Кожна чесна людина мусить боротися за Леніна.
До цього зобов'язує пам'ять про мільйони людей, які боролися за справді соціалістичний, справді найбільш демократичний суспільний лад, пам'ять про людей, що офірували своє життя для високого вогню Революції, для щасливого майбуття нащадків".
Що можна сьогодні сказати про це пояснення? В наші дні, коли гласність і демократія утверджуються в складній боротьбі, ці схвильовані щирі рядки пояснення своєї поведінки радують нас. І дивують, що вони стали першопричиною й приводом для звільнення з аспірантури. Але тоді шляхи суспільного оновлення, які прокладалися рішенням XX з'їзду КПРС, поступово перекривалися, процеси демократизації суспільства згорталися і під впливом невдалих реформ середини 50-х — початку 60-х років, і внаслідок становлення нового культу "верховного вождя" — "нашого Микити Сергійовича", а потім — Леоніда Ілліча; суспільство почало розплачуватися за те, що не було створено такого механізму, який би попередив появу нових культів.
Уже був позаду жовтень 1964 року, коли М. С. Хрущова зняли з посади, вже під приводом осудження хрущовського волюнтаризму і непродуманих реформ відбувається поспішна реанімація адміністративної спадщини, вже розпочалася непомітна, але послідовна робота по затисканню гласності і демократії під виглядом боротьби з проявами націоналізму. Нарешті, ніхто не відміняв статті 62 Кодексу УРСР, під яку підпали дії і вчинки Василя Стуса, хоча й ніхто не відміняв рішень XX і XXII з'їздів партії, які окрилили народ, а багатьох — і обнадіяли так, що вони повірили в безповоротність повної демократизації суспільства.
Поет болісно реагував на перекручення принципів національної політики на Україні. Й знову ж — мав рацію, сварився, обурювався, протестував...
А чи були для цього підстави? Звісно, були. Хіба його вірші "У Мар'їнці стоять кукурудзи", "Йдуть три циганки розцяцьковані", "Безпашпортний, закріпачений в селі..." з'явилися не тому, що їх автор бачив, як почали відкраювати під поріг присадибні ділянки, відбирати домашню худобу і навіть свійську птицю, як "от Москвы до самых до окраин" зазеленіли гігантські кукурудзяні поля, як на XXII з'їзді пообіцяно за 20 років побудувати комунізм в країні.
З одного боку — сміливе викорчовування наслідків зловісного культу особи, з другого — нові адміністративні акції проти тих, хто начебто перебирає міру в критиці, займається "очорнительством"; з одного боку — спроба відновити соціалістичну законність, перебудувати роботу економіки і сільського господарства, скоротити управлінський апарат, позбавити деяких благ керівників різних сфер управління, з другого — авантюрне втручання в мистецькі процеси, прагнення командувати творчою інтелігенцією і т. д.
У суспільстві діяли авторитарні принципи аналізу і оцінок людських вчинків і дій — багаторічне "одержавлення" суспільства давалося взнаки. І не було в ньому місця вболіванню за долю окремої людини, тим більше такої, яку не влаштовував встановлений бездуховний уклад життя, як В. Стус, якого поглинула тим часом суцільна лавина невдач. Влаштувався кочегаром — звільнили, працював в історичному архіві — м'яко кажучи, попросили, пішов на роботу в метро — і там побоялися тримати.
"У душу заходив розпач. Почалося ускладнення хвороби, втрата змоги друкуватися була для мене нестерпною; офіційні особи, що відмовлялися розмовляти зі мною, коли я ішов до них на прийом, тільки посилили це відчуття розпачу, зневіри і нестерпно болючої гіркоти", — згадував пізніше поет.
Не раз він звертався і до Спілки письменників у надії на допомогу, передусім просив сприяти в друкуванні віршів і перекладів — потрібен був і якийсь гріш, та й готовий був безкоштовно віддати на читацький суд свої переклади. Відверталися. Як відвернулося від нього і ЦК ЛКСМУ, інші офіційні органи. Біль, образа, зневіра, розпач накопичувалися, "вимагали" ліків, виривалися з душі — то переходили в німий крик, то в бунт на людях, а найчастіше виплескувалися в самотності на папір. Оцим, як він писав, "сліпим зондуванням душі" він палив цей крик і знесилював біль — викрикувався на папері, важко виборсуючись із нестерпного усвідомлення, що творче життя не склалося і перспектив на його продовження мало:
Отак живу: як мавпа серед мавп.
Чолом прогрішним із тавром зажури
все б'юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Ці рядки вилилися на папір у тому ж драматичному 1968 році, в період глибокої внутрішньої самоізоляції, коли духовним опертям для творчості, пронизаної спротивом, гірким сарказмом і безжальною іронією, стали філософський і літературний доробок Ж. П. Сартра, А. Камю, Ф. Кафки, які почали з'являтися в перекладах російською мовою. Їх буквально виривали із рук один в одного, незважаючи на необхідність дотримуватись "основоположних" настанов універсального спеціаліста в галузі літератури, музики, театру, філософії А. О. Жданова, що у виступах про журнали "Звезда" і "Ленинград" на зборах партійного активу і зборах письменників у Ленінграді 1946 року закликав радянських літераторів "сміливо картати і нападати на буржуазну культуру, яка перебуває в стані маразму і розтління"; а у виступі на дискусії щодо перекладу книги Г. Ф. Александрова "Історія західноєвропейської філософії" 24 червня 1947 року, дозволив собі, як він сам себе назвав, "філософському юнзі, що вперше вступає на хистку палубу філософського корабля під час жорстокого шторму", узагальнити: "Неправильне і неточне також твердження автора, що історія філософії є також історією виникнення і розвитку багатьох сучасних ідей, бо поняття "сучасний" ототожнюється в даному разі з поняттям "науковий", що є, звичайно, "помилкою", тому, мовляв, — слід різко засудити "факти плазування, низькопоклонства перед буржуазною філософією".
Звісно, коли сучасні ідеї автоматично стають ненауковими, особливо коли вони народилися на грунті ідеалістичної філософії, яка "постає у своїй новій огидно брудній натурі, що відбиває всю глибинну ницість і мерзенність падіння буржуазії", то яким же може бути вплив на молодого поета творчості Сартра, Камю, Кафки, Бердяєва, Ортега-і-Гасета? Вважалося однозначно: тільки негативним. Саме впливом ідей екзистенціалізму Стус і намагався пояснити песимістичні настрої та саркастично-викривальні мотиви в новій збірці своїх поезій, якій він дав назву "Веселий цвинтар". Цим поет хотів якось захистити себе і свої вірші, зокрема такі, як "Марко Безсмертний", "Колеса глухо стукотять", від політичних звинувачень, хоча й не заперечував, що вірші ті за змістом і формою ще далекі від досконалості. "В екзистенціальному освітленні збірки йшлося тільки про те, що і такі міщани від членів партії, як Марко Безсмертний, святкують пам'ять великого вождя (Леніна. — М. Ж.), що і такі люди, як Єжов чи Берія, були суб'єктами революційного правопорядку і правозаконня у старі часи, коли М. К. Зеров їхав на свою Голгофу, щоб більше не повернутися..." — пояснює автор тематичну, точніше фактологічну основу своїх ідейно-естетичних узагальнень. Його пошуки історичної правди, пережитої народом, підсилювалися тотальним трагізмом екзистенціалістського споглядання, а це призводило до певних символічних узагальнень, що суперечило морально-психологічній атмосфері періоду застою.
Мені здається, що живу не я,
а інший хтось живе за мене в світі
в моїй подобі. Ні очей, ні вух,
ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий
в своєму тілі. І кавалок болю,
і, самозамкнений, у тьмущій тьмі завис.
Поет прагнув передавати складні, майже невловимі психологічні перепади настроїв, які максимально посилюють почуття, доводять емоційну напругу до граничного стану. Далі — вибух, іноді неочікуваний, непередбачуваний, нерідко — й небажаний. Та поезія поривається до узагальнень. Навіть цілком реалістичний план може "вибухнути" символом. Особливо в тих випадках, коли він зростає на передчуттях і настроях, зумовлених тверезим аналізом певної ситуації:
Вже цілий місяць обживаю хату,
що, мабуть, і навикнути пора.
Стілець і ліжко, вільних три квадрати,
в віконці грати, а в кутку — пара...
Вірш написаний, коли поет перебував під слідством. 1972 рік. Описується реальна ситуація — страшна, небажана, майже абсурдна приреченість. Не випадково почав тоді так активно творчо працювати, до стресів*. Поета тривожить не стільки фізична ізоляція, хоча й вона сама по собі нестерпна, а настрої і переживання рідних: як батьки? як здоров'я дружини? сина? що думають про нього друзі? А надто ж завдавала мук небезпека впокорення духу, думки, мрії, втрати відчуття внутрішньої свободи, а отже — непоправимого зламу його як особистості, згуби власної індивідуальності, яка визначила суверенність мислення і образного його вираження.
Тому тема фізичної ізоляції поступово розвивається у В. Стуса в тему ізоляції духовної:
Напевне, приписали до майна
тюремного уже й тебе самого —
всі сни твої, всі мрії, всі думки,
завівши до реєстру потайного
і зачинивши на міцні замки.
("Вже цілий місяць обживаю хату...")
Поет переживає цей стан відокремленості хворобливо, безжально анатомує його, немов хоче відсторонитись на мить від самого себе і пізнати себе, іншого, в цій кошмарній ситуації:
Як моторошний сон — ці дні і ночі
пригнічують мене і додають
безмежних сил. Хоч силоміць ув очі
засилюй сон!
("Як моторошний сон...")
Враження від тогочасних його віршів таке, начебто поет свідомо наколюється на гострі кути суворого випробування і зразу ж занурюється в болісні спогади, його гнітить нерухомість, застиглість часу, важка психологічна напруга. Зринають образи фатального змісту, відбувається ніби відчуження внутрішнього розпачу від реального стану речей; і чим песимістичніша тональність його поезій, тим чіткіше аналізується ситуація, яка набуває символу застиглості, тотальності.
Весь обшир мій — чотири на чотири.
Куди не глянь — то мур, куток і ріг.
Всю душу з'їв цей шлак лілово-сірий,
це плетиво заламаних доріг.
("Весь обшир мій — чотири на чотири")
Хіба так пишуть "з метою підриву і ослаблення Радянської влади"? Або це зізнання:
Мені постав ти в доброті і гніві,
мій недобутий віче. В сто очей
за мною стежиш, стежиш з-за плечей.
Не доберу, де праві, а де ліві.
Той недобутий час мене пече,
вогнем обмерзлу душу спопеляє.
("Мені постав ти в доброті і гніві")
Багаторічними фальшиво щирими, а нерідко — й щирими, від усього серця, поетичними "молебнями" на честь і во славу Сталіна, його "мудрої ленінської політики" ми досягли серйозної девальвації поезії, художнього слова і слова взагалі, тому до сих пір з підозрілістю прислухаємося до мінорних тональностей в поетичних рядках, з недовірою ставимося до незвичайного поетичного образу, символ нас лякає, — а що цим хотів сказати автор? — сумніви, переживання, розпач в поезії нас насторожують, а редакторів змушують дозувати радість і печаль, досягаючи начебто гармонійної рівноваги.