В кожному вагоні для перевозки худоби було 4 віконця, забиті міцними залізними гратами. В кожен вагон вкидали по хлібині і піввідра струпіліших таранівок. На більших або вузлових станціях припадало по відро – два води. 40-50 днів етапу з України до Сибіру чи Далекого Сходу доводять в'язнів до тяжкого виснаження, а то і до божевілля. Неможливо було виспатись навіть на підлозі. Зіпсоване повітря, жарко і душно, а клозет у вигляді параші посеред вагону передається через голову. Чекай черги. Пішов 2-й місяць нашої подорожі. Тремтячі, в основному стоячі ноги, вже не свої. На обличчі чорна, немов болото, борода. Пішла чутка, що завтра ешелон прибуває до якогось розподільника "Сіблагу" НКВД. Після прибуття шикують у колону шеренгами по 5-ро і попід руки, щоб вщент охлялі не падали. Нарешті перевтомлена колона зупиняється перед височезним частоколом з високими дерев'яними вежами на кутках. Зовні вся архітектура нагадує древлянське городище, і мені здається, що я перенісся в далекі, далекі минулі часи. В'язні розглядають ворота з дивним написом: "Добро пожаловать. Горношорский исправительно – трудовой лагерь НКВД". Потрапляємо всередину величезного табору. Навкруги розташовано 20 довжелезних бараків з обаполів. Всередині них суцільні дерев'яні голі трьохповерхові нари, на яких покотом сплять в'язні.
Дзвін будить арештантів о 5-й годині ранку під оскаженілі вигуки зграї бригадирів, нарядчиків, адміністраторів: "Давай! Давай!" – і обов'язково з застосуванням палиць і осліпляючих ліхтарів…
Мені довелося працювати на будівництві залізничного насипу, де в'язням щоденно надавали норму виробітку, треба було наламати, після буріння зі скелі сім кубічних метрів каменю, вантажити поступово на одноколісну тачку і відвозити за 200 метрів у насип. Це була надзвичайно тяжка виснажлива праця. За десять годин я не завжди встигав це виробити і тому не отримував повністю хлібного приділу. За кілька днів я дуже схуд, охляв і відчув, що коли якесь чудо мене не врятує, то маю загинути… Ціною страшного каліцтва в'язні часто намагались врятувати собі життя. У 1937 році на 10 тис. рабів Ахпунського відділу "Сіблагу" було 136 випадків каліцтв. Але даремна була їх надія. Іх судили по ст.58/14, як саботаж. Ми, мільйонове населення таборів, будували височезний, понад 70 метрів насип для залізничної колії, що з'єднувала Таштагольські рудні Алтаю з так званою Гірською Шорією з новим металургійним комбінатом у місті Сталінську. Пробивали в суцільних кам'яних горах довгі тунелі, будували мости через гірські річки. Десятки тисяч людей падали і вмирали на цих клятих горношорських скелях. І все-таки чудо було, і я вижив. Під час мого звільнення, після закінчення мого строку, слідчий ІІІ відділу "Сіблагу" НКВД Салев мене наставляв: "Ми выпускаем на волю людей, перевоспитанных на честных советских граждан". Мені видано квиток до Кавказу і, як всім, "вовчий паспорт", по якому не дозволялось жити у великому місті і не більше одного місяця в інших місцях…"
Джерело: 33 канал. Автор Олег Остапенко