Подавалися також біографічні відомості про М. Кропивницького, повідомлялися подробиці про організацію першої української професіональної трупи. Образ Бичка, роль якого у п'єсі виконував Кропивницький, називали "українським Тартюфом", лицемірним сластолюбцем, що з іменем божим на устах і очима, піднятими до неба, подібно до героя з відомої комедії французького драматурга Мольєра, ні перед чим не зупиниться для досягнення своєї мети.
Виконанням ролі Бичка М. Кропивницький з особливою художньою силою утверджував на українській сцені принципи реалізму, основи яких у вітчизняному театрі заклав М. Щепкін. Він найменше "грав". Він жив на сцені життям персонажа, діяв так природно, як людина за реальних, а не вигаданих обставин. Роль Бичка була однією з улюблених у репертуарі М. Кропивницького.
Слідом за виставою "Глитай, або ж Павук" у січні 1883 року відбулася ще одна прем'єра його п'єси, написаної, щоправда, трохи раніше. Це драма "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", що, як і інші п'єси М. Кропивницького, відзначалася глибоким змістом, знанням народного життя, найактуальніших питань якого вона торкалася.
Високо оцінили глядачі гру також молодої актриси у виставі "Глитай, або ж Павук" — М. Заньковецької. Якщо відгуки на єлисаветградський дебют її були стримані, містили навіть критичні зауваження, якщо виступи трупи в Києві привертали увагу більше ансамблем з молодою актрисою, то чернігівські гастролі трупи, участь її у драмі "Глитай, або ж Павук" — це вже була слава і драматурга, і виконавиці ролі Олени. Успіх вистави не мислився поза грою Кропивницького і Заньковецької.
Під час перших виступів нової української трупи у Харкові (січень — лютий 1883 р.) глядачі познайомилися і з прем'єрою сатиричного етюда М. Кропивницького "По ревізії". Водевіль написаний наприкінці 1882 р., як згадував М. Садовський,— "за кілька день та з гарячим захопленням". Цим твором автор зарекомендував себе як блискучий майстер так званих "народних малюнків" — жанрових драматичних сцен із тогочасної живої сільської дійсності. Водевіль постійно користувався успіхом. Що ж до виступів М. Заньковецької, І. Карого та П. Саксаганського, то преса в один голос твердила: "Про їхню гру говорити нічого. Вона вище будь-якої похвали".
На початку 80-х років бурхливий розвиток соціально-економічних сил Росії сприяє боротьбі за створення національного демократичного театру. Недарма саме в цей період і О. Островський, і М. Кропивницький разом із своїми однодумцями провадили рішучу боротьбу за національний реалістичний драматичний театр із справді народним репертуаром.
П. Саксаганський зазначав, що для цього періоду історії театру був характерний легковажний, одноманітно-шаблонний, жартівливий репертуар, без будь-яких інтересів, що захоплювали б суспільне життя даного часу. Дійсного життя не було на сцені, і сцена не зачіпала ні єдиним штрихом того, що зачіпали свого часу "Ревізор", "Горе з розуму", "Бідність не порок" та інші п'єси. Причини цього П. Саксаганський вбачав не у відсутності талановитих драматургів, а у надмірно суворих вимогах цензури, яка змушувала тогочасних письменників "крутитися" у вузьких рамках шаблонних компіляцій любовних інтриг.
М. Кропивницький також розумів, що мистецтво українського театру могло відповідати запитам демократичної, прогресивної частини суспільства лише при наявності репертуару, який відображав би життя з його соціальною нерівністю, експлуатацією, що показував би демократично настроєному глядачеві, з одного боку, його безправність, а з іншого — хижацтво багатіїв.
"Вспомни только,— писав М. Кропивницький до одного із своїх учнів,— какой репертуар создал Заньковецкую, Затыркевич, Садовского, Саксаганского... "Глитай...", "Наймичка", "Невольник", "Доки сонце зійде...", "Безталанна", "Назар Стодоля", "Сватання...", "Наталка Полтавка", "Дай серцю волю...". Вот репертуар, из которого выросли те колосья на украинской ниве, которыми Украина долго будет гордиться. Для молодых талантов нужна на сцене работа мысли".
Проблема репертуару була найпершою, яку мав розв'язати і Михайло Старицький, коли він став біля керма молодого українського театру, а М. Кропивницький в цей час, відійшовши від керівництва трупою, всю увагу віддавав режисерській діяльності. Обоє вони розуміли, що доля театру, його популярність значною мірою залежатиме від того, що він ставитиме, які ідеї пропагуватиме.
Перша поїздка української професіональної трупи до Петербурга була для неї знаменною.
Трупа М. Кропивницького давала в Петербурзі вистави протягом трьох зимових місяців, починаючи з 11 листопада 1886 року. Серед культурної громадськості Петербурга, в театрально-літературних колах були щирі прихильники талантів українських акторів, що турбувалися станом і долею українського демократичного театру загалом такою ж мірою, як і станом та долею свого, російського. Це були представники того Петербурга, який не поділяв великодержавної політики царського уряду щодо України: передусім видатні актори олександрійської сцени В. Давидов, К. Варламов, М. Савіна.
Вистави трупи М. Кропивницького відвідували художник І. Рєпін, вчений І. Павлов, критик В. Стасов, журналіст, перекладач Т. Шевченка П. Гайдебуров.
"Слава трупи в Петербурзі,— писав у своїх "Театральних згадках" М. Садовський,-— росла з кожним днем. Квитки на вистави продавали на тиждень раніше, і вся вулиця Мойка, що вела до театральної коси, була запруджена людом усяких рангів..."
К. Станіславський відзначав історичну роль діяльності українських митців. "Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський,— блискуча плеяда майстрів української сцени, увійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва..."
Слава докотилася і до царського двору. Кілька благодійних вистав, що їх дала трупа в міністерстві закордонних справ, у Благородному зібранні, в Михайлівському та Марийському театрах, завершилася тим, що українських артистів захотів побачити Олександр III . У спогадах М. Кропивницького, а особливо М. Садовського, знаходимо з цього приводу цікаві рядки, сповнені гумору й гіркоти. Біль викликало те, що петербурзький "ситий салон" разом з його величністю дивився на вистави української трупи, як на "екзотичні малюнки" з життя "південноросійського племені", що приваблювали етнографічною красою костюмів і декорацій. До всього, що відбувалось на сцені, до мук і страждань героїв, до їх прагнень кращої долі, протесту проти несправедливості і темноти — ті, що сиділи в залі, звичайно, були байдужими.
Як відомо, видатний режисер відіграв неоціненну роль у становленні таланту славетної актриси. Знаменним є і епізод після дебюту М. Заньковецької в Єлисаветграді, коли, всупереч скептичному ставленню декого з трупи до гри "новенької" актриси, М. Кропивницький зняв свого персня й надів на руку Марії Костянтинівни на знак віри в її майбутнє. Згодом уже стало загальновизнаним, що трупа Кропивницького — чудовий колектив обдарованих акторів, а вистави її — результат творчої праці талановитого режисера і педагога і що у сузір'ї "трупи корифеїв" М. Заньковецька була "зіркою першої величини". Завдяки переважно її участі п'єси "Назар Стодоля" Т. Шевченка, "Глитай, або ж Павук" М. Кропивницького досягли нечуваного доти сценічного успіху.
З Миколою Віталійовичем Лисенком М. Кропивницький познайомився 1879 р. в Києві. З того часу між видатними митцями встановилися дружні творчі взаємини. Неодноразово, перебуваючи в Києві, Кропивницький відвідував гостинну квартиру Лисенків, де не вщухали тоді розмови про кращу долю для української демократичної культури.
Невдовзі після того у листі до Лисенка, датованому 16 травня 1888 р., М. Кропивницький цікавився можливістю видрукувати п'єсу "Де зерно, там і полова" (у пізнішій редакції "Дві сім'ї"). Творчий задум драматурга полягав у тому, щоб зобразити будні однієї сільської родини, без мелодраматичного ефекту чи етнографічної прикраси, і показати ідіотизм тогочасного сільського життя. Він хотів, щоб п'єса примусила глядачів задуматися над причинами, які це зло породжують. Така тема була цілком нова для української драматургії того часу.
Після перших петербурзьких гастролей, окрилений палкими симпатіями до українських акторів з боку демократичного російського глядача, М. Кропивницький ще кілька разів возив свою трупу до Петербурга і Москви. Як завжди, гастролям 1890—1897 рр. передувала серйозна творча праця. Невідступно дбаючи про зміцнення народних основ українського театру, про дальше збагачення його репертуару, М. Кропивницький і Далі пише нові п'єси, виставляє кращі твори інших драматургів. У боротьбі за реалістичне мистецтво вітчизняного театру М. Кропивницький відчував гарячу підтримку російських прогресивних діячів культури.
На початку 90-х років, вже маючи величезний досвід актора і режисера, а в драматургічному доробку налічуючи понад півтора десятка драм і комедій, що користувалися успіхом у глядача, Кропивницький створив ще одну п'єсу і назвав її ім'ям героїні — "Олеся" (1891). У ній правдиво відображені картини тяжкого життя пригніченого злиднями, темрявою й непосильною працею, вкрай розореного селянина. І це вже після реформи 1861 р., в часи великих надій і гірких розчарувань. В образі Олесі драматург прагнув відтворити кращі риси людського характеру, високі поривання до світла й розуму. Показуючи її внутрішній протест проти аморальності та лихварства батька (Балтиза), автор торкався ідейних мотивів, що були характерні також і для багатьох п'єс О. Островського. Критика високо оцінила гру М. Кропивницького в ролі Балтиза.
90-і роки—це роки гастрольних поїздок трупи, роки її невтомної діяльності.
М. Кропивницький вбирав в себе досвід, набутий українським театром, вивчав прийоми художників минулого. Але він не мав на меті лише поповнити вже відомий арсенал технічних прийомів новими. М. Кропивницький був продовжувачем і послідовником реформаторської діяльності геніального Щепкіна. Розкриваючи через сценічні образи нові життєві явища, він привертав до них увагу глядачів не лише високою майстерністю акторського втілення, а й, головним чином, завдяки розкриттю соціальної суті тих явищ, що зумовлюють поведінку героїв.