Тірольські елегії

Гавлічек-Боровський Карел

Карел Гавлічек-Боровський
Тірольські елегії

Перекладач: Микола Лукаш
Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990

I

Світи ясно, місяченьку,
щоб розтала мла...
Чи до серця тобі Бріксен?
Ну ж, не хмур чола!

Погуляй ще трохи в небі,
спати не лягай,
стань зо мною на любу розмову,
смуток мій розмай.

Я, мій друже, не тутешній,
це і з крику знати;
не тікай-бо, я не австріяка,
лиш на муштру взятий.

II

Я з країни музикантів,
все у сурму грав,
тою грою віденським вельможам
спати не давав.

Щоб від того не схитнувся
лад в імперії,
то по мене вислали карету
з жандармерії.

Ледь звернуло з полуночі,
"айн" пробило й "цвай", —
привітав мене із добрим ранком
чемний поліцай.

З поліцаєм в повній формі
комісарський чин:
в злоті комір, а при боці шпага,
то ж не без причин!

"Уставайте, не бійтеся,
ми не злодії,
а цісарські славні урядовці
із кустодії.

Вам вітання з міста Відня
передав гер Бах,
ще й прислав оце дрібне писання
бачте, все в гербах".

Я ж, сарака, й натщесерце
гречний до панів:
"Вибачайте, цісарськії слуги,
що я без штанів!"

Але Джек, мій чорний псюга, —
то вже грубіян:
звик, дурний, до хартії свободи
Дивіться також
(сказано, британ!).

Пильно право особисте
він оберігав
і з-під ліжка до гостей незваних
обізвавсь: "Гав-гав!"

Я жбурнув на нього з серця
кодексом австрійським:
маєш справу, любий мій британе,
сам тут розумій, з ким!

ІІІ

До порядку звик я зроду,
тож перед гістьми
перш за все я натягнув панчохи
(йшлося до зими).

Потім став листа читати,
це зразок послань:
коли тямиш урядову мову —
сам, як хоч, проглянь.

Бах, як доктор, пише ясно,
що мені не радить
в чеськім краї довше залишатись
клімат, бачся, вадить.

I нездорово, і гнило,
й душно від ції
октройованої зверху
конституції!

Тож прислав мені карету
(над усе комфорт),
щоб я зараз на державні кошти
їхав на курорт.

А жандармів він приставив
тільки для припрохи,
бо він знає, що я зроду скромний
і несмілий трохи.

IV

Що тут діять? Признаюся,
дурну маю вдачу —
ані в чім жандармам не відмовлю,
як флінту побачу.

Пан Дедера мені радив
вирушать в ту ж мить,
бо як люди встануть, всім із нами
їхать закортить.

Зброї брать мені не треба
в дорогу далеку,
бо вони самі, мовляв, подбають
про мою безпеку.

По Чехії маю їхать
я інкогніто,
щоб мені доручень непотрібних
не давав ніхто.

Надавав мені Дедера
силу мудрих рад,
що повинні в Баха пацієнти
знати всі підряд.

Я послухав ради-знади,
чоботи озув,
вдяг жилет, піджак, сурдут, та спершу
штани натягнув.

А карета з жандарями
жде внизу давно:
"Заждіть хвильку, піду попрощаюсь,
як заведено".

V

Стать жіночу, місяченьку,
знаєш ти, нівроку,
знаєш добре, яку з нею має
чоловік мороку!

Був ти свідком потаємним
багатьох розлук,
знаєш краще за всіх романістів
гіркоту цих мук.

Мати, жінка, сестра, донька —
Зденєчка мала —
стали коло мене й тихо плачуть —
доле моя зла!

На що я козак бувалий,
а й мені, повір,
серце стисло, і пекуче горе
стуманило зір.

Тож насунув я шапчину
аж на самі очі,
щоб не видно було поліцаю,
як сльоза мигоче.

Бо стояв попід дверима
недріманний страж —
для такої пресумної сцени
добрий антураж!

VI

Ріг гучить, гурчать колеса,
їдем до Їглави,
ззаду —щоб ніщо не загубилось
два жандарми браві.

Онде й церковця боровська
мріє з висоти,
смутно так на мене поглядає:
"Синку мій, се ти?

Знаю, тут ти народився,
тут і охрестивсь,
тут попу прислужував старому,
тут і в школі вчивсь.

Звідси в світ пішов широкий,
світич запалив,
шлях земляцтву вказував правдивий,
душу веселив.

Тридцять років тебе знаю —
швидко час летить!
Та до кого в руки ти потрапив,
до яких страхіть?"

VII

Як минали ми Їглаву,
Шпільберг мав я в мислі,
а за Лінцом привиди Куфштейна
серце мені тисли.

Аж як ми Куфштейн лишили
по правій руці,
то почав я квіти помічати
на гірській луці.

Як не знаєш, куди їдеш,-
то дурна їзда!
I ріжок веселий поштальйона
швидко набрида.

Всюди мазали колеса
і міняли коней —
були б краще вже у тому Відні
змінили закони!

З телеграфу ж, любий брате,
є таки користь:
в кожне місто перед нашим в'їздом
настигала вість,

щоби могла поліція,
як дбайлива мати,
у натоплених уже покоях
нас, гостей, приймати.

Не забуду Будейовиць,
де мій комісар
мельницького аж чотири пляшки
приніс мені в дар.

Може, був він патріотом
у душі на дні,
може, думав, що ті чеські мрії
я втоплю в вині?

Мельницьке давно допив я,
нині п'ю волоське,
тільки бачу, що тії тривоги
і воно не вкоська.

VIII

Ну, вже годі, місячку, елегій,
перейдім на героїчний тон:
розповім тобі про неймовірний
чортів марафон.

Шлях до Вайдрінга із Райхенгалли
знаєш сам, куди там твій Кавказ!
Не одмінить дикої природи
й цісарський указ.

Гори, скелі величезні — більші,
ніж у нас народна глупота,
прірва унизу — як пелька війська,
що людей глита.

Темна ніч — як пресвятая церква...
Їдем вниз, і раптом чути крик;
то Дедера: "Та тримай же коні!" —
а візник ізник.

Повіз грюка, коні мчать щодуху,
мов жене за ними сто чортів,
а візник перевертом, бідаха,
з кручі полетів.

Линемо стрілою, лиш не прямо,
а шибаєм то цабе, то цоб...
Чи не інтернують нас у прірву?
То готовий гроб!

Та мені на серці легко й любо,
то була велика благодать —
бачити, як грізні поліцаї
з остраху тремтять!

Пригадав я тут пророка Йону
(з Біблії про це усяке зна),
як його, щоб бурю втихомирить,
зіпхнуто з човна.

"Киньмо жеребок! — кажу.— Між нами,
певно, є великий грішник тут;
хай з карети вискочить, бо буде
нам усім капут".

Як зачули теє поліцаї,
то не стали навіть ворожить —
вибили дверцята у кареті
й вискочили вмить.

Ой ти, світе, неподобний світе!
Риє землю носом у рову конвой,
а злочинець сам-один в кареті
їде, як герой!

Ой ти, владо, неподобна владо!
Націями хочеш керувать,
а сама не можеш на повідді
коней утримать!

Без віжок, без візника у пітьмі
я летів у тій кареті сам,
мчав понад безоднею страшною
навздогін вітрам.

Свою долю сторопілим коням
не боявсь я звірить, будь-що-будь:
адже я громадянин австрійський,
гірш не може буть.

В голові холодний розум мавши,
а в губах — цигарки любий жар,
я прибув на станцію прудкіше,
ніж російський цар.

Як зразковий арештант, я тут же
попоїв, чого мені дали,
перш ніж скалічілі охоронці
пішки прибрели.

В Вайдрінгу я добре спав, а стражі
мучились, що Боже упаси,-
спини собі спиртом розтирали,
мазали носи.

От і вся альпійська епопея,
щира правда, ані втять, ні взять:
хоч — спитай в поштмейстера Дальруппа,
той не дасть збрехать.

IX

Приїхали до Бріксена
майже точно в строк,
тут начальство на мене Дедері
видало квиток.

Замість мене шмат паперу
в Чехію прийшов,
а тут чорний орел двоголовий
взяв мене на схов.

Пан намісник, поліцмейстер
і місцеві збіри —
то ангели мої охоронці
у цьому Сибірі.