Чи існує альтернатива, яка не була б зрадою самого себе? Для Андріяшика — ні. Він наводить авторитетні приклади Гуго Коллонтая й Тараса Шевченка. Хоч для нашого сучасника така альтернатива з'являється у примарах різнорідного мракобісся, яке іноді називають постмодернізмом, суттю чого — втеча. Мотив табули раси — прагнення розпочати життя з чистої дошки, змінивши ім'я, оточення, побут, землю й кров.
Українцеві у прозі Романа Андріяшика доля не дарує безпечного простору, хоча б такого, який мають чи яким володіють герої Ернеста Геменгвея. Для новітніх вітчизняних "інтелігентських романів" сама ідея безпечного простору—небезпечна чужорідна утопія. Його не може бути поза батьківщиною. Герої роману "Люди зі страху" хочуть спільно помислити Україну, а не з кимось домовитися про неї. Знову виникає образ Ґонти як символ майбутнього остаточного розв'язання "українського питання" — буде нагадано, що на цій землі все наше. Саме про це ми чуємо зі слів Прокопа Повсюди: "Це моя дитина, — сказав я, показуючи на кров. — Вона народилася від кулі. Бережіться... — Мене повалили на сніг. — Бережіться, полковнику, — шепотів я, — бо вона народилась від кулі. Я не знаю, ким вона стане, коли виросте..."
"Самота—лиш пів-Смерті", — писав Роман Андріяшик Вячеславові Медведю. Ми вже не дізнаємося, що він вважав справжньою смертю. Прикрий і безпритульний, Андріяшик зумів зберегти свій майже тваринний письменницький професіоналізм. У протистоянні зі світом і з собою він був і залишився прозаїком. "Мені не пишеться тільки тоді, коли гину з голоду, коли змушений утікати до коліна з блокнотиком, а в ньому не розженешся, коли треба втиснути в одну фразу чийсь досвід цілого віку без посилання в кінці сторінки... Тоді не пишеться". Прозаїк так і не зупинився у вічному русі творчості. Проте Роман Андріяшик так і не встиг побачити опублікованими ані свої письменницькі щоденники, ані свій роман "Три хрести". І ось усі найзначніші твори видатного прозаїка увійшли до ошатного однотомника. Це, безперечно, велика подія для нашої літератури.
Сергій Квіт