Не важливо, що він такий скромний, непомітний…" — М. Семенко
"По доріжці широкою, але легкою ходою крокує високий, стрункий молодий чоловік… Він красивим рухом скидає крислатого капелюха, цілує господині руку… Курбас просто, навіть строго вдягнутий у сірий, спортивного крою костюм, у білу сорочку з елегантно пов’язаною сіро-сріблястою краваткою… На вродливому обличчі з високим мудрим опуклим чолом, обрамленим буйним хвилястим волоссям, з рівним носом, проникливими карими очима під чіткими дугами густих брів, на гарно окреслених вустах грає лагідна і стримана посмішка" — зустріч відбулася у травневий вечір на веранді будиночка у саду на Фундуклеївській — (Перша зустріч Курбаса зі студійцями драматичної школи ім. М. Лисенка) — К. Бондарчук
"Він не ходить, а ніби танцює, ніколи не мовчить, бо коли навіть слухає, то вогнем своїх карих очей відображає почуте" ─ Н. Самійленко
"… Чулість, лагідність, такт, а до того ж вимогливість, цілеспрямованість, не кажучи про невідразну людську чарівність, ─ все це не могло не покорити мене (…)
Мої університети почалися з першого дня знайомства з Олександром Степановичем. Більш ерудованої і освіченої людини мені не доводилося зустрічати в житті. Його знання сягали найрізноманітніших галузей науки, філософії та мистецтва. До того ж це не було стрибання "по верхах", як траплялося серед моєї гімнастичної молоді в Москві, а знання ґрунтовні, пережиті, своєрідно опосередковані. Його завжди вабило все нове. Гаряче й ніжно любив природу (особливо — гори), чудово знав географію, мріяв про кругосвітню подорож. — В. Чистякова
"Передусім — він виявився вродливим, розумним і не пустою людиною. Справжній джентльмен — заговорила порода. Нічого від водевілю, ніякого шаржу на гримі, ніяких "коків" на голові. Скоріше фаталіст, ніж несусвітнє брехло. Дворянин, людина ризику, гравець і дуелянт. Центральний монолог він примудрився виголосити як вірш, що виник у ньому самому: спочатку відстукував якийсь ритм, а потім починав у цьому ритмі вигадувати — чудова знахідка! Одно слово, це був незвичний для публіки Гоголь, із домішкою "Страшної помсти і "Носа ─ О. Дейч
"З першої ж появи царствена постать у довгій туніці, з вінцем на чолі приковувала до себе увагу. Низький оксамитовий голос, чиста літературна мова (на відміну від інших акторів-галичан, які хибували на місцевий діалект), якої прискіпливо вимагав Лесь Степанович від усіх членів колективу, лилася м’яко й спокійно: "Йокасто, жінко люба моя, чого мене ти викликала з дому?..На словах Юри (грав слугу): "І ткнув собі в обидва ока!" — хор, зойкнувши, зі стогоном хилився, мов очерет од вітру, з боку на бік, а в цей час за лаштунками розтинався нелюдський крик, неначе ричання звіра, і на сцену з простягненими вперед руками, які хапали повітря, натикаючись на колони, вривався Едіп-Курбас. З проваль його очей текли криваві патьоки….Курбас передавав горе Едіпа так трагічно правдиво, що нам ставало моторошно по-справжньому, і непідробний крик жаху розтинав наші груди. "─ М. Нятко про Леся Курбаса у ролі Царя Едіпа
"Легко збудливий, із трагічними очима, різкий, розвинута пластика. Звірина чіпкість у тілі, жест завершений, голос, багатий модуляціями…" ─ О. Дейч
"Курбас — людина обдарована як режисер і педагог, — виключно. Я вважаю, — можна зі мною не погодитись, — що це один з кращих, а може і найкращий режисер-педагог в нашому Радянському Союзі, беручи його зі всіма його помилками. (…) Коли товариші говорять, що є здоровий, сильний талановитий колектив і гниле нездорове керівництво, яке має одійти, як це очевидно виходить з сьогоднішніх виступів, то я мушу зазначити, що цей здоровий і талановитий колектив завдячує в колосальній мірі Курбасу. (…) У нас в театрі є диктатура режисера. Цю диктатуру ми, актори, свідомо йому дали, тому що ми йому довіряли. Хай буде вам відомо, що майже кожний рух і кожна інтонація, кожний образ пророблені з Курбасом" ─ Іван Мар’яненко
Метода Леся Курбаса
Мистецтво — релігія. Курбас прагнув неможливого — ізолюватися від життя, щоби перетворити його на мистецтво, перевтіливши останнє в релігію. У своєму щоденнику Лесь Курбас писатиме: "Мистецтво, особливо театр, мусить повернутися до своєї первісної форми — форми релігійного акту. Воно… в суті своїй — акт релігійний. Воно — могутній засіб перетворення грубого в тонке, підйому у вищі сфери, перетворення матерії. Тоді дійсно театр — храм, і мусить бути чистим і тихим, хоч і всякі молитви будуть у ньому".
Лесь Курбас вважав, що одноманітна рутинна робота забирає в людини щось священне, сокровенне, це "щось" має вберегти й передати їй театр. Водночас місія "священності" театру не має нічого спільного з "рум’яним" національним театром, якого Курбас ненавидів усією душею.
Приручена емоція. "Коли у актора невелика культура, то він прямо переносить емоцію уявлення на свою емоцію, мускульні рухи уявлення на свої рухи." Не радить Курбас акторам покладатися на інтуїцію, емоція мусить бути приборкана.
Переживання рефлекторного порядку мають залишитися поза рампою. Курбас не визнавав гри "нутром", надмірності. Крик, махання руками, хаотичні переживання — те, з чим Курбас нещадно бореться в акторі. "ви плачете на сцені, а публіка спокійно поглядає, а треба, щоб ви були спокійні, а публіка плакала!"
Гра тіла. Курбас вводить до обов’язкового акторського вишколу акробатику й спорт. "Глядача дивує діапазон можливостей "березільського" актора — від видержаного патосу трагедії до атракціонів у "Шпані. І радує те, що, з математичною точністю виконуючи акробатичний трюк чи який інший атракціон, ніколи не забуде "березілець того, що він не тільки акробат, а насамперед — актор драми — згадує Юрій Смолич.
Курбас називає слово музикою почуття, "звуком тіла", а не провідником тої чи іншої думки. "Основа театру якраз і є рух, а не слово. Рух повинен стояти в мистецтві актора на першому місці, і матеріал цього мистецтва — живе людське тіло в русі, гра актора є гра всього його тіла, а не якоїсь однієї частини його… Мова є тільки часткове виявлення цього загального руху, загальної гри тіла, нарівні з жестом, мімікою, ходою…"
Актор — творець. Відтворювати замисел поета чи драматурга, на думку Леся Курбаса, абсурдно. Актор має творити з тексту ролі свій власний оригінальний сюжет: "Те, що актор творить, є цілковитим його оригінальним твором. Всякий бачить своїми очима, всякий бачить інакше…". Він проти т. з. акторів-професіоналів, які твердо знають, що і як треба грати. Ще з часів "Молодого театру" Курбас надає перевагу свіжим, відкритим, оригінальним, не затиснутим у комплекс традиції акторам: "Т. з. актор-професіонал в більшості рутина, нахабна, зарозуміла, сліпа, недалека, не творча людина. Копія копії. Сосуд традицій. Перекривлене вухо, що прислухається тривожно і жадібно до оплесків. Маленька душа, хвора на рецензії"
Актор — "Розумний арлекін". "Це буде зовсім інший тип актора. Не гордий, напарфумований побідник безіменної публіки, живий тільки її оплесками, ані ця тепла, безпосередня душа, наївна в грі потопаючого веселого арлекіна, за яким тепер уся російська, а з нею (звичайно!) і українська поступово-мистецька публіка зітхає… Обидва ці типи стануть уже анахронізмами, як анахронізмом стане тип сухого, розміркованого і розрахованого та напханого різними теоріями актора сучасних "Художніх" установ…. Це буде розумний арлекін. Стільки ж саме освічений, що й митці інших мистецтв, який буде себе вільно почувати в тій сфері виїмкового відчування і думання, з якої народиться мистецтво ХХ століття. Котрий остаточно зможе переконати освіченого сучасного глядача, — пояснює Курбас у "Театральному листі пані Ліллі".
"Розумними арлекінами" Курбас вважав Гірняка, Бучму, Крушельницього, Лопатинського.