Згадали у КДБ про її протест проти перекладу підручників української літератури російською мовою, не забули про колядників – студентів, які колядували у неї вдома у 1967 р., про участь проти репресій на презентації фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків", про участь у похороні Алли Горської.
У 1968 р. Надію Коваленко змусили написати заяву "за власним бажанням". Почала працювати у школі №117. До Дня космонавтики запросила Сергія Плачинду, автора книги про Сергія Корольова, а до річниці Івана Франка його внучку Зіновію Франко. У результаті – виклик у КДБ, стеження, підкидання у квартиру та у сумку в транспорті творів Самвидаву. Було знято з захисту її кандидатську та чоловікову докторську дисертації.
У 1972 р. знову допити: почались арешти української інтелігенції. Запитували про стосунки, зокрема, з Надією та Іваном Світличними, Матвієм Шестопалом, Євгеном Сверстюком, Іваном Дзюбою та іншими. На запитання, у чому її вина, їй відповідали: "Почему так много ваших воспитанников рвутся поступать на украинское отделение филфака? Почему вы дома разговариваете по-украински, почему на стенах – рушники, казаки, а нет Ленина? У вас сомнительные друзья".
Перша спроба виключити її з комуністичної партії закінчилася невдачею, через півроку її виключили (за чотири роки – відновили). Впродовж цих років не могла влаштуватися на роботу. Багато знайомих, яких вважала своїми друзями, відвернулися від неї. Залишилися найвідданіші. У ці важкі роки втратила маму. Працювала у школі №132 в молодших класах – старші не довіряли. Правда, надали звання вчитель-методист.
У 1985 р. переїхала жити у село Стайки Кагарлицького району. Там, на схилах Дніпра, чоловік збудував ошатну хату, з другого поверху якої відкривався фантастичний вид на Дніпро. Переїзд вважає своєю фатальною помилкою – з перебудовою з'явилася можливість поринути в громадську роботу. Правда, на руках у неї був немічний батько, якому в селі жилося краще. У Стайках з'явилися нові віддані друзі – родина Литвинів. 3 роки викладала у Стрітівській кобзарській школі, започаткованій Антоніною та Василем Литвин. Але перестав туди їздити автобус, а долати пішки 7 км було непросто. Впродовж 15 років викладала у Стайківській школі українську мову і літературу. За власною програмою вела "уроки громадянства". На базі школи проводились семінари для вчителів, в основі яких лежала її методика викладання. Очолювала Кагарлицьку "Просвіту". Двічі брала участь у виборчих комісіях від штабу Ющенка.
Написала спогади про Б. Антоненка-Давидовича, І. Гончара, М. Стельмаха. Вийшли друком 7 книг, серед яких біографічний нарис "Наодинці з совістю", про долю чоловіка Юрія Коваленка (помер у 2006), автобіографічний нарис "Пам'ять у полум'ї часу" тощо. Ще дві книги чекають свого часу.
Одного разу, продумуючи наступний свій твір, раптом відчула, ніби якийсь внутрішній голос проказав: "А ти напиши про Божу Матір, Марію". Спочатку саму думку вважала святотатством. Але поступово, прочитуючи літературу, спілкуючись з сином, який прийшов до Бога, визріло рішення писати. Одержала благословення від священиків і впродовж року написала книгу "Небесна заступниця", в якій розповідається про життя Божої Матері. Книга просвітницька.
Зараз пані Надія живе у сина в Горенці. Вона не ходить, не може читати (катаракта). Інколи приїздять знайомі. На запитання, чим заповнений у неї день, каже, сміючись, що тренує пам'ять, пригадуючи колись прочитані книги. Як-от "Гра в бісер" Германа Гессе. Вважає її одною з найінтелектуальніших книг. Чи ще не написаний, але вже повністю складений в думці роман під назвою "Доля".
Є у неї вірний друг, її розрада і щастя – канал "Культура". Він постійно увімкнутий. За словами пані Надії, це "універсальна енциклопедія українства".
За статтею "Повороти Долі" Данути Костури
Надія Дмитрівна померла в 2021 році