І доки, змінюючи партійні вивіски, носії цієї філософії будуть при владі, оберігаючи на постаментах своїх ідолів, доти Україна буде дивувати світ своєю варварською дикістю, як у повісті "Нуль", в якій духовна корозія радянського суспільства зображена в усіх її проявах.
Десятиліттями радянські винахідники не могли втілити в життя свої наукові винаходи, які більше цінувалися за кордоном, ніж у себе вдома. Сотні наукових винаходів пропадали в шухлядах і архівах бюрократичних установ, так і не дійшовши до виробництва. Лише у військово-промисловому комплексі, який патронувався верхніми ешелонами партійного керівництва, відбувалися наукові зрушення. Саме проблемі бюрократизації та застою в науці присвячений фантастичний роман Валентина Тарнавського "Порожній п’єдестал".
У центрі роману – винахід сільського коваля Івана, який виплавив із метеориту й руди "залізну голову", що могла виконувати будь-які бажання. Не знаючи, що робити зі своїм винаходом, коваль їде до київського Інституту фундаментальних проблем народної творчості. Під керівництвом директора інституту Інокентія Вольфовича Унксова тут збиралися винаходи з усієї України, які ховалися від суспільства. Цей інститут був могильником винаходів і наукових ідей, тому в науково-дослідному інституті не спішать приймати "залізну голову". Два поважні професори інституту Петюнько і Дворкович, яким Унксов доручив вирішити долю винаходу сільського коваля, зволікають із прийняттям рішення. Боротьба за винахід так виснажує коваля Івана, що спустошеним повертається він до села, так і не добившись у Києві визнання. Але, крім песимістичного фіналу, є в романі і запасний оптимістичний фінал, у якому Іван, омолодивши старого партійного боса, стає директором науково-дослідного інституту і забирає сім’ю до Києва. А вченим секретарем нового інституту Івану завбачливо пропонують Дяченка, який був на цій посаді в Інституті фундаментальних проблем народної творчості і всіляко шкодив у просуванні його винаходу. Таке постмодерне закінчення роману, в якому читач може вибрати ту правду, яка йому ближча, робить твір відкритим для довільного потрактування.
Однак блискучий майстер серйозної психологічної прози Валентин Тарнавський не мав комічного таланту. Сатиричний роман був не його жанром. Якби "Порожній п’єдестал" писали Олег Чорногуз, Володимир Діброва, Богдан Жолдак чи Олександр Ірванець, то роман був би написаний у комічній стилістиці. Сатиру Валентин Тарнавський писав, як серйозний роман, тому "Порожній п’єдестал" не належить до кращих його творів. До речі, так вважав і сам автор, який прискіпливо ставився до своєї творчості. Зрештою, є різні види сатири. За стилістикою роман Джонатана Свіфта "Мандри Лемюеля Гуллівера до деяких віддалених країн" теж написано, як серйозний пригодницький роман, хоча це сатира на недосконалість земної цивілізації.
В останньому романі "Матріополь" Валентин Тарнавський продовжує писати сатиру в стилі серйозного пригодницького роману. Події в романі відбуваються в острівній державі Матріополі. Під час шторму молодого моряка Іллю змиває хвилею в море, прибиває до берега, і його рятує островитянка Лідія. Від неї Ілля дізнається, що цей острів – жіноче царство, на якому "немає багатих і бідних, розумних і дурних, красивих і негарних". Жіночою комуною керують Музи на чолі з праматір’ю Ейдос. Островитяни сповідують філософію, що "усі хвороби – від невдоволених бажань", тому не мають бажань, бо за них думають Музи і Ейдос. Організація праці й життя жіночого царства нагадують пародію на радянський соціалізм. Як і в Радянському Союзі, рівність у Матріополі була лише декларативною. А насправді всі островитянки ділилися на людей нижчого, середнього і вищого рівнів і, відповідно, найвищий рівень мав найбільші привілеї. У радянській літературі й кінофільмах нав’язувалася думка, що кожен радянський громадянин має все життя готуватися до того, щоб віддати своє життя за країну, і в Матріополі теж було схоже гасло: "Люди скороминучі, а народ вічний".
Людей у Матріополі вирощують на фабриці розмноження, тому в островитянок немає окремих сімей. Єдиною спільною матір’ю всіх жителів Матріополя вважалася Ейдос. За сексуальним життям жінок стежила Варта Цноти, не дозволяючи їм заводити чоловіків, які на острові вважалися ворогами держави. Продовження роду в Матріополі підтримувалося морем, яке іноді викидало на берег чоловіків, що ставали спільним надбанням острівного жіноцтва. Чоловіків підбирала Варта Цноти і робила їх колективною власністю, віддаючи на фабрику розмноження, де вони виконували свою безпосередню репродуктивну роль.
Кожна жінка Матріополя стояла в черзі на запліднення. В романі показано, як уже немолода Іно прийшла просити повалену статую Пріапа біля зруйнованого храму кохання, щоб він допоміг їй відчути радість материнства, бо, доки дійде черга до неї, закінчиться відведений їй природою дітородний вік. Але Варта Цноти вистежує і вбиває Іно.
Жорстокі закони острова нагадують порядки, які панували за часів Сталіна. Як у Радянському Союзі, на острові культивували доноси одне на одного. Пільгова черга на житло, малосімейні квартири як нагорода за відданість системі, "спецпривілеї для героїв праці та керівного кладу" – все це дуже схоже на радянську дійсність з її лицемірством і політикою подвійних стандартів, тому слова, адресовані в романі Матріополю, стосуються і Радянського Союзу: "Все тут було не так, все потворне, бо протиприродне".
Світ Матріополя – це світ міфу, світ вигадки, з якої постав антиприродний, антилюдський світ, як, власне, антиприродним і антилюдським був Радянський Союз, пародія на якого виразно простежується в сатиричному романі Валентина Тарнавського.
Проблема духовної стагнації радянського суспільства показана і в оповіданнях "Порцеляновий острів", "Супермен", "Пуд солі", "Алібаба", "Народжена з піни".
Серед малої прози Валентина Тарнавського особливо виділяється його справжній шедевр – оповідання "Дерево життя". В центрі оповідання – четвірка колишніх музикантів, що копіювали групу "Бітлз". "Ми були тоді неперевершеними маленькими копіями, котрі вмирали у своїх великих кумирах", – говорить один із учасників ансамблю. Але після інституту група розпалась. Троє музикантів почали робити кар’єру, і лише найбільш талановитий із них Алік залишився вірний музиці. Після занять у клубі МВС Алік повертався з гітарою додому, і його на розі вулиці збив невідомий автомобіль. На похоронах Аліка вперше після довгої перерви зібралася вся музична група. Його смерть в оповідання подається не як прикра випадковість, а як закономірність. Аліка знищила байдужість суспільства, для якого він був зайвою людиною. Це про Аліка в момент алкогольної відвертості каже один із його друзів, що він був "кволою сміливою гілочкою, розвідником прийдешнього для всіх нас, котрого людство завше посилає вперед", розвідником, що "зламався від стратосферних бур". Символічний і фінал оповідання, в якому троє п’яних друзів, що їдуть з похорону, на шаленій швидкості збивають невідомого чоловіка, що з гітарою замислено переходить вулицю.
Таким же розвідником прийдешнього для української літератури був і Валентин Тарнавський, яскравий, талановитий, невизнаний за життя і забутий після смерті. Як і його герой Алік, він був розвідником прийдешнього, тому для сучасної літературної кон’юнктури з її поверховістю, цинізмом та вторинністю в світовому літературному процесі він залишається зайвою людиною, диваком, що закликав до совісті й моралі.
На сьогодні творчість Валентина Тарнавського, що заклав сучасну прозову урбаністичну естетику, з якої виросли покоління 80-90-х років, недооцінена в Україні і потребує вдумливого прочитання та введення в історію української літератури.
Центральною проблемою сучасного літературного процесу одна з найяскравіших представників нового покоління літературознавців Ніла Зборовська вважала канонізацію в українській літературі маргінальних постатей, на яких медіа орієнтують суспільство. Більше двадцяти років в Україні існує проблема адекватної критичної рецепції. Якщо візуальні мистецтва можна побачити й про них щось сказати, то книжку треба знайти серед сотень відомих і невідомих авторів, потратити на неї гроші, а потім вдумливо прочитати і відверто про неї написати. А це якраз найважче зробити в суспільстві, де не звикли бути відвертими. Дефіцит у сучасній прозі активного благородного героя, якого хочеться наслідувати і який може виховати покоління глибоко духовних, моральних людей із благородними помислами і вчинками, залишається для України відчутним і актуальним. Від цинізму та духовної порожнечі, які заклали канонізовані маргінальні письменники, українська проза має повернутися до традицій лицарського роману, на яких вихована європейська література з ідеями служіння християнським цінностям, країні і близькій людині. І серед прози українських вісімдесятників творчість Валентина Тарнавського найбільше відповідає цим високим і простим ідеалам.