Він стає стилістично прозорий, од його строфи віє холодом століть і загадковим "мармуровим" спокоєм. Подекуди його вірші навіть видаються перекладами французьких класицистів, які охоче писали – і приблизно так писали – на теми античності.
Є в нього й іншого стильового та емоційного регістру поезії, але також на матеріалі часів еллінських чи Середньовіччя. В них зринають питомі ознаки інших літературних шкіл. Автор не раз стає в загадкову романтичну позу, вдається до ефектних жестів у дусі Франсуа Війона, Ронсара, Нерваля чи Альфреда де Мюссе. Йому однаково близькі бароко, рококо й романтизм. Він захоплено мандрує по мистецьких та історичних епохах, повторює великі імена й узирається духовним зором у величні творіння. Сам великий "європеєць" Ігор Качуровський назвав Гординського "найєвропейськішим" із усіх українських поетів.
У час війни Гординський більше наблизився до української тематики. Особливо характерний щодо цього вірш "1941", у якому поет замислюється про український шлях у цьому воєнному вирі, коли важко збагнути, що й навіщо відбувається довкола.
Ще не скінчені дні поневірки й наруги:
На руїнах держав у пилу стоїмо,
Та зміняє одного наїзника другий,
І над карком рипить по-старому ярмо.
Що ж писати? Про кров, про дими, про пожари? Проклинати – кого? Може, долю лиху,
Що поставила нас для довічньої кари
На полях кочових, на розстаї-шляху?
Безглузді докори "залізу чужому", бо воно "безсердне й тверде", і "м’якосердна душа" серед громів, які розколюють світ, гостро відчуває свою безпритульність і безсилість.
Світ скаженіє і скаженіє у вінку пожеж і на танцях смерті. А ліричний герой Гординського, в якому легко впізнається автор, дивиться на все те українськими очима і переважує події та надії на зовсім інших, аніж учасники протиборства, терезах. І в нього виникає чимало запитань:
Ритм похідних фаланг, переможні квадриги,
Пожадливий наш зір їх проводить вперед,
Але хто присудив, при дорогах великих,
Нам стояти без слів, без поривів, без мет?
І хто долю нам дав лиш розлоги орати
І довбати руду для ворожих мечів,
Нам, кому на серцях полум’яні стигмати
Вкарбувала доба й накипілий наш гнів?
Нема відповідей поетові. Держави зійшлися в смертельному герці, і всі у світі розуміють одну універсальну мову – мову сили. Всі визнають рацію за тим, хто виявиться найсильнішим. Поетові ж болить Україна...
Ось навала летить на сталеву навалу,
Йдуть народи, як тьма, йдуть під лопіт знамен,
Та для них Україна – лиш збіжжя і сало,
А для наших сердець – найсвятіше з імен.
Туп підкутих чобіт. За розбоєм розбої,
Знов збудили в огні, як прорік ще Тарас –
І в обличчя п’ястук тих, хто право присвоїв,
І закони чужі – проти нас, не для нас.
Цей вірш із книжки "Вогнем і смерчем", що побачила світ 1947 року у мюнхенському видавництві "Академія". Писаний же він, ясна річ, у дні війни й лишився для нас одним із тих, у яких виразно відбито українські почуття в Другій світовій. Своєрідний поетичний документ політичних настроїв нашої інтелігенції серед смертей та руїн старої Європи.
Українці виходили з цієї – геть чужої для них – війни, заплативши неймовірно дорогу ціну. Втративши рідних і близьких, попрощавшися з багатьма ілюзіями та надіями. Зробивши болісні відкриття. Усе це, помножене на сум’яття настроїв людини під бомбами, звучить і з вірша Гординського "Людина", який має місце і дату народження: бомбосховище у Відні, 25 січня 1945 р. "Паща вулиці,// як легендарний змій,// дише полум’ям.// Серед нього // вищерблені зуби руїн.// Лоскоче ніздрі // блакитний димок,// кучерявий димок:// вже знаю, як пахне // Європа!" – з гіркотою констатує поет у цьому вірші, позначеному літературним аскетизмом. Автор також зробив для себе відкриття: після всього, що діялося в цій війні, поезія з її колишньою поетикою та естетикою – і неможлива, і геть зайва на землі, де, здається, як і в душах людських, немає жодного живого місця.
Поет окидає поглядом усе надовкілля – і повсюди чорне, монотонно-похмуре видовище: "Каркаси мурів –// готика, ренесанс, бароко,//стиль псевдоклясичний – //всі вже обдерті // з орнаментів,// з непотрібних прикрас...". І його слово мовби вийшло з цієї агонії – воно не подібне до себе колишнього: "...вірші ці// пишу без рим,//без мелодійних ритмів:// усе, // що нагадує красу,// гармонію, естетику, лад – // не на місці:// все – святотатство,// все – неправда.// Перед тобою // оголене життя.// Поете,// доторкнися пальцями суті!".
Минуле стало випаленою, мертвою зоною. Час зупинився і впав до ніг зневіреної і знетямленої людини безнадійною руїною. Але тут поет нараз помічає: не все так однозначно, як здається. Виявляється, в живих "весело порипує під ногами потовчене скло!". А ще виявляється: ледве вирвавшися з лабетів смерті, людина вже починає про щось мріяти. Можливо, про світ без кордонів. Можливо, про рай земний. Можливо, про світову могутність. Чи, можливо, про натхненне творення нових руїн, щоб у цій війні "недоруйноване – доруйнувати".
Через кілька десятиліть напише свою "Людину" литовський радянський поет Едуардас Межелайтіс, у якого представник роду гомо сапієнса буде всуціль ідеологізований та ідеалізований. Цікаво було б прочитати порівняльний аналіз цих двох текстів, за якими стоять два соціально-політичних досвіди, дві різні духовні традиції.
Його поетична спадщина складає чотирнадцять книжок. Дві з них – "І переливи барв, і динамічність ліній" та "Колір і ритми" – з’явилися друком уже в Україні. Перша – 1990-го, друга – 1997-го. Роман Лубківський так визначав його "місце проживання" в українській поезії: "Воно там, близько від сузір’їв Богдана-Ігоря Антонича, Миколи Зерова, Олекси Влизька. Скільки б йому не дорікали і в 30-х, і в 60-х за "стилеву строкатість" (порівнюючи його при цьому з Леопольдом Стаффом), Святослав Гординський вирізняється своєю внутрішньою цільністю, котра, наче горно, переплавляє впливи, віяння, запозичення і витворює нову мистецьку якість...".
Поетичний переклад – також поважна сторінка літературної біографії Гординського. Він відтворив українською поему "Войнаровський" Кондрата Рилєєва. Переклав із давньоруської "Слово о полку Ігоревім". За ним – авторська антологія "Поети Заходу", куди ввійшли переклади з латини, італійської, французької, англійської, німецької та польської. За ним і книга "Франсуа Війон. Життя і твори" (переклад, передмова, примітки). Говорячи про цю роботу, Качуровський наголошує: з погляду лінгвістичного неправильно казати, що Гординський перекладав Війона з французької. Адже французьких мов є три: старофранцузька (нею писано "Пісню про Роланда"), середньофранцузька (нею творено поезії Війона) і власне сучасна французька мова.
Війон – особливо важке завдання для перекладача. Як уже мовилося, "нормальної" французької тут явно замало. Мало знати й середньофранцузьку, оскільки тексти Війона творені плебейським та злодійським арго; чимало тих лексем уже давно вийшли з ужитку. Гординському довелося розв’язувати не одну мовну головоломку, подорожуючи по текстах Війона.
Ось він, Війон Святослава Гординського:
Від голоду лиш ситий гине,
Безвірник молиться щодня,
Чорт любить плем’я янголине,
Хто гицля наляка? – щеня,
А вовка загриза ягня, –
Найбільш неволю люблять – бранці,
Найкращий спів у вороння,
А розум мають лиш коханці...
На гадку найдоскіпливіших експертів, Гординський відтворив і неповторний інтонаційний регістр Війона, і його парадоксальність, а при тому продемонстрував багатство лексичної партитури. Український читач може зіставити його переклад із українською версією Війона, що вийшла з-під пера такого видатного поета, як Леонід Первомайський, може, одного з найкращих у школі радянського перекладу. Але для цієї школи передусім була характерна метода роботи за інтерлінеарієм, тобто без знання мови оригіналу – тільки за підрядником. Первомайський не мав ні фундаментальної освіти Гординського, ні того знання мов, а лише талант його "не вивіз". Тому в нього було мало шансів для нормальної творчої конкуренції – адже самої версифікаційної вигадливості в цій ситуації явно замало. Бо ж справді важко вчути чар поетичного образу й мистецьку таїну з дерев’яного підрядника. Часто наші перекладачі взорувалися на російські поетичні інтерпретації і незрідка при цьому повторювали тамтешні "відсебеньки" вже навіть у гротескному варіанті. Гординський – той щасливий випадок, за якого перекладач, працюючи з оригіналом, може роздивитися в ньому кожну фразу, кожну "клітинку" стилю, а воднораз має змогу зіставити оригінал із його перекладами на ті мови, які перекладач знає. Останнє також вельми корисне, бо теж відчутно впливає на висоту стандартів мистецтва національних перекладів.
Не буде особливим перебільшенням сказати, що поет Гординський замовк після 1947 року після появи його збірки "Вогнем і смерчем". Далі впродовж десятиліть лише вряди-годи в періодиці з’являлися його нові вірші. Три книги, які вийшли по книжці "Вогнем і смерчем", оприлюднювали написане раніше. Він цілковито зосередився на літературному перекладі й мистецькій та мистецтвознавчій діяльності. Досить сказати, що Гординський оздобив 50 храмів у 12 країнах світу. Його перу належать монографії й нариси "Микола Глущенко" (в співавторстві з П. Ковжуном), "Тарас Шевченко – маляр", "Павло Ковжун", "Крук, Павлусь, Мухин – три українські різьбярі", "Олександр Грищенко", "Українські церкви в Польщі, їх історія, архітектура і доля", "Віктор Цимбал", "Петро Андрусів", "Галина Мазепа", "Лео Мол", а також "Українська ікона", що виходила різними мовами. Він охоче брався за редагування мистецтвознавчих монографій та брошур, виступав із доповідями на теми культури, постійно рецензував найпомітніші видання з історії та теорії мистецтва. Скажімо, кожен том історії українського мистецтва зустрічав його розлогу рецензію на сторінках "Сучасності".
1991 року, за кілька місяців до проголошення державної незалежності України, він після довгої розлуки прибув до Львова. Поява там вісімдесятилітнього маестро стала справжньою сенсацією. Всі хотіли його бачити й чути. І хоч безпосереднє спілкування для Гординського було проблемою (мав трагічну спорідненість із його улюбленим Олексою Влизьком – глухоту), він з усіх сил прагнув задовольнити цікавість кожного.