перебував на службі у Зовнішторзі". Ось так. Ні багато, ні мало. Залишається лише з'ясувати, хто, на думку шановного академіка, був "ворогом", у тилу якого працював В.Петров, і чим насправді торгував Зовнішторг.
В 1955 р. у Москві була видана книга Олександра Монгайта "Археологія в СРСР", де в іменному покажчику археологів був В. Петров. Так учений для українців діаспори з мучеників потрапив до розряду Іуд. З 1956 року Петров працював у Києві в Інституті археології; створив дві монографії: "Скіфи: мова і етнос", "Етногенез слов’ян", але квартири не мав. І тільки у 1956 році Софія Федорівна отримала звістку: "в п’ятницю 8-го липня близько 10-ої ранку я стукатиму в двері, як належить, чотири рази". Запам’ятайте цю дату – 8 липня, до смерті Петрова лишалося рівно 13 років.
62-річний Віктор Платонович Петров і 66-річна Софія Федорівна Зерова-Лобода одружились. Вона прожила 95 років, на столі мала портрет молодого Зерова і старого Петрова – масивного, огрядного, у окулярах, респектабельного та впевненого в собі.
1965 р. уряд відзначив службу полковника розвідки орденом Великої Вітчизняної війни І ст. Втративши під час війни документи про вчений ступінь, Петров був змушений заново захищати дисертацію в 1966 році. Перед членами ВАКу на захист кандидатської дисертації з філології став академік. І, небувалий випадок, рада одностайно присудила вчений ступінь доктора філологічних наук.
Помер Віктор Петров 8 липня 1969 року за письмовим столом: не встиг закінчити словник пруської мови. Похований у Києві на військовому цвинтарі.
У 1988-1989 роках у Нью-Йорку Юрій Шевельов упорядкував і видав тритомне зібрання творів В. Петрова-Домонтовича, який говорив, що кожна людина пише тільки про себе
Ким же був Віктор Петров? Напевне, що яскравим продуктом українського суспільства середини ХХ століття. Роздвоєння суспільства сприяло роздвоєнню його особи. Тому важко зараз ствердити, ким же він був насправді: геніальним ученим, шпигуном чи і одним, і другим одночасно...
Біографія
Петров Віктор (літературний псевдонім В. Домонтович, Віктор Бер, 1894-1969), письменник, літературознавець, етнограф й археолог, родом з Катеринослава, д.чл. НТШ. Закінчив Холмську гімназію (1913) і Київ. ун-т (1918). У 1920-х рр. співпрацював, з 1927 р. – керівник Етнографічної Комісії ВУАН, 1925-29 рр. – співредактор (разом з А. Лободою) "Етографічного вісника"; з 1934 р. – співр. Ін-ту Історії Матеріяльної Культури, 1941 р. – дир. Ін-ту Укр. Фолькльору, 1944-45 рр. – співр. Укр. Наук. Ін-ту у Берліні. На еміграції у Зах. Німеччині; з 1945 р. проф. УВУ і Богословської Академії у Мюнхені, співр. в-ва "Укр. Трибуна", чл. ред. колегії ж. "Арка". З 1949 р. в СССР; працював в Ін-ті Іст. Матеріяльної Культури АН СССР у Москві, з 1956 – старший співр. Ін-ту Археології АН УРСР у Києві, завідувач його наук. архіву. П. – автор біографічних романів "Аліна і Костомаров" (1929), "Романи Куліша" (1930) і виданих під псевд. В. Домонтович романів й оп. "Дівчина з ведмедиком" (1928), "Доктор Серафікус" (1947), "Без грунту" (1948), як також багатьох оп., друкованих у періодичних вид. З літературознавчих праць П. важливіші: дисертація "Пантелеймон Куліш у 50-ті роки" (т. І, 1929), "Провідні етапи сучасного шевченкознавства" (1946), огляд "Укр.інтелігенція – жертва больш. терору" (1955; виданий з рукописів П. на еміграції). У ділянці етнографії П. автор кількадесятьох ст. і праць, між ними: "Місце фольклору у краєзнавстві" (1927), "Вогнезрубне хліборобство та хлоборобський культ вогню" (1930), "З студій про передклясове суспільство" (1933). Як археолог П. розкопував пізньотрипільські й ранньослов. поселення, досліджував антську культуру "полів поховань" і скитські памятки, опублікував щоденник розкопів В. Хвойки у Зарубинцях; автор праць "Походження укр. народу" (1947), "Зарубинецький могильник" (1957), "Іст. географія та проблеми слов. етногенезу на матеріялах гідронімії" (1966), "Скіфи. Мова і етнос" (1968), "Подсечное земледелие" (1968) та ін.