Роботи і дні
Перекладач: Володимир Свідзінський
Джерело: З книги: Золоте руно. З античної поезії: Збірка.-К.: Веселка, 1985.
Вірші 109 — 201 (П'ять поколінь)
Спершу безсмертні богu, що їх на Олімпі оселя,
Рід золотий утворили людей, обдарованих словом.
Рід цей тоді існував, як владикою неба був Кронос.
Люди жили, мов боги ті безсумні і світлі душею,
Як від тяжкого труда, так від горя далекі однако.
Старість до них не зближалась. Могутні на руки й на ноги,
Завжди на учтах вони веселились, не відавши лиха,
А помирали як сном опановані. Всяке добро їм
Дано було на пожиток. Без оранки поле родюче
Їм дарувало плодів рясоту. Лиш по власній охоті
В мирності серця робили вони, на всі блага багаті,
Власники стад незліченних, подібні до сонму безсмертних.
Час надійшов, і покрила земля покоління щасливе.
З тої пори його люди, із волі великого Зевса,-
Духи добра на землі і захисники смертного роду.
Все наглядаючи пильно — і правду й неправедні вчинки,-
Скрізь по землі вони ходять, одягнені легким туманом.
Дано їм право царське — роздавати нам всяке багатство.
Гірше далеко від першого друге людей покоління —
Срібне — створили безсмертні, що їх на Олімпі оселя:
До золотого воно не подібне ні тілом, ні духом.
Сотню-бо років при неньці турботній, під доглядом дбалим,
Хлопчик її виростав, безпомiчний у рідному домі.
Дивіться також
Жив після того недовго, велике приймаючи горе
Тільки з своєї провини. Ніколи-бо гордощам буйним
Впину ті люди не знали, богам не хотіли служити,
На земляних вівтарях учиняючи жертви блаженним,
Як земнорідним годиться, як звичай існує. Кроніон
Скрив під землею те плем'я, угніваний тяжко, що шани
Не віддавали блаженним богам, олімпійським владикам.
Отже, і це покоління безгранна земля поглинула.
Смертні тепер називають їх родом підземних блаженних:
Хоч вони й другі по черзі, одначе так само в пошані.
Знов же і третє коліно людей, обдарованих словом,-
Мідне — Кроніон створив, не подібне до срібного зовсім.
Із ясенів появились ті люди. Страшні і могучі,
Сіяли горе й насильство, Арея справляючи діло.
Хлібом не з зерна живились, душею твердіші за кремінь,
Хмурі й суворі. Велика була їх потуга. З плечей їм
Руки над тілом міцним нездоланної сили зростали.
Мідна була у них зброя, доми побудовані з міді,
Міддю й робили усе і не знали за чорне залізо.
Тільки ж загинули й ці від кривавих незгод та усобиць.
В дім навісний льодового Аїда зійшли безнайменно.
Отже, хоч вельми страшні ті були, а уникнути смерті
Їм не судилось, вони теж-бо втратили сонце блискуче.
Слідом за тим, як покрилось і це покоління землею,
Знову ще інше, четверте, створив на землі хлібородній
Батько Кроніон-владар — справедливіше й краще від інших —
Рід божественний славетних героїв, яких наші предки
На неосяжній землі величали колись півбогами.
Люта війна і страшні бойовища звели їх із світу.
Дехто на Кадмовім полі поліг коло Фів сімворітних,
Як за Едіпові вівці війна учинилась між ними.
Інші в крутих кораблях над безоднями млистого моря
В Трою походом пішли задля кучерів русих Єлени.
Там у кривавих боях і спіткала їх смерть поневільна.
Решту окремо від смертних, життя і домівку їм давши,
Зевс оселити призволив над гранями земного світу.
Там і понині живуть, острови населивши блаженних,
Близько глибоких вирів Океану, безсумні душею,
Славні герої. Там щедро їх зерном, солодшим від меду,
Тричі на рік надаряє квітуче зарідливе поле.
Нащо ж судилося жити мені серед п'ятого роду?
Чом я раніш не помер або чом не родився пізніше?
Нині-бо плем'я існує залізне. Ні вдень ні вночі вже
Не припочити йому від труда, не позбутися смутку.
Долі не має. Турботи тяжкі від богів йому дані.
Правда, до злого і тут прилучилось добро. Бо Кроніон
Згубить і це покоління людей, обдарованих словом,
Як у рожденних дітей сивина забіліє в волоссі.
Поки ж те буде, нема односердя між батьком та сином,
Гостю немилий господар, товаришу давній товариш,
Навіть не дружні брати між собою, як перше бувало.
Хутко безчестити стануть ці люди батьків староденних,
Вже-бо й тепер їм не раз домовляють образливим словом.
Горе злостивим! Забулись небесної помсти. Не знають
Дяку належну віддати батькам за труди виховання.
В злості один на одного похватні губити вітчизну.
Не полюбляють людей незрадливої пр&uacut;сяги. Мужі
Праведні й добрі в погорді у них, а злочинця шанують.
Правого суду далекі, стида не плекають у серці.
Гірший і кращого мужа до зла і неслави призводить
Словом лестивої мови, брехливого свідчення словом.
Заздрість несита між людьми нещасними з зойканням диким,
З повним ненависті зором блукає, радіючи злому.
Десь недалеко той день, що з землі на вершину Олімпу,
Гожість прекрасного тіла укривши під одягом білим,
До несмертельного роду простуючи, кинувши людство,
Стид віддалиться і честь, і самі лиш остануться біди
Смертним рожденцям землі, і не буде на муки поради.