махін-Бану спостерегла,
Як зорелика збуджена була,
То зрозуміла гурію вона,
Чого металась бурею вона:
Це камнеборець подихом своїм
Її єство зробив, як шовк, м'яким.
Махін-Бану відчула, що в цю мить
Не можна діви втішити й спинить,
Тож почала сама без суєти
Робити все, щоб витязя знайти.
Нарешті хтось із звісткою прийшов,
Що витязь взявся скелі рити знов.
Всміхнулись уст трояндні пелюстки
В Шірін, коли почула ці звістки,
І шепотіло журне серце їй,
Що треба з ним зустрітися мерщій.
Хоч раз його побачить крадькома,
Щоб він не бачив, лиш вона сама,
Бо хай би раз на неї глянув він —
І власну тайну викрила б Шірін.
Проте тепер щодня Махін-Бану
Відвідувала дівчину сумну.
Питаючи про стан, про почуття,
Щоб зняти з тайн душевних покриття.
Але була, як і завжди, вона
Чесноти повна, чиста й осяйна,-
Любов, яка загаснуть не могла,
На серці в неї рису провела.
Свою красу затьмарила Шірін,
Щодня й щоночі марила Шірін.
Кому про сум свій розповість вона?
Вночі не спить, а вдень не їсть вона.
Немає в неї друга для розмов,
Честь не дає їй зняти з тайн покров;
Лиш здумає: "Піду, де той юнак!",
Але на це не зважиться ніяк,
Коли ж рішить: "Ні, не піду туди",
То серце в'яне з розпачу й біди;
Вогонь розлуки палить дух її,-
Нема бальзаму для недуг її!
* * *
Підчаший, дай пугар духмяних вин
Вогонь душі заллє водою він!
Подай мені такий пугар хутчій,
Бо невтоленним біль зробився мій!
Про те, як Фархад копав для Шірін арик
Той, хто вкрашав гіркоту дум оцих,
Так змалював пером оздобу книг:
Вже досвіду набув в труді Фархад,
І бистро рив горби тверді Фархад;
Невтомно він каміння бив тверде,
Бо сподівався витязь, що прийде
Рожевотілий кипарис сюди
Поглянути на скінчені труди.
Тоді побачить пері знову він,
Почує діви ніжну мову він,-
Якщо його смутна душа в цю мить,
Радіючи, із тіла відлетить,
То хай це так і трапиться — дарма! —
Бо інших прагнень в нього вже нема.
Докіль сюди не з'явиться вона —
Гадатиме про це завжди вона,-
Бо клопіт зараз в неї є один:
Про свій арик турбується Шірін.
Коли кінчиться труд його тяжкий,
Про це почує кипарис стрункий
І, здійснену побачивши мету,
До нього явить ласку й доброту.
З надією такою цілі дні
Він бив граніт, бив гори кам'яні;
Насамперед, як вправний будівник,
Він одзначав каналу кожен бік:
Канал завширшки зо три локті мав
І на два локті глибини сягав,
І над сто сотень ліктів довжини
Він тягся з тої й цеї сторони,-
Сто сотень локтів виривши, Фархад
Нових сто сотень відміряв підряд.
Коли він змахом дужої руки
Трощив каміння на дрібні шматки,
То двісті тих колишніх трударів
Враз очищали від груддя цей рів.
Коли в рову ставало чистим дно,
Фархад брав в руки кайло, щоб воно
Вирівнювало стіни арика
Від кожного уступа і дряпка.
Вилощуючи камінь кайлом, він
Так шліфував гладінь камінних стін,
Що стіни сяли дзеркалом тоді,
Усе в собі відбивши, як в воді.
Немов зубці, краї дебелих плит
Він укладав, моцюючи граніт.
А де кінчався брил гранітних шар
І мусив землю рити каменяр,-
Там зазнавав ще більше тяготи,
Бо укріпляв ці нетривкі грунти;
Та й тут у власні вірив сили він,
І шліфував камінні брили він.
Та перед цим їх циркулем звіряв
І, мотузок натягши, відміряв.
Готові плити брав за рядом ряд
І ними дно вимощував Фархад.
Він так мостив річище арика,
Неначе досвід мав будівника,
Бо хто туди не гляне — скрізь одно:
Граніт суцільний застелив все дно.
Як десь на гори натикавсь круті,
То він змагавсь, щоб їх звернуть з путі,
І так на це свою тішу гострив,
Що дзьоб її, немов вогонь жахтів.
Він оселився на одній з вершин,
Бо став тепер вернигорою він:
Коли міцніш підтягував свій пас,
Щоб камінь збить,— збивав всю гору враз;
Коли доходив до гірських вершин,-
Весь шпиль гори трощив одразу він;
Коли копав гори крутої схил,-
Додолу в степ котилась злива брил;
Коли летів з-під кайла камінець,-
До місяця сягав він навпростець,
Аж місяць, щоб не бив його граніт,
Сам виставляв свій ореол, як щит.
Узрівши дощ з камінчиків дрібних,
Зірки ховали голову від них,-
Камінний дощ побив небес лице,
А злива брил — степів і плес лице.
Хоч небеса злякав цей камнепад,-
Вони жбурляли камені назад,-
І досі звідти падають сюди
Ті камені небесної біди.
Так два-три дні вже вергав гори він,
І порохом встеляв простори він,
Вдававсь до сотень вавілонських чар,
Щоб цей арик прорить красуні в дар.
Рівняючи з землею гір шпилі,
Для арика зміняв лице землі
І, циркулем вимірюючи рів,
Вночі і вдень захоплено робив.
І от невдовзі зміг цей будівник
Аж до палацу довести арик.
Зробив басейн він біля тих палат
Завширшки шістдесят на шістдесят,-
Ні, не басейн, а справжнє море це,
Водоймище ясне й прозоре це!
Там побіч місця, де палац стояв,
Високий камінь до небес стирчав —
Округлений, найвищий з всіх висот,
Він мав навколо локтів щось п'ятсот.
За цей ось камінь взявшись, камнеруб
Його зрівняв і обтесав уступ,
Такий йому надавши кшталт і взір,
Щоб витесать міг з нього богатир
Чудесний, наче небеса, чертог
Для подиву народів багатьох.
Тож не жалів своєї сили він
І витесав чертог із брили він.
Цей дім в басейні відбивав свій вид,
А свій айван25 підніс аж в небозвід,-
Така ж була і висота склепінь,
Піднесених над житлом в височінь:
Айван три арки зводив з трьох сторін —
Був від склепінь Сатурна вищий він.
Палат чудесних безліч там було,
Багато там колон і брам було.
Фархад цей замок так відшліфував,
Що цільною озією він став.
Узорами айван оздобив він,
Картинами укрив поверхню стін,-
Він змалював престол, де кипарис
Гордливо стан рожевий свій підніс,
І гурієподібних чарівниць,
Які схилились перед троном ниць,
Але були обличчя дів оцих
Лиш формою, вона ж — душею їх.
Він змалював сто тисяч лиць і яв,
Та ще й себе самого змалював,-
Безтямного з її краси й принад,
Себе самого змалював Фархад:
Де сяяв образ гурії з картин,
Туди дивився на малюнку й він.
Шапур поміг йому в роботі цій,
Узявши пензель незрівнянний свій:
Якщо отой змальовував людей,-
Доповнював обличчя їхні цей;
Якщо той звірів диких малював,
То цей подоби їхні оживляв.
Отак створив окрасу світу він
І вирізав себе з граніту він,
Коли ж творив він образи її,
То і стогнав, і сліз лив ручаї.
І от, нарешті, замок звівся там,
Такий чудовий, як китайський храм.
Побудувавши пишний дім, Фархад
Кінчив робить басейн і водоспад:
Крізь гори й доли він звіддалеки
Провів в басейн чудесні арики,
Пустивши так їх бігти здалини,
Щоб круг палацу протекли вони;
Коли до замку дотікав арик,
То він із кручі водоспадом тік,
Який, донизу ринувшись, спадав
З двох тисяч локтів у прозорий став,-
І вистачило б людям тут води
Зросити всі городи і сади.
Коли робота скінчена була,
Вернигора пішов до джерела,
Щоб в арики пустить потоки вод.
Про це почувши, схвилювавсь народ,
Пішов туди, і так стлумився люд,
Що навіть голці ніде впасти тут.
Так люд на це видовище побіг,
Аж гори й ниви вкрив народний здвиг.
Над ариком ішов смутний Фархад,
За ним — Шапур, його названий брат.
Ішов Фархад, великий майстер цей,
Ллючи, як воду, сльози із очей,
Бо чар красуні душу полонив,
Спустошуване серце запалив.
Не висихав од смутку струмінь сліз,
І сльози ці арик, як воду ніс.
Ридав з печалі і нестями він
І з тужними ішов думками він:
"Збіговищем весь люд іде ж сюди —
Чи місяць мій не прийде теж сюди?
Якщо не прийде,— вмру в печалі я,
А прийде — як потішусь далі я?"
Від цих думок він весь немов закляк,
Аж люд відчув, як мучиться бідак.
Махін-Бану, дізнавшись, що арик
Вже закінчив копати будівник,
Поїхала побачитися з ним
Із незліченним почетом своїм.
Такої величі, таких пишнот
Не бачив ще, не відчував народ!
Скрізь дар несли їй: лали і срібло,
І обсипали золотом чоло,
Але здававсь, в розлуці з пері, їй
Дощем камінним дощ цей золотий.
Небеснорівний з нею почет мчав,
Що зорі швидкістю переганяв:
Найкращу втіху має верхівець —
Швидким конем летіти навпростець.
Фархад цих коней вітроногих стрів,
На вкритих порохом дорогах стрів
І перед ними нахилився він,
Складаючи прибульцям свій поклін:
На нього дивлячись, ридали всі,
Журилися і вболівали всі.
Ішов він журно на чолі юрби —
Їй не було ні міри, ні лічби,
Весь виднокіл вкривала ця юрба
Від гір до гір, з горба і до горба
Де він ішов, там і юрба ішла,
І так дійшли вони до джерела.
Там зупинився богатир на мить,
Удавши, мовби хоче відпочить,
Насправді ж сподіваючись, що враз
Побачить ту, яка бентежить час.
В очах — сльоза, в душі — вогонь і жаль.
В чотири ока він дивився в даль.
* * *
Підчаший, де ж п'янке вино твоє?
Мене похмілля сподівань заб'є!
На згубу хміль розлуки нам дано,
Від нього лік — чи зустріч, чи вино!
1 Хакан — хан, шах, цар.
2 Шахзаде — син шаха, царевич.
3 Сурьма — мінерал, з якого робили чорну фарбу.
4 Батман — давня східна міра ваги.
5 Ферідун — міфічний цар Ірану.
6 Зуль-Фікар — легендарний меч Магометового
зятя Алі.
7 Сулейман — біблійний цар Соломон.
8 Ахріман — привідця дияволів.
9 Іскандер — Олександр Македонський.
10 Мульк-Ара — радник шаха, Фархадового батька.
11 Альбурз — гора в Ірані.
12 Калкан — щит.
13 Рустем — богатир, герой староіранського епосу.
14 Ірем — казкова країна, рай староіранських легенд.
15 Мані — легендарний художник, який начебто
колись жив у Китаї.
16 Кабила — святиня.
17 Бісмілла — мусульманська клятва.
18 Тіша — кайло.
19 Джамшід — міфічний цар давнього Ірану.
20 Афрідун — міфічний цар, нащадок Джамшіда.
21 Карун — міфічний багатій мусульманських легенд.
22 Карен — виведений в темі Навої образ чудесного будівника,
Фархадового вчителя.
23 Йагач — міра довжини, щось із 7 км.
24 Пері — райська красуня іранських легенд.
25 Айван — ґанок, крита веранда.