Львівські музеї та бібліотеки одержали його безцінні дари на взір рукописів Богдана-Ігоря Антонича.
В своїх спогадах після тієї одіссеї він розповів про цікаві сюжетні відлуння крізь десятиліття. Скажімо, такий. Ще 1931 року Гординськнй привіз до Львова картину свого італійського приятеля Маріо Тоцці "Торсо із збанком", яку мали показати на першій виставці Асоціації незалежних українських митців, а далі від імені Тоцці піднести в дар Національному музеєві, де відбувалася виставка. Через чотири з половиною десятиліття Тоцці, зустрівшися з Гординським у Римі, попрохав його зробити фоторепродукції з "Торсо..." – готувався до друку альбом італійця. Що міг йому відповісти Гординський? Довго пояснювати: я, мовляв, політичний емігрант, тому дорога в Україну для мене закрита... Розгублено промовив: "Якось постараюся". І треба ж таке: йому трапив до рук альбом з репродукціями Львівської картинної галереї, а там було репродуковано картину Тоцці. Але італійця вже не було серед живих...
І ось Гординський стоїть перед "Торсо із збанком". Йому розповіли, як у п’ятдесяті роки Римський національний музей звертався до Львова із запитом про цю картину, але італійці, як завжди велося в таких випадках, одержали відповідь: нема й сліду від неї – все знищили німецькі фашисти!
1 листопада 1943 року Гординський написав сонет про Львів і війну, про історію і надію:
Знов під ногами шарудять листки:
Вони, мов древнє золото багряне,
Нагадують душі забуті рани
І ржею зрад тавровані віки.
Що ж принесуть майбутнього роки?
Пройшли – і ще перейдуть гураґани,
Вже їм назустріч простягли каштани
Погрозливо безлисті п’ястуки.
Блаженні ті, що в мир і тишу вірять!
Вітає їх імлисте надвечір’я
У синяві будівель і дерев:
Та вмій відчути, як гряде нестримне
І жди, аж, тинк обсипуючи, гримне
Об мури знов сердитий левій рев!
І тоді, посеред війни, і згодом, живучи далеко за океаном, він вірив у галицький П’ємонт, у те, що минуться лихоліття з кривавими відблисками і що "розвіється потрохи дим//Над краєм стоптаним моїм// І стріне сонячне палання // Гімн".
Так воно сталося, і він це побачив.
Після повернення до США написав: щасливий з того, що побачив Львів і Київ. Львів, який добре знав, і Київ, "якого ще два-три роки тому не сподівався коли-небудь побачити...".
Більше він не зміг вирватися в Україну. Адже мав уже понад вісім з половиною десятків літ.
До останніх днів писав і не розлучався з книгою.
Помер на вулиці, майже на ходу. Там, у себе в Вероні. Теплого весняного дня йшов на пошту. Перегорнулася остання сторінка його "трудів і днів".
Але лишилася перед нашим визором висока духовна вершина з його найменням.
Михайло CЛАБОШПИЦЬКИЙ
25 поетів української діаспори