Оце й усі докази.
20 травня 1934р. його відправили до Києва. Тут і почалася справжня робота. Допити слідчого Ліхмана ледь не через день. Протоколи відбивають лише слова, зафіксовані працівниками НКВД й підтверджені підписом арештованого. Що було поза тим? Здогадатися не так уже й важко. Бо вже 9 липня М. Зеров "розколовся": "Я признаю себе винним у тому, що приблизно з 1930 року належав до керівного складу контрреволюційної націоналістичної організації, куди, крім мене, входили Рильський і Лебідь". На суді, який відбувся 1-4 лютого 1936 року М. Зеров погодився зі звинуваченням в тому, що він "входив до складу керівництва контрреволюційної організації, яка ставила перед собою завдання скинення радянської влади на Україні і створення буржуазної незалежної української республіки, готувала замах на Косіора й Постишева..." "З мого боку, — в той же час заявив він, — лише один раз зроблений заклик до терору у формі прочитання вірша Куліша на зборах у Рильського".
Це було у грудні 1934 року, після оприлюднення списку 28 діячів культури, звинувачених у тероризмі. Всі знали, що це неправда. М. Зеров зайшов до Рильського переговорити у справі перекладів із Брюсова, над яким вони тоді працювали. При розмові був присутній молодий письменник С. Жигалко. Згадали про Г. Косинку, О. Влизька, О. Фальківського. Пом'янули невинні душі. Потім М. Зеров прочитав кілька поезій — "Учись у них" О. Фета, "Минуло літо" Я. Щоголіва та "До кобзи" П. Куліша. Пригнічений пішов додому. 8 січня заарештували С. Жигалка. Допитували мало не щодня. І от 25 квітня він "показав" про поминальне читання у помешканні М. Рильського і додав, що мабуть М. Зеров якийсь особливий зміст вклав у слова П. Куліша:
Гей, хто на сум благородний
багатий,
Сходьтеся мовчки до рiдної хати,
Та посiдаймо по голих лавках,
Та посумуймо по мертвих братках.
Темно на дворi, зоря не зорiє,
Вiтер холодний од Пiвночi вiє,
Квилять вовки по степах — об ночах.
М.Зерова було засуджено на 10-літнє ув'язнення. Стільки ж отримали П. Филинович та А. Лебідь, а також інші "учасники групи", котрі познайомилися одне з одним лише під час очних ставок. Дещо менше отримали поет М. Вороний — вісім років, працівник українського історичного музею Б. Пилипенко та педагог із Чернігова Л. Митькевич — по сім років. Вдалося вижити лише Митькевичеві. Пізніше він розповів, що "зізнання" Ліхман витягав побоями. "При розгляді нашої справи у військовому трибуналі, під час того, як нас доставляли в судове засідання, Зеров казав нам, що треба хоч що-небудь наговорити на себе, інакше нас усіх розстріляють", — згадував Л. Митькевич 21 грудня 1956 року.
Наприкінці зими "бандитів" було відправлено на Північ за традиційним маршрутом: "Ведмежа Гора-Кем-Соловки". В пункт призначення всі "зловмисники-терористи" прибули в перших числах червня 1936 року. Спершу режим у таборі був відносно стерпним. За станом здоров'я М. Зеров не міг працювати лісорубом і тому прибирав кімнати господарської служби. Після закінчення роботи, у комірчині сторожа міг займатися перекладами та історико-літературними студіями. Про це пише в листах до дружини. Останній з них датований 19 вересня 1937 року.
9 жовтня 1937 року без будь-яких підстав і пояснень справу Зерова та ін. було переглянуто Особливою Трійкою УНКВД по Ленінградській області. Зерову, Филиповичу, Вороному і Пилипенку було винесено вищу міру покарання — розстріл. 3 листопада 1937 року вирок було виконано.
Твори: Вибране (К., 1966); Твори, т.1-2 (К., 1990).
Література: Брюховецький В. Микола Зеров (К., 1990).