Випадок Стуса не випадає з цього твердження. Можемо хіба вирвати поодинокі яскраві моменти й виопуклити їх. Інший критик підніс би, мабуть, інші моменти, на це нема ради. Розуміючи це, все-таки наважуюся хоч згадати те, що, виглядає, особливо впадає в око.
Є в поезії Стуса кілька скупих самоокреслень. На них треба зважати, характеризуючи її. "Біда пише мною" — цей вислів веде нас, з одного боку, до біографічних джерел Стусової поезії, з другого, вказує на залежність поета від своєї поезії, на внутрішній примус творити поезії, знаходити в них себе і світ. Іншими його таки словами —
Поезіє, красо моя, окрасо,
я перед тебе чи до тебе жив? —
де не твори виступають як дія творця, а творець самотвориться і як поет, і як людина власною поезією. До загальновідомого "на початку було слово" Стус вносить додаток-поправку: поетичне слово. Та водночас він хоче, щоб поезія, щоб його слово не було просто сповіддю, не просто відбивало "все, що намріялось", або все, що сталося. "Стотривожну душу" треба не тільки висловити, показати, але й "заховати, спеленати". За ідеал береться творче кредо, приписане Бетговенові: "гармонійоване страждання", не просто страждання. В його почварних життьових умовах Стус не завжди стоїть на височині цього ідеалу. Але важливе його усвідомлення і — в кращих поезіях — його дотримання. Поезія не тільки крик душі, але й відповідальність, а тим самим катарсис — себе і читача. Блюзнірство (Стус каже святотатство) ставитися до життя легко, виходити з власного і особистого, коритися своїм стражданням; треба бути "добротою хорим", треба опанувати високу науку "розтавання росою димною між трав".
Усвідомлення неминучої загибелі не обійдеш, не оминеш. "Обтято дорогу", "Богом послана Голгота", "попереду — твій край, твій крах, твій прах", "світ тебе переміг", "вам на лоб поклав Господь свій світлий перст нищівний", "сам падеш, і друзі — теж падуть", нам "ряд утрачено". В космічній стужі відігріває нас лише "вогонь від самоспалення", — таких цитат можна наводити без ліку. В цьому світі нема завтра ("Помолися ще — вчорашньому, коли нема завтра") і час апокаліптично згорнувся в безмайбутність, а власне, і в безтеперішність, коли ще є хіба тільки "проминуле", спогад, але й чи воно існує?
З Мартіном Лютером Стус міг би сказати: "Hier stehe ich, ich kann nicht anders". І він це каже: "Де не стоятиму — вистою". Але в Лютера були послідовники, тисячі й сотні тисяч. У поезії Стуса поет самотній, і його самотність страшна. Кажу "в поезії", бо біографічно це, либонь, не зовсім точно. Були люди, що цінили й підтримували його, були співрозмовці на волі, були і в мордовських таборах. Згадує про це, приміром, його на якийсь час соузник Михайло Хейфец ("Сучасність" 1981, 7—8, ст. 18 і далі). Але в поезії своїй Стус, крім згадок про Аллу Горську, майже цілковито сам. Згадки про товаришів долі й недолі виняткові і винятково скупі. Поза ними єдина супутниця поета — самота: "Безгоміння — геть туге, мов бич, обклало простір"; "Ми нібито обернені свічада — єдиновласну душу світлимо". Самота — не тільки факт поетичного життя, це також його свідома програма: "Горе вірить тільки самоті"; і правило життєвої поведінки: "Не зближуйся. На відстані спинись... Ні на крок не зближуйся. Бо відстань — іспит серця і феєричне марево душі".
Хтось міг би подумати, що самота, фактична й накликана, могла бути спричинена бажанням не посилатися на товаришів і однодумців, якби вірші потрапили до лап кагебешників. Але це ледве чи повне або навіть найкраще пояснення. Переконливішим здається, що Стусова самота включає до себе його, таких нечисленних, друзів і однодумців. Що це самота колективна. Бо навіть разом, у групі, вони самотні у цьому світі, на цій "дорозі долі, дорозі болю". Що, звичайно, не виключає й таких поезій, де самота чисто особиста, надто в часи колимського заслання. Але в усіх тих віршах, що виходять поза межі сторінки з в'язничного щоденника, себто в абсолютній більшості поезій "Палімпсестів", самота — не лише особисте переживання, а й групове і воднораз — загальнолюдська чи то філософська категорія. В поодиноких висловах це прозраджується досить виразно, як от:
і зорі подвійні, і місяць подвійний блукає,
подвійного руху ми центри серцевих натуг,
у сонному леті мале товариство ширяє
і пильно вдивляється в смерть, що чигає довкруг.
Не я, а ми. Це ми тут можна тлумачити як групу однодумців або як усе людство, і одне тлумачення не виключає другого. І таке подвійне тлумачення прикладається просто, легко й послідовно й до дальшого відходу від я — до вислову "мале товариство".
Інший приклад:
Збагни себе у чаді різноволля
і обери, допоки наша доля,
правдивий паділ без'язиких сліз.
Форми наказового способу можна тут розглядати як звернення до самого себе або до людини взагалі. Вибір займенника наша рішуче перехиляє шалю терезів нашого судження до другого.
Самота в Стусових поезіях — не запис переживань одного конкретного в'язня. Радше це la condition humaine, екзистенціоналістичний мотив закинености людини в світ, поза людини волею й вибором, і це також вияв майже дитячої розгублености перед цим широким і незрозумілим світом:
З яєчка вийде світ.
Курчатко волохате,
жовтаве, наче жаль,
як кинеться шукати,
а сестри де, а мати,
а просо, а печаль.
Михайло Хейфец у своїх спогадах про Стуса згадує обізнаність поетову на світовій філософії і глибоке зацікавлення нею. Екзистенціялізм у розмовах на філософські теми між ним і Стусом не приходить до голосу, і не можна сказати, якою мірою Стус був знайомий з писаннями Гайдеггера, Сартра, а надто найближчого до його світогляду Габрієля Марселя. Але наявність збігів не підлягає сумніву.
У філософії екзистенціялізму, як відомо, ідея закинености людини в світ не виключала людської активности, навпаки, радше вимагала її. Так і в Стуса. Свідомість своєї місії підносить його понад обставини біографії, понад всякі обставини побуту й географічної приналежности:
Над цей тюремний мур, над цю журу
і над Софіївську дзвіницю зносить
мене мій дух.
У деяких поезіях усвідомлення своєї місії може перейти в одержимість нею до такої межі, за якою поет забуває своє світобачення поета, не встигає одягати вислів у образи і стає навіть декляративно-пророчим:
Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,
добро і правдо віку. Через сто
зневір.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І врочить подив: не спиняйся, йди.
То — шлях правдивий. Ти — його предтеча.
Але далеко частіше ця свідомість не йде слідами, скажімо, Павла Грабовського, а таки знаходить свій, сутий, Стусів вислів, і тоді вона не звучить гістерією пророка, а вбирається в індивідуальні і скромні образи. На своїх "дорогах несамовитих" поет знаходить Бога і в Богові здійснення своєї місії:
Та дорога, та скрадна, що за перевал,
угорнулась мороком
пам'яті.
Але Ти, Ти — пробуваєш, як Дівич-Дух,
і тремтиш, наче Спах-Сльоза,
як пелюстка на кайданах —
рожевієш.
Це і є, це і є, задля чого жив,
задля чого побачив світ,
довго зводився, шкереберть
падав, щоб освіжитись.
Закинене в світ жовтаве курчатко, віддане на "смертеіснування, життєсмерть", знаходить своє покликання в тому, щоб бути рожевою пелюсткою на кайданах людини, людства. Мало? Ні, безмежно багато. Бо пелюстка на кайданах знешкоджує кайдани, виявляє їхню безсилість, відкриває "добу прозрінь", творить поезію і поетизує світ.
Життя й творчість Стусові надзвичайно щільно одне з одним пов'язані, творять своєрідну гармонію. Вони обоє чесні, а це в наші "підлі і скупі, — мовляв Микола Зеров, — часи" дуже багато. Але є між ними істотна різниця. В житті Стус ніколи не здавався ворогові і не виявляв вагань. Але ціна цієї прямоти була висока не тільки в сенсі фізичних і психологічних терзань, а і в сенсі внутрішніх конфліктів і подолання внутрішніх молінь у Гетсиманському саді про те, щоб минула поета й людину чаша сія. Поезія Стуса відбиває не тільки ті рішення, про які тут перед цим говорилося, а й ті внутрішні діялоги з янголами прозрінь і бісами спокус, які становлять внутрішню суть душевного и духовного життя кожної людини, не тільки в'язня нелюдських політичних систем. Поезія Стуса — наскрізь людська й людяна, вона повна піднесень і падінь, одчаїв і спалахів радости, прокльонів і прощень, криків болю й скреготів зціплених зубів, зіщулень у собі і розкривань безмежности світу. Перед нами не "живий смолоскип", а людина. Коли хочете — Людина, великою літерою. Ця вірність унутрішній правді, одвертість у визнанні своїх вад і зльотів самі ще не роблять поезії, але вони становлять передумову поетичної творчости, і без них може творитися риторика, може творитися римована газетчина, але не може поставати справжня поезія.
У своєму внутрішньому діялозі, у своєму русі в Голготу-смерть, у витворенні психологічного комплексу камікадзе високої і остаточної життєвої місії Стус, природна річ, не знайшов, не міг знайти багато супутників, навіть зрозумільців. Як і багато поетів перед ним, від Горація (odi profanum vulgus) до Байрона й Маланюка, Стус мусів відкрити (бо кожний відкриває це для себе) поруч високости людини мізерність людини. Показалося, що, як правило, люди "малі для власного розп'яття". Стус знає це, але кожного разу, при кожній новій зустрічі з людиною знову відкриває. Тут, звичайно, один з ключів до його самоти.
Найнижчий рівень — кагебешники, часом називані в Стуса в давній традиції народницької тюремної поезії кати ("Серце стугонить катам наперекір") — і у власному, творчому, Стусовому поетичному оновленні: "За кожним рогом — кат зі злим острішком брів". Та вони ледве чи можуть претендувати на те, щоб називатися людьми. Що справді болить, це "рідна чужина". Колись Шевченко писав про Україну як нашу не свою землю. Мова йшла насамперед про панування чужинців, але, звичайно, також і про внутрішнє підпорядкування, про неволю не тільки, сказати б, ззовні, а і зсередини. У Стуса ця друга тема стає провідною. Репертуар гнівно-наболілих закидів, обвинувачень і нищівних окреслень на адресу "ссавущих і пришелепуватих землячків" здається безмежним. Ось дещо з нього: "феєричні пройди", "байдужі баляндрасники", "ревні раби", "байдужі земляки", "мала смердюча калабаня, де вітер остраху гуляє", "запах трутизни", "душ спресованих мерзлота вічна", "рід без'язикий", "кубляться згвалтовані іуди", "цвинтар душ на білім цвинтарі народу", "німі раби, сном окриті", "торговище совістей, радощів, душ", "землячки-дантеси, шанталаві, недоріки"...