Два сонети
Перекладач: Михайло Орест
Джерело: З книги: Орест М. Держава слова: Вірші та переклади — К.: Основи, 1995
* * *
На мури батьківщини я глядів;
Колись, міцні, вони дались руїні,
Стомили роки їх, в бігу невпинні,
I час їх доблесть давню знепліднив.
Я не побачив на полях струмків:
Їх сонце випило. Черід в долині
Я чув жалі, що ліс, простерши тіні,
Украв їм сяєво липневих днів.
Я в дім ввійшов. Це був лише побляклий
Уламок давніх пробувань моїх;
Скривився посох мій і став закляклий.
I час — відчув я — меч мій переміг,
I кожна річ, знайома і прив'яла,
Мені про смерть німотно нагадала.
* * *
Як вислизаєш ти! Ні, не схопити
Тебе, мій віку! I яке уперте
Твоє ступання, о холодна смерте!
Ти прагнеш стерти все і спопелити.
Як люто юнь дереться на граніти
Крихкі! Але крило уже простерте
Дня крайнього для лету — і, розжерте
Жданням, крила не може серце зріти.
Буття земне! Призначення суворе!
Чому до завтра я не можу жити,
Щоб без оплати смерть свою купити!
I кожна людська мить — це тільки страта,
Щораз нова, що повторяти рада,
Яке життя хистке, даремне, хворе.