Але поступово ми спостерігаємо, як у Москві її погляди починають змінюватись. Героїню дивує і лякає політично-соціальний лад Московщини, що базувався на доносах, шпигунстві й катуванні людей. Незрозумілим для неї виявляється і обмеження прав жінки, яка не має права "з чоловіками при беседі бути", і обов'язок гостинної хазяйки цілувати й частувати старих бояр, і заборона молодим бачитись до весілля, і неможливість "співати по гаях", і навіть жіночий одяг Оксані видається дуже дивним. Проте навіть не різниця в побуті України та Московщини дивує і примушує страждати героїню. Вона болісно переживає постійне приниження свого чоловіка, який змушений догоджати боярам, остерігатися доносів, витанцьовувати гопака перед царем, бути улесливим, хитрувати, при цьому думаючи, що так він служить своїй Батьківщині. Степан у неї дуже обережний: він хоче навіть спалити присланого Оксані від братчиці листа, бо це — небезпечно! Степанова обережність пояснюється тим, що він дуже боїться тортур. "Дибою" він лякає і свою дружину. Оксана усвідомлює, що ця недостойна козака поведінка її Степана зумовлена політичною ситуацією, яка склалася в Україні, зокрема домаганнями гетьмана Петра Дорошенка звільнити Україну від надто деспотичної опіки царського уряду і бояр, та все одно копроміс Степана з власною совістю, попирания ним своєї людської гідності та честі боляче ранить її. А тут ще криваві чвари на рідній стороні, хоча вона готова сприйняти в ім'я визволення України спілку гетьмана Дорошенка з татарами, яка принесла стільки горя і сліз її народові. Степан нагадує Оксані, що вона завжди боялася війни:
Схаменися!
Ти ж так боялася розливу крові,
а ся війна найпаче братовбійна,
що Дорошенка зняв на Україні,—
то ж він татар на поміч приєднав
і платить їм ясирем християнським.
Оксану плюндрування України, безперечно, лякає, але вона не бачить великої різниці між татарською неволею і московською:
Ти хіба не ходиш
під ноги слатися своєму пану,
мов ханові? Скрізь палі, канчуки...
холопів продають... Чим не татари?
Душевні страждання, а також розлука з рідною землею приводять Оксану до важкої хвороби (ностальгії), єдиним способом вилікуватись від якої, за словами лікаря, є необхідність відвідати рідний край. Але Степан зазначає, що до тих пір, поки в Україні "неспокійно", їх виїзд на батьківщину буде розцінений царем і боярами як зрада. Згодом він пропонує Оксані поїхати в Україну, але та гнівно йому відповідає:
А я дивую, ти з яким лицем
збираєшся з'явитись на Вкраїні!
Сидів-сидів у запічку московськім,
поки лилася кров, поки змагання
велося за життя там на Вкраїні,—
тепер, як "втихомирилось", ти їдеш
того ясного сонця заживати,
що не дістали руки загребущі.
Наприкінці поеми вона знову повертається до колишньої розмови зі Степаном про незаплямованість кров'ю його рук. Але тепер її точка зору змінилася:
От, здається, руки чисті,
проте все мариться, що їх покрила
не кров, а так... немов якась іржа...
як на старих шаблях буває, знаєш?
Оксана порівнює себе й Степана із заіржавілою шаблею, що зрослася з такою ж заіржавілою піхвою. Цей образ дуже символічний: так, як шабля без дії дуже швидко іржавіє і не може принести ніякої користі власнику, так і Оксана зі Степаном своєю бездіяльністю фактично зрадили Україну.
Леся Українка в своїй драмі проводить паралель між долею Оксани та долею України. І молода жінка, і її рідний край змушені були скоритися поневолювачам, хоча й намагалися боротися до останнього. Поетеса зображає трагедію народу, який не зміг залишитися вільним, і закликає боротися й завжди обстоювати незалежність своєї країни. Виходячи з такої ідеї твору, стає цілком зрозумілим, чому за часів СРСР поема знаходилася під суворою забороною. Адже цей твір пробуджував і пробуджує почуття національної гідності й бажання в будь-який спосіб, навіть збройно, боронити рідний край.
Спадщина Лесі Українки належить всесвітній скарбниці художнього слова. її творчість неможливо належним чином оцінити, настільки багатогранним є її талант: поет-лірик, автор ліро-епічних поем, драматург-новатор, перекладач, публіцист, критик, активний громадський діяч. її найкращі твори позначені намаганням поєднати "гармонію ідеалу з життєвою правдою", що стало однією з істотних особливостей її" творчого методу, визначеного самою поетесою як новоромантизм. Дуже влучно сказала про Лесю Українку Л. Старицькі-Черняхівська: "Хто хоче знати життя її серця, хай читає її твори."
ОСНОВНІ ТВОРИ:
Збірки поезій "На крилах пісень", "Думи і мрії", "Відгуки", поема "Давня казка", драма-феєрія "Лісова пісня", драматичні поеми "Бояриня", "Одержима".
ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:
1. Міщенко Л. Леся Українка. —К., 1986.
2. Жулинський М. Драматична доля драматичної поеми (про "Бояриню" Лесі Українки) //Прапор.— 1989,— № 9.
3. Борисюк Т. "Лісова пісня" Лесі Українки і "Затоплений дзвін" Гергарта Гауптмана//Слово і час— 1990.— № 3.
4. Драй-Хмара М. Бояриня//Леся Українка. Бояриня.—К., 1991.;
5. Криловець А. Сім струн я торкаю (Із секретів поетичної творчості Лесі Українки) //Дивослово.— 1995.—№ 7.